Повія - Мирний

- А там, ко­ло земст­ва. Та твань че­рез май­дан - на­си­лу ви­лiз­ла!

- Що ж, i за­ро­би­ла що?

- Заробиш! Пiд та­ку нiч хоч би очей де не ви­ко­ло­ти. А ти?

- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний ха­ла­мид­ник.

- Та й що?

- Та й прой­шов.

Помовкли на який­сь час, пiд­пи­ра­ючи за­бор спи­на­ми.

- Я ще сьогод­нi нi­чо­го й не їла, - мо­ви­ла жур­ли­во рогож­ка.

- Хiба жи­ди че­рез день те­бе го­ду­ють? - за­ре­го­та­ла­ся Ма­рина.

- Нi, не те. А сьогод­нi нi­чо­го не ва­ри­ли, ша­баш.

- Я б їм, бi­со­вим, i гу­гiль би поїла. Ро­гож­ка зiтх­ну­ла.

- А чу­ла? - спи­та­ла тро­хи пе­ре­го­дом.

- Що?

- Твого у по­лi­цiю по­ве­ли.

- П'яного?

- Нi, не те, а ви­ла­яв па­нiв у земст­вi. Там та­кий гвалт збив, цю i за по­лi­цiєю пос­ла­ли, на­си­лу йо­го на зво­щи­ка узя­ли.

- I кра­ще. Хай не на­пи­вається.

- Кучери го­мо­нi­ли мiж со­бою, що за се йо­му ли­хо бу­де. У тюр­му зап­руть, в Си­бiр заш­лють.

- I пош­ли бо­же, як уже ме­нi з та­ким п'яни­цею вiк калата­ти­!

- А все ж ти сьогод­нi їла, не го­лод­на.

- Не в йо­го дя­ку. Я i го­рiл­ку пи­ла, то що? Вiн би з ро­та ви­р­вав, ко­ли б по­ба­чив.

- А все кра­ще. Я, знаєш що, Ма­ри­но, на­ду­ма­ла.

- А що?

- Пiду до­до­му.

- Якої тряс­цi? Пiд ти­ном зди­ха­ти?

- А тут не все рiв­но?

- Тут хоч у жи­да мiс­це маєш. А там - хто те­бе пус­те.

I зно­ву по­мовк­ли. Че­рез хви­ли­ну геть-геть зда­ле­ка до­нiс­ся який­сь гук, туп. Щось п'яне чи гу­ка­ло, чи пiс­ню заво­дило.

- Чуєш? - спи­та­ла Ма­ри­на.

- Чую.

- Ходiмо, а мо­же?.. - Ма­ри­на по­чим­чи­ку­ва­ла упе­ред заво­дити тон­ким­тон­ким го­ло­сом:

Якби та­ки чо­ло­вiк мо­ло­дий,

То по ха­тi б по­во­див, по­во­див!

А ро­гож­ка слi­дом за нею сип­ко, мов су­хий осит­няг пе­рекладала:

Ой гоп по ве­че­рi!

Замикайте, дi­ти, две­рi.

Гоп! Гоп! гоп! - i, вхо­пив­ши Ма­ри­ну за ру­ку, по­ча­ла виби­вати тро­па­ка.

- Стой! Не шу­ми! Рас­ши­бу! - плу­та­ючи но­га­ми, крик­нув на їх п'яний чо­ло­вiк i з од­но­го ма­ху ухо­пив за ру­ку рогож­ку.

Марина, вир­вав­шись, по­бiг­ла да­лi. Ро­гож­ка зос­та­ла­ся. П'яний, схи­лив­шись на неї, не то що шеп­тав, не то сам з со­бою го­мо­нiв.

- Як не со­ро­ков­ку, то й не хо­чу, - го­мо­нi­ла ро­гож­ка.

- Что мне твоя со­ро­ков­ка? У ме­ня де­нег ку­ры не клю­ют. Во­на! - i вiн уда­рив по ки­ше­нi ру­кою. По­чув­ся бряз­кiт мi­дi.

Через хви­ли­ну во­ни ок­ри­ли­ся у тем­но­му пе­ре­ул­ку. Неза­баром ро­гож­ка зно­ву витк­ну­ла­ся.

- Марино! - гук­ну­ла во­на.

- Агов! - обiз­ва­ла­ся та зда­ле­ка з-пiд крам­ниць.

- Iди сю­ди.

Марина пi­дiй­шла.

- А що? За­ро­би­ла?

- Семигривеника. Хо­дi­мо вип'ємо та поїмо.

- А то­го де дi­ла?

- Заснув пiд лав­ка­ми.

- А гро­шей у йо­го не зос­та­ло­ся?

- Бог йо­го знає. Вiн упе­ред дав.

- То ти, дур­на, са­ма й не по­шу­ка­ла?

- Нехай йо­му!

- Де вiн ле­жить? Я пi­ду.

- Пiшов, їй-бо­гу, пi­шов.

- Брешеш!

- От хай ме­не бог поб'є! - мах­ну­ла ру­кою та так, що аж ро­гожка по­су­ну­ла­ся з го­ло­ви i упа­ла до­до­лу.

Вона сто­яла са­ме ко­ло лiх­тар­нi. Свiт упав пря­мо на неї i ос­вi­тив без­но­се, до­щем змо­че­не ли­це, по­кар­бо­ва­нi гу­би, роз­куй­да­ну го­ло­ву.

- Оце ще ме­нi оця ха­ла­бу­да! - скрик­ну­ла во­на i, пiд­няв­ши ро­гож­ку, зно­ву нак­ри­ла го­ло­ву.

- Ходiмо, ка­жу.

- Куди?

- А он у шин­ку свi­титься.

I мовч­ки обид­вi пiш­ли че­рез ву­ли­цю. То бу­ли Хрис­тя iз Ма­ри­ною, кот­ру Довб­ня з п'яних очей вит­ре­бу­вав со­бi у гу­бер­нiю.

XV

***

На дру­гий день у соб­ра­нiї Ло­ша­ков на чiм свiт стоїть гро­мив Ко­лiс­ни­ка. Ко­ли йо­го ду­ша ше до то­го лi­та­ла по свi­ту, то, пев­но, прос­лу­хав­ши Ло­ша­ко­ву рiч, мер­щiй почимчику­вала до пек­ла, шоб у га­ря­чiй смо­лi спо­ку­ту­ва­ти тi грi­хи тяж­кi, якi ви­ко­пав з са­мо­го дна її Ло­ша­ков: та­ких зло­чинств, та­ко­го со­ро­му не ви­дер­жа­ла б i ду­ша найперш­ого за­рi­зя­ки! А що­до кiс­ток, то, пев­но, во­ни аж тан­цю­ва­ли в глу­хiй до­мо­ви­нi, бо й кiст­ка не вле­же по­кiй­но пiс­ля та­кої крас­ної мо­ви.

Шмагаючи по ко­не­вi - не без то­го, щоб не за­че­пи­ти i ог­ло­бель: го­во­ря­чи про Ко­лiс­ни­ка - не ми­неш i Хрис­тi. До­стал­ося i їй на го­рi­хи, "это­му про­дук­ту глу­бо­ко­го нрав­стве­нного раст­ле­ния", "кур­ти­зан­ке", "ка­ме­лии", "ко­кот­ке"… Ко­ли б чу­ла все те без­но­са Хрис­тя, прис­лу­жу­ючи жи­дам, то вiд ра­дос­тi пе­ре­нес­ла б i свiй го­лод, дя­ку­ючи ве­ли­ким па­нам, що не за­бу­ли її, жи­дiвської най­мич­ки.

Та во­на не чу­ла, че­шу­чи гни­дя­вi пей­си жи­де­ня­тi, кот­ре ги­ду­ва­ло ди­ви­ти­ся на її без­но­су пи­ку i все, знай, ру­кою од­пихало не­вiр­ну най­мич­ку.

А Ло­ша­ков не вга­вав: со­ло­вей вес­ня­ної но­чi уто­мив­ся так дов­го б спi­ва­ти, а вiн - нi. Аж зблiд, аж пе­ре­пав­ся… I бу­ло чо­го: вдяч­ли­ве земст­во вiд­да­ло йо­му Ко­лiс­ни­ко­вий ма­є­ток, щоб аби у двад­цять лiт зап­ла­тив двад­цять ти­сяч, що вкрав по­кiй­ний Ко­лiс­ник.

На роз'їздi Ло­ша­ков за­дав зем­цям бен­кет: там бу­ли од­нi тiльки па­ни дво­ря­ни. Пи­ли i їли, їли i пи­ли, нез­гiр­ше, чим на бен­ке­тi в Ко­лiс­ни­ка, тiльки не пи­ли, як там, "за мир", "за земську зго­ду", а бiльше "за по­бе­ду". По­лу­пан­ки при­хильно дя­ку­ва­ли Ло­ша­ко­ва, що вiн по­тяг ру­ку за сво­го бра­та дво­ря­ни­на. А то - од­тер­то нас, зов­сiм вiд дi­ла одтер­то. А ми хi­ба ко­лись не слу­жи­ли й не ро­би­ли? I спра­в­никам­и, i неп­ре­мiн­ни­ми, i суд­дя­ми, i за­сi­да­те­ля­ми. Хре­стян одiб­ра­ли - i сi­ре му­жицт­во узя­ло го­ру! За здо­ров'я на­шого сос­лов­но­го пред­во­ди­те­ля! За по­бi­ду! - i нес­тям­ним "ура!" ого­ло­шу­ва­ли­ся ви­со­кi стi­ни дво­рянсько­го до­му.

Чи чу­ло ти, сi­ре хлi­бо­робст­во, роз­ти­ка­не по го­рах i по до­линах, по ху­то­рах i се­лах, чи ти чу­ло той нес­тям­ний ви­крик дво­рянської ра­дос­тi?

Нi, ти не чу­ло, то­бi нi­ко­ли бу­ло дос­лу­ха­ти­ся. Хат­нi кло­пот­и, кло­по­ти се­ла, ху­то­ра, а най­бiльше кло­по­ти бi­ля зем­лi то­бi ближ­чi бу­ли, нiж що дру­ге. Аби зем­ля-ма­ти до­бре ро­ди­ла, щоб не до­ве­ло­ся уп­ро­го­лодь зи­му си­дi­ти. А про земст­во - то­бi бай­ду­же. Твої глас­нi, прав­да, усi їзди­ли на збо­ри, бiльше ду­ма­ючи про те, а що там во­но до­ма дiється, нiж про гро­мадську спра­ву. Во­ни i до те­бе за­нес­ли не­доб­ру чут­ку про панськi за­мi­ри.

- От на­шо­го бра­та хо­тять з земст­ва ви­жи­ти. Му­лить, бач, па­нам очi сi­ра сви­та.

- Ат, земст­во! Що земст­во? Тiльки од­но здирст­во! - каза­ло ти, глу­хе до йо­го, i пе­ре­во­ди­ло роз­мо­ву про уро­жай, про низькi цi­ни на хлiб та про зем­лю, що в те­бе її так об­маль - нi об вi­що рук за­че­пи­ти!

Зима. Зем­ля, ско­ва­на мо­ро­зом, пок­ри­ла­ся бi­лим снi­гом. Сон­ця не вид­но, ви­со­ке не­бо за­ма­за­ло­ся зе­ле­но-бу­ри­ми хма­ра­ми, при­па­ло до зем­лi, на­че наг­нi­ти­ло на неї. Сум­но, сум­но… Один вi­тер гу­ляє по во­лi, гу­де та ре­ве, мов ту­же по­се­ред то­го всес­вiтнього гро­бо­ви­ща.