💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Повія - Мирний

Читаємо онлайн Повія - Мирний
прав­ди крих­та, то тiльки у бiд­но­го чо­ло­вi­ка, За­те ж то­му бiд­но­му i най­гiр­ше!

Тут са­ме увiй­шов по­лi­цей­ський, i Довб­ню, пiд­хо­пив­ши пiд ру­ки, по­во­лок­ли з ха­ти, як вiн не кри­чав, не оги­нав­ся… Сi­рi-сi­ро­ман­цi не знать де дi­ли­ся. Сто­рон­нiх лю­дей за те, що плес­ка­ли у до­лош­ки Довб­нi i кри­ча­ли йо­му бра­во, Ло­шаков поп­ро­хав вий­ти з соб­ра­нiя, а тим ча­сом пе­рер­вав на де­сять хви­лин за­сi­да­нiє. У за­лi по­чув­ся гук-гам; глас­нi гвал­ту­ва­ли, сто­рон­нi ре­го­та­ли­ся, дех­то уго­лос ла­яв Ло­ша­к­о­ва, дех­то свис­тав… усi ра­зом не­са­мо­ви­то гу­па­ли но­га­ми, ви­хо­дя­чи.


Не за­ба­ри­ла­ся за­ла опус­тi­ти. Сто­рон­нiх - анi ду­ху, од­нi глас­нi, мов бджо­ли, уте­ряв­ши мат­ку, ме­ту­ши­ли­ся по всiх усю­дах. Аж ось зно­ву роз­дав­ся дзво­ник Ло­ша­ко­ва - i всi ущух­ну­ли.


Лошаков зно­ву по­чав го­во­ри­ти. Вiн ра­яв, щоб змен­ши­ти нед­во­рянських глас­них, про­ха­ти уряд за­бо­ро­нить ко­за­кам бу­ти са­мос­тiй­ни­ми ви­бор­ця­ми ра­зом з ма­ло­зе­мельни­ми пан­ка­ми, а хай во­ни ви­би­ра­ють вiд цi­лої во­лос­тi, як крiпа­ки ка­зен­нi. Уто­мив­шись, вiн за­кiн­чив свою дов­гу рiч на­дiєю, що йо­го ра­да бу­де прий­ня­та, а тим ча­сом, мо­же, хто кра­ще що вiд йо­го при­га­дав, то хай по­вi­да пе­ред на­ши­ми збо­ра­ми.


Нестямний ляск у до­лош­ки при­вi­тав крас­но­мов­но­го па­на за йо­го рiч. Ра­зом скiльки глас­них, схо­пив­шись, по­бiг­ли до Ло­ша­ко­ва i га­ря­че пот­ру­шу­ва­ли йо­го ру­ку; дру­гi з мiс­ця кри­ча­ли: що, мов, нам ще слу­ха­ти? Якої кра­щої по­ра­ди жда­ти? Пус­кай­те на го­ло­си!


Серед то­го гвал­ту та гу­ку, се­ред ра­дiс­ної бi­га­ни­ни та ре­готу в од­но­му тiльки мiс­цi щось оди­но­ке чор­нi­ло, скурю­ючись кру­гом, на­че хма­рою, ди­мом. Аж ось дим зако­ли­ха­вся,­ i по­верх йо­го, не­на­че по­верх хма­ри, з'яви­ла­ся пат­ла­та го­лова у си­нiх оку­ля­рах, з здо­ро­вен­ною бо­ро­дою.


- Я про­шу сло­ва! - гук­ну­ла го­ло­ва, пок­ри­ва­ючи своїм то­вс­тим го­ло­сом i гук нес­тям­ної ра­дос­тi, i бi­га­ни­ну па­нiв.


- Тише, ти­ше, гос­по­да! - скрик­нув Ло­ша­ков i по­чав роз­ди­влятися по за­лi.


- Вы же­ла­ете го­во­рить? - спи­тав вiн, єхид­но уклоня­ю­чись.


- Я, - грим­ну­ла зно­ву го­ло­ва.


- Не на­до! Не на­до! - за­гу­ка­ли кру­гом глас­нi. - Мы на­пе­ред зна­ем, что ус­лы­шим од­ни по­ри­ца­ния.


- Но поз­вольте же, гос­по­да! - скрик­нув Ло­ша­ков, пiдводя­чись. - Не бу­дем­те прист­раст­ны. Мо­жет быть, гос­по­дин про­фес­сор, как глас­ный от N крестьянско­го общес­тва, ска­жет нам что в за­щи­ту сво­их из­би­ра­те­лей.


- Не на­до! Не на­до! - од­но гвал­тує кру­гом.


- Да поз­вольте же: не мо­гу же я зап­ре­тить го­во­рить.


- Не на­до! Не на­до! - Ло­ша­ков дзво­не.


- Не на­до! Не на­до!


- Господа! - гук­ну­ла го­ло­ва, - я не ста­ну дол­го ис­тя­зать ва­ше­го вни­ма­ния. Я не ста­ну го­во­рить ча­со­вые ре­чи. Я ска­жу только нес­колько слов. Я ду­маю, гос­по­да, что мы преж­де все­го предс­та­ви­те­ли земст­ва, а не предс­та­ви­те­ли ка­ко­го-ни­будь од­но­го сос­ло­вия, по­че­му и в ре­чах ка­саться сос­лов­ных ка­ких воп­ро­сов по меньшей ме­ре неде­ли­ка­т­но…­


- Мы уже слы­ша­ли… Не на­до! Пус­кай­те на го­ло­са. Воп­рос так яс­но пос­тав­лен, что в пре­ни­ях нет на­доб­нос­ти.


- Вы не хо­ти­те ме­ня выс­лу­шать. Но поз­вольте: два сло­ва. Я, гос­по­да, счи­таю для се­бя по­зор­ным быть в та­ком собра­нии, где на­ру­ша­ет­ся сво­бо­да пре­ний, где возбуждает­ся со­словная враж­да, при­чем об­ви­ня­ющая сто­рона да­же не да­ет воз­мож­нос­ти об­ви­ня­емой ска­зать что-ли­бо в свое оп­рав­да­ние.


- Не на­до!


- Я сла­гаю свои пол­но­мо­чия и уда­ля­юсь, - ска­за­ла голо­ва, з грю­ком од­со­ву­ючи стул i ви­хо­дя­чи з за­ли.


- И луч­ше. Счаст­ли­вой вам до­ро­ги!


- Помилуйте! Что это та­кое? При­хо­дишь в соб­ра­ние - од­ни сви­ты да се­ря­ки. Вонь, грязь, прос­то си­деть нет воз­мо­жности. Опять же: их же чле­ны, их же пред­се­да­тель. Са­ми се­бе наз­на­ча­ют со­дер­жа­ние, ка­кое же­ла­ют. На­ло­ги на­кла­дают, ка­кие са­ми взду­ма­ют, не справ­ля­ясь ни с зако­ном, ни с до­ход­ностью. Да к это­му еще и во­ру­ют земс­кие де­нь­ги! - чу­ло­ся то там, то там.


- Но как же, гос­по­да? Ник­то не же­ла­ет ска­зать что-ли­бо? - спи­тав Ло­ша­ков.


- Что тут го­во­рить?


- Баллотируйте, да и вся тут. По­ми­луй­те, один­над­цать ча­сов, ме­ня в клу­бе ждут: пар­тия вин­та не сос­та­вит­ся.


- Господа, са­ди­тесь же. Бу­ду сей­час бал­ло­ти­ро­вать во­прос.


- Зачем бал­ло­ти­ро­вать? Вот все ста­нем, все бу­дем сто­ять. Еди­ног­лас­но, да и только.


- Единогласно! Еди­ног­лас­но! - за­гу­ка­ло, на­че в дзво­ни, кру­гом.


- Никого нет про­тив пред­ло­же­ния?


- Никого. Еди­ног­лас­но.


- Вопрос при­нят, гос­по­да, еди­ног­лас­но. Позд­рав­ляю вас…


- Закрывайте за­се­да­ние. Че­го дол­го тя­нуть? Глав­ное по­решено, а что дру­гое мо­жет ос­таться и до дру­го­го собра­ния, ес­ли в это не ус­пе­ем.


- Да, я ду­маю, гос­по­да, что пос­ле это­го воп­ро­са нам сле­дует и от­дох­нуть. Вот только еще воп­рос о Ко­лес­ни­ко­ве.


- На завт­ра! На завт­ра! Се­год­ня позд­но. По­ра в клуб.


- Заедание зак­ры­ваю. Зявт­ра про­шу, гос­по­да, по­раньше, ча­сов в один­над­цать, - ска­зав Ло­ша­ков i вий­шов з-за сто­лу.


Через де­сять хви­лин за­ла опус­тi­ла, у ви­хо­дiв i ко­ло пiд'їзду крик, гук, дав­ка.


- Извозчик! Да­вай! Ка­ре­та ге­не­ра­ла N! Эй, да­вай ско­рее! - Трiс­кот­ня­ва за­лiз­них шин об ка­мi­ни­цю, гур­кiт рид­ва­нiв, кре­сан­ня ко­пит i го­мiн, мов у бджо­ля­ни­ку…


Через пiв­го­ди­ни все i тут стих­ло, аще тро­хи - по­ча­ло гас­нути свiт­ло. Яс­но ос­вi­че­ний бу­ди­нок пок­ри­вав­ся гус­тим мо­ро­ком все бiльше та бiльше, по­ти й зов­сiм не скрив­ся у тем­нiй тем­но­тi но­чi. Здзиз­до­ся, зля­ка­ли­ся то­го, що тут ско­їло­ся, жильцi йо­го i мер­щiй пос­пi­ша­ли га­си­ти свiт­ло.


Коли пос­лiднє вiк­но ок­ри­ло­ся тем­но­тою, з-за ка­мiн­но­го стов­па, де жов­тi­ло, на­че пiдс­лi­пе, око лiх­та­ря, ви­су­ну­лась чи­ясь не­вi­до­ма пос­тать i не­ви­лаз­ною ка­лю­кою прочимчи­кувала пря­мо май­да­ном. Се­ред неп­рог­ляд­но­го мо­ро­ку но­чi, гус­то­го до­що­во­го ту­ма­ну чу­ло­ся тiльки чвир­кання во­ди з-пiд ступ­нi та якесь вур­чан­ня - не то лай­ка, не то бiдкан­ня. Аж ось на краї ули­цi у кру­жа­лi жов­тої пля­ми, що ле­жа­ла на зем­лi вiд лiх­тар­нi, за­ма­ячи­ла тем­на тiнь. То бу­ла тiнь жi­но­чої пос­та­тi, бо як тiльки во­на пiдс­ту­пи­ла пiд лiх­тар­ню, то пiдс­лi­пий свiт ос­вi­тив ли­ху спiд­ни­цю, низько по­пу­ще­ну, i всю у дiр­ках юп­ку, пiд­пе­ре­за­ну мо­туз­ком. Го­лови не бу­ло вид­но, бо аж по пле­чi, на­че пок­рiв­лею, бу­ла во­на нак­ри­та ли­хенькою ро­го­жею. Не­вi­до­ма пi­дiй­шла пiд лiх­тар­ню i по­чала об стов­пець об­ти­ра­ти свої по­ка­ля­нi чо­боти з кривим­и за­каб­лу­ка­ми, дра­ни­ми ха­ля­ва­ми.


- Оце яка твань! - не то про­гу­ла, не то про­ши­пi­ла во­на.


- Гей, ти! Без­но­са бос­ко! Об­ти­раєшся? - до­нiс­ся до неї дру­гий ох­рип­лий го­лос.


Рогожка за­во­ру­ши­ла­ся на всi бо­ки. Вид­но, що та, кот­ра но­си­ла її, не од­чу­ла, звiд­ки до неї об­зи­вав­ся хтось.


- Уже ос­лiп­ла, не бач? - зно­ву оз­вав­ся ох­рип­лий го­лос.


- Ти, Ма­ри­но? - прос­вис­та­ла ро­гож­ка, до­див­ля­ючись.


- Я. Iди сю­ди, на сей бiк: сю­ди не так до­щем на­би­ває.


- Сама, не­бiй­сь, кра­ща: тiльки й то­го, що нiс, як той ди­мар, а пран­цi так i ки­шать! - ог­риз­ну­ла­ся ро­гож­ка i почим­чикувала че­рез ули­цю на дру­гий бiк.


- Здорова! - при­вi­та­ла її теж жi­но­ча пос­тать, прик­ри­та звер­ху плат­ком.


- Здорова, - прос­вис­та­ла ро­гож­ка.


- Де бу­ла, що

Відгуки про книгу Повія - Мирний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: