Націоналізм - Донцов Дмитро

Це не було повстання проти держави, яка надуживає своїх прав колективу, як його розуміли Джон Міль або Гобс, що дозволяли в деяких випадках це право бунту не проти держави, лиш проти даної її форми. В нас декляруеться право бунту проти держави, як такої, право Дортена, який також "в інтересі працюючих мас" Ренщини хотів відірвати цей край від своєї нації. Цю різницю між теоріями Мільтона і Гобса з одного боку, а з другого – Дортена і Тарговичан, які ухвалювали розбір власної країни, треба добре пам'ятати при оцінці нашого "народолюбства" і його права "обраховуватися" з своєю державою в ім'я інтересів "трудящого люду". Не вільно проводити аналогії між революціонерами з патріотизму і патріофобами з бунтарства, між бунтівниками з глибоким культом держави і бунтівниками, які – як зараз побачимо схилялися в бік чистого анархізму; між тими, хто найвище цінив організований колектив, і тими – для кого не було нічого вищого від "приватних" інтересів своєї дзвінниці, окремої особи, або їх механічно зліпленої цілости, "народу" чи кляси.

Виходячи з цієї самої психології, Драгоманів ставиться так само й до інших справ національного життя, напр., забезпечення границь, забезпечення спокійного посідання території нації. "Суверенне" я, "кусень хліба" для нього, видобуваний з землі, нарешті й сама земля (територія) – ось що було "реальне". Байдуже, чи це дасть своя держава чи чужа, чужа правда чи своя. Стреміти при тім, щоб не терпіли вічні інтереси species, її волі, влади – означало гонити за "оманами". Йому було все одно, хто, яка держава принесе волю народові, йому ж було байдуже, чия сила ці границі забезпечить. Тому підбій Катериною Чорного моря уважає він за сторінку з "української історії" так само, як і російськотурецьку війну 1877 року[72-1]. Українці, які служили царям у цих походах робили "діло для свого часу нормальне і національне". Тут яскраво виступає в цілій "красі" психологія не члена націїпана, що уважає своїм лиш те, що вона зробила сама, лише психологія члена суспільности, і то безправної, який мусить уважати за своє те, що для нього робить стороння сила; якого функції обмежені функціями споживача й продуцента, чужого шляхетнішого завдання, організації влади і її виконування. На тій самій точці стояв і Куліш. Цілим своїм єством журилися вони про "мирне і благоденственноє житиє", про мир, незалежно від того, чи це буде мир Володимира Великого, чи царя Олексія, чи мир свобідної Ґалії чи Іберії, чи – Pax Romana. Коли б Кулішеві або Драгоманову якимсь чудом довелось було родитися в Еспанії, коли та почала свою боротьбу за звільнення від маврів, він певно доводив би несвоєчасність цілої акції, та підносив факт, що маври закріпили для еспанців посідання берегів Атлянтику і Середземного моря... В нас думали, як говориться в старому вірші, що коли наші предки "за Олега руского монархи, плавали в чолнах по мору і на Царград штурмували", то це для краю мало таке саме значення, як коли другий, російський монарх гонив нас штурмувати той самий Царгород...

Для провансальця суть – "край ріднесенький", "край веселий і люд хрещений", з тим розумінням щастя яке дає йому "люд", а хто є суб'єктом панування в цьому краю – байдуже.

Наскільки цей момент вигоди переважав у наших провансальців видно ще з того, що Драгоманів, зі своєї болоховської точки погляду, виправдує тих своїх польських сучасників (яких він нараховує "багато"), які були проти державного усамостійнення Польщі, бо "бачили, що при всіх теперішніх обставинах Европи... відрив Конґресівки від Росії був би їх руїною"[73-1]. Певно, бо коли провансальцю треба вибирати між "абстрактним" ідеалом національної самостійности з "економічною руїною" і "економічним розцвітом" в рабстві, то він вибере останнє. Згадані вище "фізичний добробут" і "добра пожива" – це шпиль національного ідеалізму, на який може вилізти провансалець... Взагалі він висловлювався проти незалежницьких змагань майже всіх народів, що повставали з руїн історії, і все в ім'я примітивних інтересів "черні", якій не було діла до "політики". В редакційній статті редагованого Драгомановим "Народа" читаємо, що "приміром серби, болгари, румуни показують нам наглядно", що сама по собі політична свобода "зовсім ще не значить поправу долі робочого люду", отже, не може бути метою в собі. Так само, на його думку, боротьба чехів за самостійність, "боротьба о право корони чеської... причинила чеській суспільності величезні шкоди". Він же ж криво дивиться й на ірляндський національний рух тому, що "в тому гомрулєрстві справа економічна була поставлена трохи назад перед справою державною". Крім того, він принципіяльно проти національного відмежування Ірляндії, бо воно скривдить... ульстерців, а для нього жменька останніх очевидно має такі самі права, як ціла Ірляндія, і в кожнім разі коритися волі цілої нації не має жодної потреби. З тих самих причин він проти прилучення до української етнографічної території тодішньої Угорської Русі, бо вона "не має економічно нічого спільного з Галичиною". Взагалі розділ територій згідно з етнографічними кордонами не подобається йому. Ліпше, не нарушуючи статус кво, обмежитися "загальними законами про національності та адміністративною автономією громад[74-1].

Прошу перечитати раз вищенаведений уступ з Драгоманова, де потреба боротьби за власну державу міряється шлунковими інтересами "народу", і порівняти його з оцими словами знаного італійського історика Петра Орсі. "Незважаючи на добру і впорядковану адміністрацію, якої інші частини Італії могли б заздрити, почала невдовзі (в Льомбардії і Венеції) виявлятися жива опозиція проти уряду австрійського з тої тільки причини, що був він чужим урядом". Один уступ і другий, мова "хама" і мова "пана".

Ця мова, зрештою, не була властивістю одного чи другого представника нашого провансальства, лише його цілости. Відгуки її знаходимо і в відзивах деяких галичан: "нам все одно, який прапор буде в Києві віяти", аби лиш і "ми" були під ним, і в пам'ятній заяві наддніпрянців по вибуху війни (в "Укр. Жизні" і "Раді") в обороні російського "отечества", і в творах різних ідеологів провансальства. Безперечно, стремління забезпечити непорушність території нації є вже вищою формою об'єктивації національної волі, аніж дбання про "щастя" даного покоління, – та в суті речі, поки в цьому стремлінні зрікаються з ролі активного чинника, задовольняючись ролею знаряддя в чужих руках, не можна цьому стремлінню дати назви державницького.

Я, Ми (нарід, чернь), добробут, кляса, земля (територія) – ось були ті "реальності", які "видів" наш провансалець і в ім'я яких відкидав він всілякі "фантоми". Ще одною з таких реальностей була провінція, власна парафія, те, що він міг бачити з височини рідного смітника. Так, поруч з іншими партикулярними цінностями, які в нас протиставлялося "загальному", колективу нації, з'явилася ще одна – партикуляризм у властивім значенні того слова. Особливо помітний цей партикуляризм у галичан (про це в іншім зв'язку), але хорують на нього так само й великоукраінці, які з запалом визнавали сепарацію Криму, створення гумористичної "молдавської республіки" на живім тілі України, тощо. Не потребую додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся в нас головно під впливом Драгоманова. Він рідко мислив категорією нації, натомість існували для нього тільки "землі". З трьох чинників, з яких складається дозріла політична нація, з території (землі), людности і влади, для нього, як і для всіх соціялістів, демократів і радикалів, найменш важливим був чинник останній – влада. Їм все одно було, в чиїх руках знаходиться влада над двома іншими чинниками. Їх гаслом була не "земля і влада" а – "земля і воля". Найважливішим чинником була "людність", а тоді щойно територія, чи то в вигляді забезпечення границь ким би то не було (море для Драгоманова, "соборність" для галичан), чи то в вигляді "земельки" ("соціяльне визволення"); нарешті – в вигляді партикулярних інтересів тієї чи іншої провінції, які або протиставлялися інтересам цілости, або ставилися над ними. Як відомо, в основу своєго проекту поділу Росії на області Драгоманів поклав не національну, а територіяльну засаду; багато областей у нього, подібно до швайцарських кантонів, мають мішаний склад людности. В конкретній програмі самоуправи України він зроби" з неї не одну державноправну одиницю, не одну цілість, лише кілька. Міродатними для нього були не інтереси нації, лише абстрактні мотиви "вигоди" тієї чи іншої землі. Отже, державнонаціональна думка мусіла затриматися там, де починали говорити інтереси тієї чи іншої "землі". Він же ж був тієї думки, що "Українцям, замість того, щоб рватись заложити свою державу... ліпше старатися розбавляти усяку державну силу і прямувати до волі краєвої і громадської, вкупі з усіма іншими краями і громадами. Цей погляд, "земля" провінціонального діяча, що журився лише справами свого повіту, проводив Драгоманів уперто. В іншім місці радить він своїм землякам у боротьбі за національне визволення, крий Боже, не виступати під прапором інтересів і потреб цілої нації. Навпаки, "найвідповіднішим буде, коли боротьбу ту, напр., ми українці будем вести на грунті не національнім, а державноадміністраційшм, себто, висуваючи на перший плян потреби автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів і npoвінцій"[75-1]. В цій цитаті вже виразно звучать властиві авторові нотки анархізму.

Дорога до нього була досить легкою для українського провансальства Першим етапом була власне ця парафіяльність, цей дух провінціоналізму, що дивився на державу з точки погляду "приватних" чи повітових інтересів, або "суверенної особистости" ("гуманітаризм"), далі – ішло ототожнювання цих інтересів з інтересами нації взагалі, в наслыдок чого повстало аполітичне українство, як питання "культурне", "педагогігчне" або "справа демосу", коли нація мислилася як єдність чисто культурна або клясова. Нарешті – прийшов анархізм, у чистім вигляді, коли нехіть до чинника збірної влади (що є суттю поняття держави) скристалізувалася поволі в "теорію". Очевидно, що наш рідний "анархізм" не був анархізмом Ґрава, Малятести Реклю або хоч би Штірнера, він був такий самий незачепний, недокровний і прекраснодушний, як і ціле провансальство, і, знов таки, не був виявом волі до чого, лише виявом волі від чого; пасивним непризнанням моменту влади, зовсім чужого й незрозумілого провансальцям.