Повія - Мирний

зра­зу на­че що по за­ший­ку її трiс­ну­ло, аж ки­ну­ла­ся во­на, по­си­па­ли iск­ри з очей - i… ди­во… пе­ред нею лi­то. Га­ря­че iск­рис­те сон­це ко­титься по ви­со­ко­му не­бу, зо­ло­том го­рять зе­ле­нi по­ля пiд тим со­няч­ним свi­том, пташ­ки спi­ва­ють, ле­тю­чi ме­те­ли­ки в'ються пе­ред очи­ма, у по­вiт­рi па­хо­щi. Во­на хо­дить по по­лю, по кот­ро­му по­рос­ло буй­не жи­то, пше­ни­ця. Ла­ни без мi­ри, без краю, вi­тер гой­да мо­ло­дий та дов­гий ко­лос, хви­лею мчиться вiд ла­ну до ла­ну. "Чиє се по­ле?" - пи­та во­на про­хо­жо­го шля­хом чо­ло­вi­ка. "Хрис­ти­не по­ле", - ка­же той, ски­да­ючи пе­ред нею шап­ку. "Якої Хрис­тi?" - "А от, ко­ли знаєте, з Мар'янiв­ки. Бiд­но­го батька i ма­те­рi бу­ла доч­ка i хо­ро­ша з се­бе, та пiш­ла у най­ми, не звiс­но де швен­дя­ла по свi­ту, а вер­ну­ла­ся у се­ло ка­лi­кою. Та вже, вид­но, за му­ки тяж­кi бог їй та­лан пос­лав - роз­багатiла. Оце скiльки оком не ски­неш - все по­ле її. Там i лiс сто­лiт­нiй, а в Мар'янiв­цi - дом панський. На всю Мар'янiв­ку дом! I в йо­му пов­но дiв­чат та пок­ри­ток. Оце яка про­шпетиться - во­на за­раз до се­бе й пе­ре­ма­нює. Гра­мо­ти вчить, май­стерст­ву на­учає. Шко­лу та­ку вiдк­ри­ла. I див­но: зов­сiм не­пу­тя­ще що за­по­па­де, а, ди­вись, год дру­гий по­бу­ла - та­кою нев­си­пу­щою ха­зяй­кою ро­биться: i усе знає, i все вмiє. Зв­iд­ти, ко­ли схо­че, i за­мiж ви­хо­де, а не схо­че - до­вi­ку там жи­ве. Спер­шу лю­ди сто­ро­ни­ли­ся її, а як роз­чов­па­ли, то i ха­зяїни своїх до­чок по­ча­ли їй у на­уку да­ва­ти. Доб­ра ду­ша, ба­га­то доб­ра ро­бить! Не то що дру­гi: як роз­ба­га­тi­ло - за­бул­о i бо­га, i лю­дей. А Хрис­тя нi - все для лю­дей. За їх, ка­же, ли­хо я їм доб­ром од­дя­чу!" - за­кiн­чив чо­ло­вiк i не знать де скрив­ся. "Де на­ша ма­ти? Де на­ша ма­ти?" - до­но­сив­ся до неї сто­го­ло­сий кле­кiт. I от з усiх сто­рiн, з усiх країв, з-за гу­стої пше­ни­цi i ви­со­ко­го жи­та по­ча­ли ви­ти­ка­ти­ся дi­во­чi i жi­но­чi го­ло­ви, гла­денько при­че­са­нi, гар­но зак­вiт­ча­нi. Лич­ка у їх рум'янi, очi яс­нi та ти­хi… I всi ки­ну­ли­ся до неї. "Ось на­ша ма­ти! Ось на­ша ма­ти! Пiд­то­ми­ла­ся, бiд­на. Вiзьме­мо її та до­не­се­мо до ха­ти". I, пiд­няв­ши на ру­ки, мо­ло­дi та ду­жi, по­нес­ли її по­лем. Ши­ро­ким шат­ром розс­ти­лається над нею не­бо си­не, по йо­му нi пля­моч­ки, нi хма­роч­ки, хi­ба де чор­ною точ­кою трем­тить жай­во­ро­нок, сип­лю­чи свою пiс­ню на зем­лю. Пiд нею - буй­на рос­ли­на чiп­ляється своїм колос­ом об неї, сти­ха лос­ко­че, а кру­гом - не­угав­ний кле­кiт мо­ло­д­их та дзвiн­ких го­ло­сiв… Лю­бо Хрис­тi так i лег­ко - сон ко­ли­ше, очi сту­ля­ються, ти­хе за­бут­тя в'ється над нею. Все ду­ж­че та дуж­че, так, на­че во­на зас­ти­гає, за­ми­рає…

На дру­гий день чуть зо­рюш­ка - жид, ози­ра­ючи своє до­бро, натк­нув­ся пiд крам­ни­цею на щось тем­не.

- Хто там? - скрик­нув жид, пiд­хо­дя­чи.

Крiзь сi­рий свiт зимнього ран­ку вид­нi­ла­ся тем­на ку­па. Жид про­тяг ру­ку i, як опе­че­ний, ки­нувсь. Теп­ла ру­ка йо­го черк­ну­ла­ся хо­лод­но­го, як лiд, об­лич­чя.

- Гивалт! Ги­валт! - за­гу­кав вiн, ки­нув­шись у ха­ту.

Незабаром вiн зно­ву вий­шов, за ним ви­су­ну­лась жи­дiв­ка. Жид щось кри­чав їй, ти­ка­ючи ру­кою на крам­ни­цю. Заспа­не, нев­ми­те ли­це жи­дiв­ки нап­ря­ми­ло ту­ди свої чор­нi очi.

- А що там то­бi, Лей­бо, бог дав? - гук­нув до жи­да з сусiд­нього дво­ру чо­ло­вiк.

- Сцо дав? На­пасть дав! Якась зла ли­ци­на пiд лав­кою зме­рз­ла.

- Що ж во­но? Чо­ло­вiк, жiн­ка?

- А цорт йо­го батька зна, сцо во­но. Не знай­шло дру­го­го мiс­ця, заб­ра­ло­ся пiд лав­ку!

Чоловiк, ки­нув­ши се­ред дво­ру обе­ре­мок со­ло­ми, кот­рий нiс ско­то­вi, поч­ва­лав до крам­ни­цi. За ним i жид, i жи­дiв­ка.

- А нiх­то до те­бе на нiч не про­сив­ся? - спи­тав чо­ло­вiк.

- Нi, не про­сив­ся, - од­ка­зав жид, див­ля­чись на жи­дiв­ку.

- А я чув се­ред но­чi - со­ба­ки ва­лу­ва­ли i хтось десь у вiк­но сту­кав.

- Не знаю, мо­зе, i сту­ка­ло. Я спа­ло. Ти не цу­ла, Хаю? - по­вернувся жид до жи­дiв­ки.

- Нi, не цу­ла, - од­ка­за­ла та.

Чоловiк пi­дiй­шов до ку­пи ган­чiр'я i по­ла­пав за го­ло­ву.

- Чоловiк, так i є, - ска­зав вiн.

- Що ж те­пер, Лей­бо, бу­деш ро­би­ти? - спи­тав­ся тро­хи зго­дом,

- Сцо ж ро­би­ти? вiзьму од­ки­ну по­се­ред сля­ху!

- Нi, так не мож­на, щоб не бу­ло на­пас­тi. Тре­ба у во­лость да­ти звiст­ку. Жид, щось зад­жер­го­тав­ши до жи­дiв­ки, ки­ну­в­ся у ву­ли­цю. Жи­дiв­ка пiш­ла у ха­ту. Чо­ло­вiк, пос­то­яв­ши, i со­бi пi­шов до своєї.

- Остапе! - гук­нув вiн че­рез тин до дру­го­го су­сi­ди. - Чи чув, пiд Лей­бо­ною лав­кою щось за­мерз­ло?

- Ну?

- Он ле­жить! - ткнув чо­ло­вiк ру­кою. Ос­тап пiд­тюп­цем по­бiг до лав­ки.

- А що там? - чується зда­ля тре­тiй го­лос.

- Та хтось ко­ло жи­да змерз!

I тре­тiй по­ка­завсь чо­ло­вiк. За ним не­за­ба­ром жiн­ка, да­лi дру­га, тре­тя. Зiб­ра­ла­ся куп­ка лю­дей, по­чув­ся го­мiн. Хто та­кий? Вiд­кi­ля? Чо­го у се­ло заб­ре­ло?

Свiт бiльшав, куп­ка все ши­ри­лась. На­род, по­чув­ши про ме­рт­во­го, бiг iз дальнiх кут­кiв, боз­на з яких улиць. Зiбравс­я ко­ло шин­ку тро­хи не яр­ма­рок, усiм та­ке чу­до, та­ка диво­вижа!

Аж ось по­ка­зав­ся i жид, ве­ду­чи за со­бою двох чо­ло­вi­кiв. Один ста­ренький, згорб­ле­ний, лед­ве пос­пi­шав за молод­шим. Жид щось ка­зав, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми.

- Ось з во­лос­тi йдуть! Пi­дож­дi­мо, що во­но та­ке? - го­мо­нiли у ку­пi, пе­ре­хо­дя­чи з мiс­ця на мiс­це.

- Пропустiть, про­пус­тiть! - гу­кає жид, роз­пи­ха­ючи на­род. Пi­дiй­шли. Тiльки що пiд­ня­ли пла­ток, як уда­ри­ли у церк­вi в дзво­на. Зич­но роз­дав­ся в мо­роз­но­му по­вiт­рi гу­дю­чий пок­лик. Ста­рий, що пi­дiй­мав пла­ток, ки­нувсь, на­род захрести­вся, дех­то за­ре­го­тавсь.

- Злякавсь, дядьку! - гук­нув хтось.

- Чого зля­кавсь! Не пер­ви­на! - од­ка­зав той i ски­нув пла­ток геть з го­ло­ви. На свiт по­ка­за­ло­ся ши­ро­ке жi­но­че ли­це, по­бi­ле­не на що­ках мо­ро­зом, з дiр­кою за­мiсть но­са.

Народ за­тов­пив­ся, од­но на дру­го­го лi­зе - по­ди­ви­тись.

- Отака ло­вись! Що то, нiс од­мерз?

- Одмерз! Йо­го й зов­сiм не бу­ло.

- Як, без но­са?

- Атож.

- Хто ж во­но: чо­ло­вiк, жiн­ка?

- Впадає бу­ти жiн­цi.

Волоснi сто­яли i по­ну­ро ди­ви­ли­ся на мерз­лу. Найпиль­нiше ста­ри­чок - вiн на­че ба­чив де та­ке об­лич­чя i те­пер пiз­на­вав. Аж ось приїхав i стар­ши­на з пи­са­рем. На­род розсту­пився, ски­да­ючи шап­ки. Стар­ши­на пi­шов пря­мо до крам­ницi.

- А що, Ки­ри­ле, за­ди­вив­ся так? Пiз­наєш?

- Пiзнаю. Ли­бонь, що знай­оме, та не вга­даю, - од­ка­зав той, одс­ту­па­ючи на­зад.

- А ось ми до­вi­даємо­ся, що во­но. Тре­ба обiська­ти, мо­же, при їй гро­шi є, бо­ма­га яка. Та й оги­да ж яка! - ска­зав вiн, гля­нув­ши, i плю­нув.

- Берiть, лиш, на са­ни та од­ве­зiть у во­лость, - до­дав да­лi.

- Нi, так