Рiка далеких мандрiв - Сушинський Богдан

Але ми зупинилися. Iнга пiдбiгла, проте, глянувши на батька, чомусь знiтилася i, тяжко вiдсапуючись, мовчала.

— Щось сталося? — стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дiвчина.

— Нi, все гаразд.

— Зрозумiло, — кивнув батько. — Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тiльки ти довго не затримуйся.

Вiн пiшов, а дiвчина роззирнулася i майже прошепотiла:

— Побiгли до рiчки.

— Чого?

— Побiгли. На двi скелi обабiч водоспаду хлопцi поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Бiжiмо пошвидше. Може, вiн передумає, га?

— А ти хотiла б, щоб передумав? — запитав я на ходу.

— Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.

— З якого це дива? Вiн же каскадер.

— Як ти можеш так? — зупинилася на мить Iнга. — Каскадер! Каскадер хiба не людина? її не жаль?

— Та не про це я. Просто, вiн звик ризикувати. Це буде його професiєю. Вiн сам казав: "Ризик — наша професiя".

— Хiба цим варто пишатися? Та й сказав вiн це, мабуть, просто так, для переконливостi.

Коли ми вибiгли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопцiв, якi стояли на березi, бiля пiднiжжя скелi, мовчки стежили, як вiн повiльно iде до скелi на протилежному боцi. Ми з Iнгою зупинилися, стоячи пiд розлогою кроною кедра, i, зачаївши подих, стежили за тим, що вiдбувається над водоспадом. Ось Роман нарештi дiстався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помiтив мене й Iнгу, постояв трохи i знову ступив на стовбур.

— Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, — стиха проказала Iнга, хапаючись за полу моєї куртки.

— Вiн випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кiнокамерою.

— Перед кiнокамерою так не ризикують. Нiхто не дозволить цього.

— Багато ти знаєш! Нiби не бачиш, як у фiльмах переправляються через водоспади, продираються через палаючi плавнi?

Я щось доводив їй, не вiдриваючи погляду вiд людини над водоспадом. Але Iнга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарештi досяг берега i хлопцi кинулися обiймати його, Iнга теж застрибала вiд радостi i закричала "ура!".

— Нiчого особливого, — стенув я плечима. — Теж змiг би перейти.

— Правда?

— Ти що, не вiриш?

— Та нi, що ти? Вiрю-вiрю... Але все ж таки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповiдала тобi, що вiн спускався з цього водоспаду на човнi. I пiднiмався на круту скелю, на яку до нього нiхто, мабуть, не наважувався пiднiматися без альпiнiстського знаряддя... Нi, це якась особлива людина...

— А я вважаю — звичайнiсiнька. Нiчого особливого в ньому нема.

— Чому ти так вважаєш? — нашорошено запитала Iнга i, заступивши менi дорогу, здивовано зазирнула у вiчi. — Заздриш? Тiльки чесно: заздриш?

— Навiть якщо й заздрю...

— Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна рiч — коли виростеш...

— Звичайно, витримаю. Але хiба рiч у цьому?

Напевне Iнга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазi. Але я тiльки безнадiйно махнув рукою i пiшов до селища.

— У чому ж? — наздогнала мене Iнга. Але, зрозумiвши, що я не маю намiру вiдповiдати, замовкла. Так, мовчки, ми i йшли до самого селища. Хiба ж я мiг пояснити, що заздрю Романовi не тому, що вiн хоробрий, а тiльки тому, що Iнга занадто вже захоплюється ним? Весь час тiльки ним: "Ой, який вiн смiливий! Ой, якi чудовi скульптури вiн вирiзьблює!"

Бiля будинку, в якому жила Iнга, ми, так i не закiнчивши цiєї розмови, попрощалися, але додому я не поспiшав, дочекався доки надiйде Роман. Вiн повертався у супроводi свого однокурсника, Ореста, i Дмитра Морави, лiкаря зi студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумiв, на кого я чекаю, i пiдiйшов.

— Ти чого це стежиш за мною, малий? — весело запитав вiн.

— Та нi, я не стежу. Просто Iнга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну i цiкаво стало. А навiщо ти так?.. Мiг би не втриматися...

— Є iдея: покласти мiсток через водоспад. Одну колоду вже затягли. Покладемо ще двi таких — i кожен бажаючий може прогулятися до гiрського хребта. Ну, а я що? Я перевiрив, чи надiйно вона лежить — тiльки й усього.

Я розумiв, що вiн жартує. Якщо Роман щось там i перевiряв, то це свої власнi нерви.

— А я так не змiг би. Страшно, — чесно зiзнався я. — Тiльки не смiйся... Знаєш, менi хочеться бути таким, як ти.

— Дивак! Навiщо?! Будь сам собою... Ну, це нехай усi iншi мрiють стати такими, як Валерiй Любич.

— Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрiбно. З чого розпочинати?

— Любиш, щоб тобою опiкувалися, виховували?..

— Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Менi головне почати. Потiм я вже сам...

— Розумiю, малий. Можу втiшити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостiй. Принаймнi, попередь батькiв, що постукаю у вiкно. Якщо не розбудять самi. Для початку — пробiжки понад рiчкою, фiзичнi вправи та обмивання теплою кiмнатною водичкою з тайгової рiчечки.

Було в Романовi щось таке, що й не подобалося менi. Я вiдчував, що вiн навмисне влаштовує цi "випробування", щоб вразити всiх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковiсть. Може, ще нiколи в життi я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, нiколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось менi в цiєї людини i все ж таки вона приваблювала мене своєю мужнiстю, здатнiстю до ризику. I я вирiшив, що менi є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковостi... Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всi повиннi бути "як усi"? Як на мене, то нехай би всi були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивiлiзацiя виняткових!

13

Пiсля зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тiльки вдав, що маю намiр повернутися додому. Насправдi ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, i знову подався до рiчки. Бiля водоспаду повiтря здається менi ще прозорiшим i прохолоднiшим, нiж там, де Роман влаштував собi спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповитi блакитним туманом вершини гiр, зеленi килимки трави, чудернацькi кам'янi брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадковi знаки... Все це зачаровувало мене.

Пiднiмаюся на скелю водоспаду й оглядаю звiдти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовванiють будiвлi нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острiвцем у безмежному свiтанковому океанi. Все менi подобається на ньому. Якщо я справдi присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди пiсля останньої подорожi, збудую невеличку хатину. I все мiсто знатиме, що тут живе Вiчний Мандрiвник.

Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. I водоспад шумує тiльки для мене. I птиця, що кричить десь у тайзi, по той бiк рiчки, теж вiтає мене, як господар подорожнього.

Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, якi з'єднано скобами. Це справжнiй мiсток. Та все одно я довго вагаюсь, перш нiж ступити на середнiй стовбур. Спочатку крокую досить вiдважно, бiда тiльки, що вистачає моєї вiдваги не надовго. Десь посерединi я зупиняюся. Просто пiдi мною гребiнь водоспаду. Клекiт оглушує мене, а течiя заворожує. Менi стає моторошно. Ось мiсток зривається зi скель, i я опиняюся на гребенi водоспаду. Течiя несе мiй "плiт", я вiдчуваю шалений рух, вiтер забиває подих... Вiдтак, страх заполонює мене ще навальнiше. Ноги важкi i неслухнянi, вiдчуваю, як терпнуть плечi. Намагаюся застебнути куртку, але пальцi задерев'янiли i я не здатний володiти ними. У спину менi б'є сильна хвиля вiтру. Раз, удруге, втретє... Я починаю усвiдомлювати, що тiльки дивом усе ще утримуюся на мiстку. Ще мить i мене справдi скине у водоспад разом iз цими колодами.

Я можу врятуватися, тiльки дiставшись якоїсь iз скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх i нарештi зрушити з мiсця. I коли здавалося, що вже нiяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уявi моїй раптом вiдродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже вiн пройшов. По однiй-єдинiй колодi. "А вiн все-таки пройшов..." — я сказав собi це ще тодi, як ми з Iнгою стояли на пагорбi пiд кроною модрини, i намагався переконати себе, що змiг би повторити цей "номер над виром". Я сказав це iз заздрiстю, бо сумнiвався, що наважусь коли-небудь ступити на такий мiсток. Але все-таки наважився. Наважився!

Мабуть, тiльки ця думка й примусила мене якимось дивом вiдiрвати погляд вiд водоспаду. Не пригадаю вже, як iшов далi, тому що опам'ятався лише на тому боцi рiчки. Але на тому. Отже, рано чи пiзно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже вiдстань до берега була майже однакова.

Якийсь час я ще стою на скелi, не вiрячи, що врятувався. Далi спускаюся її пологим схилом i бачу перед собою, за негустими чагарями, потрiсканий брунатний схил гори, бiля пiднiжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимiв'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався вiд ущелини мiж двома скелями, i пiднявся на невисокий пригiрок. Розсохлi дверi хатини були закритi на защiпку i пiдпертi потрiсканою колодою. А сама хатина вросла в землю i здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулi.

Я вiдчинив дверi i на мене вiйнуло застояним запахом шкiри, в'яленої риби, плiсняви i ще чогось, а чого саме — з'ясувати не мiг. Єдине вiконце хати було забите ззовнi дошками, мiж якими лишалися тiльки невеличкi просвiтки, пiч розвалена, а попiд стелею — павутина шнурiв, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймнi, рiк хатина пустує, напiвзруйнована й забута. Хто i коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вiчний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робiнзон, що не бажав перебиратися нi до Еймона, нi до будь-якого iншого села?

Подумавши так, спробував уявити, як би на його мiсцi поводився я. Тут, у цьому гiрському закапелку, я, самотнiй... Навколо, на тисячi кiлометрiв, жодного людського житла. Вiд злив, снiгiв i морозiв мене захищатиме тiльки це благеньке зимiв'я. Я полагоджу його стiни, змiцню дверi, перекладу пiч. У мене нема рушницi, але я все-таки виживу у цiй тайзi.