Рiка далеких мандрiв - Сушинський Богдан

Але не наважився. А раптом не повiрить. Адже не може бути, щоб двоє людей, прокинулися з однаковими думками. Не може!

Ми стоїмо на пагорбку. Iнга опустила очi i старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагiнець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чiткими обрисами губ, чорним волоссям, зiбраним у пишний "хвiст". Дивно: ранiше я чомусь не помiчав усього цього. У нас у класi теж є вродливi. Ну хоча б Натка Подолян, чи Катерина Вознюк. Але Натку я недолюблюю за її нестримну примхливiсть, а Катерину — за таку ж нестримну язикатiсть. На всiх iнших я просто не звертав уваги. А Iнга... Iнга якась особлива. Навiть не можу пояснити, яка вона...

— Дивися, он, пiд скелею, робiтники. — Я кажу це тiльки для того, щоб розвiяти мовчання, яке вже стає настерпними. — Цiкаво, що вони там роблять?

— Правда, — пiдводить очi Iнга. — Подивимось?

Скеля стоїть посеред зеленої рiвнини. I скидається вона на скоцюрбленого динозавра, який поволi виповзає на узвишшя. Ми бiжимо до неї пологим схилом, поцяткованим дрiбним жовтавим камiнням, нашпигованим якимись мiнералами, схожими на коричневi скельця. Цi скельця вiдбивають рiзнокольоровi промiнцi i тому здається, що камiння раз по раз зблискує мiрiадами маленьких зiрочок.

Бiля пiднiжжя скелi один з робiтникiв трощить вiдбiйним молотком кам'яну жилу, що вiдходила далеко в долину. Високий русявий чоловiк цей поводився з молотком, наче з iграшкою — що мене дуже вразило. Колись, ще в Днiстровську, батько давав менi потримати в руках вiдбiйний молоток, i тодi я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цiлий день.

— Ви що, хочете зрубати її? — поцiкавився я, дочекавшись, коли стихне гуркiт молотка.

— Зрубати? Тодi роботи вистачило б до весни, — усмiхнувся парубiйко. — Нi, моя справа — зробити шурф. Потiм сюди приїдуть вибухiвники, закладуть вибухiвку i вiд скелi не залишиться й слiду.

— А вона красива, — несподiвано каже Iнга. — Такої тут бiльше нема.

Робiтник здивовано глянув на неї i, не випускаючи з рук молоток, вiдiйшов на кiлька крокiв назад.

— Справдi, красива, — знову усмiхнувся вiн. — Бачиш, а я навiть не придивився до пуття.

— I нiяк не можна залишити її?

— Нi, обiйти її майже неможливо. Це залiзниця, а не шосейка, де можна робити якi завгодно вигини. А ти, рицарю, звiдки? — запитав мене.

Я назвав мiсто i пояснив, що приїхав сюди до батька, на канiкули.

— Майже земляки, — хитнув кучерявою головою робiтник. — Я з Миколаєва. — Пiсля школи обов'язково приїжджай сюди.

— Не знаю... Мабуть, треба буде вступати до iнституту.

— А я порадив би приїхати. Попрацюєш, а тодi вже — за науку. Бачиш он, залiзниче полотно? Що б там у життi не сталося, а завжди пам'ятатиму: ота залiзниця, яка пiдходить до Норданського комбiнату, — моя. Сам будував. Так що подумай над цим, рицарю. Вiн знову взявся за свiй вiдбiйний молоток, а ми з Iнгою постояли ще трохи i подалися до залiзницi, яка обривалася за пiвкiлометра вiд скелi.

— А справдi, ким ти хочеш бути? — запитала Iнга.

— Не знаю. Взагалi-то в мене була мрiя...

— Яка? Ну скажи-скажи, це ж цiкаво.

Трiшечки повагавшись, я все ж таки розповiв їй про свою дивну, просто-таки абсурдну мрiю-жарт — проїхатися на верблюдi по Дерiбасiвськiй, центральнiй вулицi Одеси. I ми довго смiялися, уявляючи, як проїдемо на тому верблюдi удвох: вона на одному горбi, а я на другому. А коли вдосталь насмiялися, вона майже крiзь сльози знову запитала: "А справдi, ким ти хочеш бути?"

Я вже мав намiр видати ще одну "генiальну" iдею. Але Iнга глянула менi у вiчi i заперечливо похитала головою.

— Тодi треба говорити чесно, — зiтхнув я. — А якщо чесно, то не знаю ким.

— А я хочу стати лiкаркою. I ти нiколи не казатимеш менi неправди, добре?

— Добре, — погодився я.

— I ким би ти не став, ми обов'язково навiдаємося до Нордана.

— Добре. Що б не сталося, я приїду сюди.

Ми мовчки дивилися на колiю, що виринала з-за вигину долини. I я намагався уявити нас обох через десять рокiв. Через десять, рокiв! На цьому ж мiсцi!

23

Довго вмовляти Чингiса не довелося. Щойно розповiв йому про мисливську хатину, як вiн одразу ж пояснив, що в нiй зимував кiлька зим Вiчний Мисливець, i запропонував навiдатись туди. Ясна рiч, я одразу ж погодився.

Першим через мiсток пiшов Чингiс. Вiн тримався так упевнено, нiби все життя тiльки те й робив, що балансував на колодах над водоспадами. Щоправда, тепер до однiєї з колод було прибито кiлька обв'язаних канатом рейок й утворилося щось схоже на поручень, за якого, в разi потреби, можна було вхопитися. Та не скажу, щоб вiд цього я почувався на "Романовому мiстку" (так уже почали називати його в Норданi) упевненiше. Навiть незважаючи на те, що був тут не один.

— Тобi сподобалася ця хатина? — запитав Чингiс десь посерединi мiстка. Вiн обернувся до мене, й голос його був цiлком спокiйним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що вiн має на увазi.

— Так, — вiдповiдаю пiсля якоїсь митi вагання. — Але менi важко повiрити, що самотня людина наважилася б перезимувати у нiй. Звичайно, тепер, коли поруч цiле мiсто... Але ранiше мiста не було. I ваше село — Еймон — теж кiлометрiв за шiсть звiдси, за рiчкою.

— Мисливцiв це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимiв'я це недалеке. Iнодi мисливцi зимують за п'ятдесят кiлометрiв вiд найближчої оселi. Або й далi.

— I ти теж наважився б зимувати так?

— Кожен мисливець мрiє про своє власне зимiв'я, — мовив Чингiс уже на тому боцi рiчки, коли ми спускалися зi скелi. — I взагалi, в цьому нема нiчого надзвичайного. Рушниця, побiльше набоїв, хороша собака... Що ще потрiбно? Вiчний Мисливець рiдко бував у селищi. Сам казав, що бiльша частина його життя минула в тайзi.

— Я так не змiг би.

— Це лише здається. Ти ще не вмiєш "говорити" з тайгою, тому й побоюєшся її.

— Що це означає: "говорити з тайгою"?

— Мiй дiд вважає, що коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповiсть йому про все, що його цiкавить. Крiм того, мисливець повинен навчитися говорити зi звiром, якого полює, з деревами, з багаттям, бiля якого вiдпочиває.

— I що, так воно й буває насправдi, говорять?

— Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вiчного Мисливця примовляти до рiчки, до човна, до собаки, рушницi... Вiн здавався менi страшенним диваком. Але згодом я зрозумiв, що дiд звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих iстот. От вiн знiмає зi стiни рушницю i каже: "Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзi дiється. Давно не навiдувалися туди. Знаю, що без дiла тобi сумно. Але ж i менi не весело. I так весь Еймон вважає, що ми своє вiдходили. Дарма вiн так вважає..." Хiба не дивно?

— Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цiкаво?

— Напевне, — зiтхає Чингiс. — В тому-то й рiч, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалiк селища. А хотiлося б на весь мисливський сезон.

Ми увiйшли в смужку тайги, що пролягала мiж хребтом i рiчкою, i Чингiс заходився збирати хмиз. Я зрозумiв, що вiн хоче розпалити в печi, i теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має вiн сiрники. Почувши це, Чингiс поблажливо посмiхнувся.

— У зимiв'ї знайдемо все, що треба.

— Сiрникiв там нема. I взагалi нiчого нема.

— Не може того бути, — впевнено вiдповiв Чингiс. — Якщо там нiчого не лишилося, то в хатi побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.

На щастя я помилився. Щойно ми увiйшли до зимiв'я, Чингiс миттю видобув звiдкись з-за пiчки пiдiржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потiм порився у закапелку i видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сiрникiв, дрiбка солi, шматок пожовклої газети на розтопку i навiть кiлька чорних, майже закам'янiлих сухарiв.

— Ми вiзьмемо не бiльше двох сiрникiв, — сказав Чингiс. — Сiль i сухарi не чiпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним пiсля далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч мiсто.

— А хто залишив усе це у хатинi?

— Сокиру, мабуть, ще Вiчний Мисливець, Коли зимував тут. А сiль i сухарi — той iз мисливцiв, хто навiдувався останнiм. Такий закон тайги. Iнодi взимку на деревах пiдвiшують невеличкi ящики, в якi кладуть шматки мороженого м'яса, ножi й сiрники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такi склади влаштовують бiля мисливських стежок.

— I нiхто не забирає звiдти м'ясо?

— Нiхто. Такий закон тайги.

Ми, як могли, пiдремонтували пiч i запалили в нiй. Через кiлька хвилин по хатинi почав розвiюватися терпкий запах лiсового вогнища, а разом з ним — i тепло. У вiдчиненi дверi ми бачили тайгу. Свiтило тепле сонце, зеленiла трава, червонiли кущi богульника. Ми сидiли в хатинi бiля самiсiнької печi i вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих i знесилених, вiд палючого морозу, вiд погибелi.

Ми ламали i пiдкидали у вогонь сухе гiлляччя й обмiрковували, як би поводились, якби доля справдi закинула нас далеко в тайгу, i йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тодi, як рятувалися? Власне, все це бiльше цiкавило мене, нiж Чингiса, проте вiн досить охоче фантазував разом зi мною. I, слухаючи його, я щораз бiльше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скiльки всiляких премудрощiв перейняв вiд свого дiда-мисливця, як уважно придивляється до поведiнки старших, запозичаючи їх досвiд. Зрештою, ми однолiтки. Я теж живу на березi рiчки, а навколо нашого мiстечка приднiстровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанiв, якi з ранньої весни до пiзньої осенi пасуть свої отари у степу, до далеких балках? I чи цiкавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?

Тiльки тут, у Норданi, я по-справжньому почав розумiти, як багато часу згайнував зi своїми дитячими фантазуваннями i як мало цiкавився усiм, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрiчатись... Так, до зустрiчi з Чингiсом, Вiчним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навiть не замислювався над цим. А шкода... Тепер я розумiю, що шкода...

Посидiвши отак ще з пiвгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу i залишили його бiля печi. Можливо, доля справдi занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потiм ми пiдмели в хатинi саморобними вiничками, протерли вiконце, половина якого була забита, а половина завiшена якоюсь плiвкою.