Рiка далеких мандрiв - Сушинський Богдан

— Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.

— Логiчно. Так i зробимо.

Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.

— Молодцi, — задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. — Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. — Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: — От тiльки робота...

Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.

— Запрошуй Чингiса в гостi, — мовив батько. — Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.

— Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.

Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.

— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.

— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звiдки?

— З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.

— Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! — здогадався я.

— Якi книжки?

— Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.

— Ого! Тодi ходiмо.

Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще — пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.

Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:

— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.

— Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, — всмiхнулася мати.

Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.

— Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цiлком серйозно сказав вiн. — А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".

— Знайшов ким пишатися, — зiтхнув я. — Он Чингiс — iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.

А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".

— Неправда, — втрутився Чингiс. — Першим стрiлив дiд.

— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?

— Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.

— Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!

— Так, але своїм полюванням тiшуся тiльки я. Ну ще кiлька людей. А вашим книжкам радiтимуть усi учнi школи.

— Навiть якби ти й убив цю Велику Кiшку, все одно нi в твоїй школi, нi в усьому нашому Днiстровську нiхто не повiрив би тобi. Жартома "заспокоїв" мене батько. — Хто там, у степовому мiстечку, повiрить, що iснує така печера, i така легендарна Велика Кiшка?

— Яка спецiально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерiй Любич i вбив її, — погоджуюся з ним.

Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингiсом ще залишилися за столом допивати чай.

Чингiс мовчав, а я час вiд часу поглядав на нього i загадково всмiхався. Помiтивши це, Чингiс запитливо глянув на мене. Але я вiдвiв погляд i всмiхнувся ще загадковiше.

Не мiг же я зiзнатися, що вже весь був у полонi нової задумки: наступного лiта ми пiдемо працювати в наш примiський радгосп i на заробленi кошти купимо Чингiсовi рушницю. Адже всi мисливцi мають по двi рушницi. Я ще не знав, скiльки вона коштує, як її купувати i чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало нiякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингiсовi рушницю. Найкращу з усiх, якi тiльки iснують. I Чингiс стане найвправнiшим мисливцем Далекого Сходу.

22

Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останнiй ранок, якого я побачуся з Iнгою. Мине рiк, два, а може, й двадцять рокiв, перш нiж ми зустрiнемося знову. I ще невiдомо де, у якому мiстi це станеться. I чи станеться взагалi.

За той мiсяць, який я провiв у Норданi, у мене з'явилося чимало друзiв i просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Iнга. I я усвiдомлював, що мiй сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дiвчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, i яке я страшенно ревнував до нього, Не розумiю, чому це я привернувся до цього дiвчиська. Зрештою, воно нiчим не вiдрiзняється вiд дiвчат з нашого класу, нашої вулицi.

Я довго сиджу на лiжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує менi одягатися.

— Що сталося? — врештi-решт уривається їй терпець. — Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.

"Що сталося?" Якби ж я мiг вiдповiсти на це запитання. Або сам здатний був зрозумiти, що зi мною сталося.

Заплющую очi i пригадую обличчя Iнги. її усмiшку, розпущене волосся. Менi навiть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зi мною якось несмiливо, аж нiбито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рiдко бачилися? А через кiлька днiв нам з матiр'ю вже треба вiд'їжджати.

Я зриваюся з лiжка i починаю гарячкове одягатися.

— Куди ти? — вражено запитує мати.

— Я недалеко. Треба навiдатися до школи.

Це напiвправда. Я справдi навiдаюся до школи, але поспiшаю зовсiм не тому, що не можу обiйтися без цих вiдвiдин. Менi хочеться пошвидше побачити Iнгу.

— Тут, звичайно, чудово, — зiтхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжнi намiри. — I мiсця чудовi. I люди. Але треба повертатися до Днiстровська. Сам знаєш: дома стiльки роботи! Хоч сьогоднi пакуй валiзки.

— А батько мрiє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Вiн говорив з тобою про це?

— Говорив, — ще проникливiше зiтхнула мати. — Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його пiдтримуєш.

— Я вагаюся, — дипломатичне зауважую я, добре розумiючи, що вiд мене в цiй складнiй справi мало що залежатиме. Все одно рiшення буде за батьком. Остаточне рiшення, ясна рiч.

— Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася i де од вiку вiчного живе її рiд. її народ. Ми з тобою — українцi. I батькiвщина наша над Днiстром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити i про такi речi.

— Наша батькiвщина над Днiстром. Але й над Амгунню теж, — ще "дипломатичнiше" зауважую я, вiдчуваючи, що менi не хочеться втрачати дорогоцiннi хвилини на цю полемiку. Хоча водночас вiдчуваю, що мати має рацiю: людина повинна жити там, де споконвiку жив її рiд. Чингiс, напевне, теж погодився б iз цим. Навряд чи вiн змiг би прожити решту свого життя над Днiстром, де вже нiколи не зможе побачити оленя, навiть "на вiдстанi трьох пострiлiв рушницi".

— Але ти добре розумiєш, що саме я маю на увазi, — майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полемiку.

— Якщо хочеш, давай спакуємо нашi валiзки вже сьогоднi ввечерi. — Батько подався у вiдрядження до Хабаровська. Там у нього якiсь невiдкладнi справи, i ми не впевненi, що вiн встигне повернутися сьогоднi чи завтра. Може статися так, що зустрiнемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. — Приготуємо їх заздалегiдь i сидiтимемо на них, наче на вокзалi.

Мати уважно дивиться на мене й усмiхається.

— А якщо серйозно? — питає вона.

— Якщо серйозно, — зiзнаюся, — я вже теж думав про наш переїзд сюди. Спочатку загорiвся: звичайно, треба переїжджати! Новi мiсця, стiльки цiкавого! А тепер вiдчуваю, що вже почав сумувати за нашим Днiстровськом, за лиманом, за сонцем, хлопцями... Тiльки батьковi не хотiлося казати про це. Щоб не розстроювати. Йому теж, мабуть, нелегко вирiшити зараз, що робити: повертатися на Днiстер, чи залишатися на Амгунi.

— Менi здається, що за цей мiсяць ти пiдрiс, став серйознiшим, i... — вона хотiла сказати ще щось, але не сказала. Мабуть, вчасно схаменулася.

— Це тiльки так здається, — кидаю уже з-за порога.

— Не барися! — навздогiн менi кричить мати. — Снiданок уже майже готовий.

Але я не вiдповiдаю. Я бiжу на другий кiнець селища, де в однiй iз кiмнат довжелезного будинку живе Iнга. Там я стою навпроти вiкна i довго й терпляче чекаю. Менi не видно, що коїться у квартирi i чи є там Iнга. Але твердо вiрю, що рано чи пiзно дiвчина помiтить мене. I вийде.

Одначе помiтила мене мати Iнги.

— Ти кого чекаєш? — поцiкавилася вона, вiдчиняючи вiкно.

— Нiкого, — розгублено кажу i повертаюся, вдаючи, що маю намiр iти геть.

— Ну, чого ти образився? — голос у неї схожий на Iнгин. Та й сама вона теж дуже схожа на Iнгу. Чи так не можна казати: що мати схожа на доньку? Але вони справдi схожi. — Почекай хвилинку, зараз Iнга вийде.

Через кiлька хвилин Iнга справдi вийшла. На щастя, вона не запитувала, чого стою тут i чого менi треба. Вона нiколи не запитувала таке, i я був щиро вдячний їй. Цього разу ми пiшли не до рiчки, а, поминувши недобудовану лiкарню, опустилися з пагорба й опинилися у розлогiй долинi, якою просувалася до Нордана залiзнична колiя.

Сонце вже зiйшло, але ранок ще був досить прохолодним, i воно, велике i блiдо-червоне, зависло десь пiд високим попелясто-блакитним куполом неба. Таким же попелясто-блакитним i холодним, як вода в Амгунi. Ще тiльки минав серпень, але я вже помiтив, що ранки стають щораз холоднiшими. Дивно. У нас на Українi ночi в серпнi найтеплiшi, i вода в Днiстрi теж найтеплiша. Та все одно я дивлюся на сонце, не високе i прозоре, як лiд-ясенець, небо, на великого птаха, що поволi кружляє над долиною, i намагаюся запам'ятати все це. Цей день, це небо, цього птаха; себе й Iнгу на схилi Норданського узвишшя... I менi стає страшно вiд усвiдомлення, що все це скороминуще. Що незабаром лiтак перенесе мене за тисячi кiлометрiв звiдси. А потiм й Iнгу. А цю красиву долину з малесенькими iржаво-буряковими озерцями засипле снiгом i закує мороззям.

— Ви вiд'їжджаєте в суботу? — стиха запитує Iнга, намагаючись встежити за моїм поглядом.

— В суботу. А вiд кого ти дiзналася? Я оце тiльки збирався сказати тобi про це.

— Здогадалася. Просто якесь передчуття... Сьогоднi я чомусь прокинулася з думкою, що ти їдеш. I ми нiколи бiльше не побачимося.

Я хотiв сказати, що прокинувся з такою ж думкою.