💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Повія - Мирний

Читаємо онлайн Повія - Мирний
со­бi, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, мов вину­ватi, кот­рих зiб­ра­лись су­ди­ти.

- Господа! Про­шу за­нять мес­та! Еще мно­го предс­то­ит нам рас­смот­реть воп­ро­сов… - зно­ву гу­ка пред­сi­да­тель.


- Чуєте? Чу­єте? - i ку­пи ша­рах­ну­ли до мiсць. Го­мiн та рип чо­бiт, рип чо­бiт та го­мiн… i тiльки дзво­ник, мов скиг­ля со­бача, го­лос­но та тон­ко роз­дається се­ред то­го глу­хо­го гу­ку.


Аж ось по­сi­да­ли глас­нi. Дзво­ник вга­ває. Ти­хо, хi­ба то про­несеться не­яс­не шеп­тан­ня.


- Господа! - по­чав пред­сi­да­тель. - Те­перь нам предс­то­ит воп­рос о раст­ра­те быв­шим чле­ном уп­ра­вы Ко­лес­ни­ком двад­ца­ти ты­сяч земс­ких де­нег. Про­шу ва­ше­го вни­ма­ния.. Воп­рос о раст­ра­те столь зна­чи­тельной сум­мы уже сам со­бою предс­тав­ля­ет до­вольно серьезный воп­рос, но серьез­ность его ус­лож­ня­ет­ся еще тем пе­чальным обстоятель­ством, что, к сты­ду на­ше­му, дол­жен соз­наться, представл­яет не еди­нич­ное яв­ле­ние.


- Та гро­шi за Ко­лiс­ни­ка зап­ла­че­нi! - не то спи­та­ла­ся, не то пря­мо ка­за­ла якась сi­ра сви­та.


- Да, деньги вне­се­ны. Но я вов­се не о том го­во­рю. Я гово­рю о са­мом яв­ле­нии. Оно столь не­обы­чай­но, столь ча­сто на­ча­ло пов­то­ряться в пос­лед­нее вре­мя, что я про­сил бы вас об­ра­тить на это свое серьезное вни­ма­ние и в настоя­щее за­се­да­ние ря­дом мер по­ло­жить раз нав­сег­да пре­дел та­ко­му пе­чально­му по­ло­же­нию.


- Який же пре­дiл по­ло­жи­ти? Пiд суд зло­дiя - от увесь пре­дiл!


- Я про­шу не пе­ре­би­вать ме­ня. Сло­во за мною, и моя мысль впе­ре­ди.


- Послухаємо.


- Господа! - скрик­нув, чер­во­нi­ючи, пред­сi­да­тель. - Я то­го ли­шу сло­ва, кто еще раз пе­ребьет ме­ня. - I, по­со­вав­шись на мiс­цi, зно­ву по­чав. Плав­но i крас­но ли­лась йо­го бур­ли­ва рiч, ча­са­ми на хви­ли­ну сти­ха­ючи, вид­но, для пе­ре­диш­ки, бо че­рез дру­гу хви­ли­ну зно­ву знi­ма­ла­ся бурх­ли­во, як ви­хор, кот­рий все ло­ме i змi­та, грiз­на, як той грiм, що розби­ває вся­ку за­бо­ро­ну на своєму слi­ду… Без жа­лю, немило­сердно ­вiн ка­ту­вав ли­хую за­маш­ку до кра­дiж­ки, без­чес­тив зло­дiй­ськi за­мi­ри, оки­да­ючи усiх своїм поїдли­вим погля­дом, ури­ва­ючись в кож­но­го ду­шу своїм дзвiн­ким та гу­дю­чим го­ло­сом.


- Таковы, гос­по­да, пе­чальные пос­ледст­вия прос­той кра­жи, - ска­зав вiн, пе­ре­во­дя­чи ду­ха, - не­ува­же­ние к чу­жой со­б­ст­вен­нос­ти, раз­ру­ше­ние об­щест­вен­но­го спо­кой­ст­вия, ша­т­кость ре­ли­ги­оз­ных убеж­де­ний. Но во сколько раз пре­ступнее, во сколько раз по­зор­нее кра­жа или раст­ра­та об­щественного доб­ра? - гук­нув вiн, на­че ви­па­лив з руш­ни­цi. Вiн не зна­хо­див сло­ва, яким би мож­на бу­ло ох­рес­ти­ти той по­рок, збаг­ну­ти i ви­рiк­ти йо­го гiр­кi шко­ди та ут­ра­ти: див­но, що зем­ля не ро­зiй­деться пiд но­га­ми та­ко­го зло­чин­ця i не пож­ре вiд­ра­зу, що грiм не­бес­ний не по­ло­жить йо­го на мiс­цi, як тiльки зла дум­ка здiй­меться у йо­го го­ло­вi. Жи­ве ж та­ка оги­да i пас­ку­дить свiт i лю­дей! Ми, не зна­ючи спер­шу нi­чо­го, жи­ве­мо з ним, бра­таємо­ся, хлiб-сiль во­ди­мо уку­пi, а по­тiм, як ви­явиться, дру­гi ки­ва­ють i на нас: од­но­го, мов, по­ля яго­да, з од­но­го гле­ка пи­ли!.. - Нет, гос­по­да, нам нуж­но обе­лить се­бя в гла­зах чес­то­лю­би­вых инт­ри­га­нов, ко­то­рые не за­ду­ма­ют­ся бро­сить ком­ком гря­зи во вся­кую свет­лую лич­ность в гла­зах об­щест­ва, в гла­зах все­го све­та! Ко­му, как не нам, дво­ря­нам, сто­ящим на стра­же чес­ти, взяться за это де­ло. И я, как дво­ря­нин, пер­вый счи­таю свя­щенным дол­гом пред­ло­жить вам, гос­по­да, не­ко­то­рые ме­ры, мо­гу­щие слу­жить для ис­ко­ре­не­ния столь гнус­но­го зла. Но преж­де все­го поз­во­лю се­бе спро­сить вас: ка­кие при­чи­н­ы, ка­кие, так ска­зать, ус­ло­вия по­ро­ди­ли возможн­ость по­яв­ле­ния сре­ди нас та­ко­го ро­да лич­нос­тей? Ска­жут нам: раз­ве и в преж­нее вре­мя не бы­ло это­го? Раз­ве чиновн­иче­ство не бра­ло взя­ток? От­ве­чу: да бра­ло, бра­ло по­то­му, что бы­ло ни­щенс­кое жа­ло­ванье, бра­ло, что­бы с го­лоду не уме­реть, но не кра­ло! Не кра­ло по­то­му, что чиновн­ики - это мы, те же дво­ря­не. А это мно­го! Це­лый ряд ве­ков сто­ит за на­ми, ры­ца­ря­ми по­ряд­ка и чест­нос­ти, ве­ко­вые тра­ди­ции соз­да­ли нас та­ко­вы­ми. Та­ко­вы бы­ли и чи­нов­ни­ки, са­мой при­ро­де их при­су­ще, не ска­жу по­ня­тие, а ощу­ще­ние о чес­ги, о дос­то­инст­ве. Вот по­че­му тог­да у нас не бы­ло во­ровст­ва об­щест­вен­но­го дос­то­яния. А те­перь? На­ря­ду с на­ми си­дят лю­ди иных сос­ло­вий, иных об­щест­вен­ных по­ло­же­ний, где по­ня­тие о чест­нос­ти или же не­до­раз­ви­лось, или же при­ня­ло ка­кие-то урод­ли­вые про­яв­ле­ния: об­ве­сить, об­ме­рить, обой­ти дру­го­го вов­се не счи­та­ет­ся прес­туп­ным. Че­го же вы хо­ти­те пос­ле это­го? Ру­ко­водст­ву­ясь та­ко­вым взгля­дом, я пред­ло­жил бы сле­ду­ющую ме­ру: очис­тить земст­во от то­го пре­об­ла­да­юще­го большинст­ва чуж­до­го дво­рянст­ву эле­мен­та, ко­то­рый, в осо­бен­нос­ти по уез­дам, соз­дал уп­ра­вы из сво­их, все приб­рал к сво­им ру­кам.


- Так оце нас, Паньку, по за­ший­ку з ха­ти! - вир­вав­ся вiд сi­рих-сi­ро­мах гу­дю­чий пок­лик.


- Ничаво, ни­ча­во, ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство, - пiдводя­чись, мо­вив бо­ро­да­тий ка­цап у ку­ценько­му кап­та­нi, - об­ри­ли вы нас, не­че­во ска­зать. А двад­цять-то тыщ по­при­заня­ли у ме­ня за пять про­цен­тов, тог­да как мне да­вали де­сять, да вот уже пя­тый го­док-то тре­бую, да ни­как не ист­ре­бу­ем.


- Тише, гос­по­да, я еще не окон­чил. Ти­ше! - скрик­нув Ло­шаков i не­са­мо­ви­то задз­во­нив на всю за­лу, по­чер­во­нiв­ши, як рак пе­че­нии.


- Ходiм, Грицьку, по­ки не ви­би­ли в шию, - зно­ву обiзвавс­я хтось, i сi­рi­ сi­ро­ман­цi один за од­ним повс­та­ва­ли i по­чи­м­чик­ували до две­рей.


- Господа, ти­ше! Стой­те! Ку­да вы? - гук­нув Ло­ша­ков на сi­рих.


- Куда? До­до­му! - обiз­вав­ся один.


- Я не поз­во­лю. Я тре­бую вас ос­таться. Воп­рос очень се­рьезный.


- Нi, ще та­ко­го не­має за­ко­ну, щоб нас чис­ти­ли на всi бо­ки та ще зас­тав­ля­ли й слу­ха­ти. - Уже во­ни стов­пи­ли­ся бi­ля две­рей. Як тут з усього роз­го­ну увiр­вав­ся у за­лу незнайо­мий чо­ло­вiк. Оде­жи­на на йо­му пош­ма­га­на, пи­ка за­рос­ла, су­ха, як скiп­ка, го­ло­ва за­куст­ра­на, не­че­са­на, ву­си, на­че ко­тячi хвос­ти, одс­тов­бур­чи­ли­ся, а очi - як у хи­жа­ка, го­рять, па­ла­ють.


- Стiйте! Стiй­те, доб­рi лю­ди! - гук­нув вiн. - Я вам усе по прав­дi ска­жу. Не вiр­те ви нi­чо­му, усе то брех­ня! Як дав­но ко­лись кра­ли, так i те­пер кра­дуть i бу­дуть крас­ти… По­ки в од­но­го доб­ра бiльше, а в дру­го­го мен­ше, кра­дiж­ка не пере­ведеться! Оце я вам по прав­дi ска­зав.


- Социалист! Ни­ги­лист! Арес­то­вать его! - за­гу­ло з усiх ку­т­кiв, i всi пос­хоп­лю­ва­ли­ся з мiс­ця.


- Кто это? Кто? - до­пи­ту­ва­лись дру­гi.


- Это, гос­по­да, один су­мас­шед­ший, не очень дав­но из до­ма ума­ли­шен­ных вы­пу­щен, - по­яс­нив пред­сi­да­тель упра­ви.


- Кто он? - спро­сив Ло­ша­ков.


- Довбня. Окон­чив­ший ког­да-то курс се­ми­на­рии.


- Ну, и вер­но, что со­ци­алист. Сто­рож! Поз­вать сю­да поли­цейского, арес­то­вать то­го гос­по­ди­на.


- Ет, заст­ра­ха­ли! - мах­нув на йо­го Довб­ня i за­ре­го­тав­ся. - Я i в бо­же­вiльни­цi був, а во­ни - арес­ту­ва­ти! Я не тi­каю, - од­мо­вив вiн i по­вер­нув­ся зно­ву до сi­ро­мах. - А вам, брат­ця, од­но ска­жу: не вiр­те ви нi­чо­му на свi­тi - усе брех­ня! Тiльки ко­ли є у ко­го

Відгуки про книгу Повія - Мирний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: