Рiка далеких мандрiв - Сушинський Богдан

Прохiд туди був досить високий — навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись — але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.

Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.

— I цю печеру вважали мало не святою? — розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.

— Так, цю, — незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою. — Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.

— Як це? — не зрозумiв я.

Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.

— На тiнь, — повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.

Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.

Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.

— Не треба нiчого шукати, — мовив їм Вiчний Мисливець. — Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.

— I бiльше нiхто не знав ходу? — здивувався Роман.

— Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.

— I не пробували вiдшукати два iншi?

— Я не мав для цього часу, — стенув плечима старий. — Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.

— Невже їх справдi так важко вiдшукати? — мовив я, пiдсiдаючи до вогню.

— Неважко, — стиха мовив старий. — Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.

Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.

— Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.

Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.

— Де протяг — там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.

— Але ви казали, що є три входи до неї, — нагадав Роман.

— В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.

18

Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.

— Ось це вже щось! — вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi — теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.

— Ну що, прохiд вiльний? — запитав Аян Курун вiд вогнища.

— Вiльний, — вiдповiв я.

— Тут справжнi катакомби, — додав Чорногора.

— От i добре. Але я не раджу вам iти туди, — мовив старий.

— Чому? — здивувався Роман. — Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?

— Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.

— То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.

— Як хочете, — похитав головою старий. — Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

— Можемо сходити туди й удвох, — шепнув я Чингiсовi. — Не сьогоднi, то через кiлька днiв.

— Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...

— Тiльки не треба таємних змов, — викрив нас Роман. — Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.

— Чому ви? — спробував заперечити я. — Хiба ми не такi ж?..

— Не такi, — увiрвав мене Роман. — Мало що може трапитися нам на шляху.

— Це нечесно, — знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:

— Не можна так нечемно говорити зi старшими, — шепоче вiн.

— До чого тут нечемнiсть? — не розумiю. — Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?

— Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.

— Розумно, — погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:

— Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!

— А ми пiдемо слiдом, — прошепотiв я Чингiсовi. — Тримаючись за мотузку.

— Це iдея, — погодився Чингiс. — Так i зробимо.

Першим iшов Роман Чорногора. За ним — Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм — лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.

Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.

— То що, пiшли? — запитує Чингiс. — Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.

Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.

Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?

В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?

— Чингiсе!! — неголосно кличу я.

— Що? — озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.

— А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?

Чингiс якусь хвильку мовчить.

— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.

— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.

— А чому не чути Романа? Давай покличемо.

— Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".

— Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.

— Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою — мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.

Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.

Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.

— Там вихiд, — озирнувся Чингiс. — Це не свiтло лiхтарика, — додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.

I в цю мить пролунав пострiл.

Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.

— Романе! — закричав я. — Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!

— Нiчого не сталося, — почувся спокiйний голос Романа. — Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?

Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.

Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.

Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.

— Що там? — запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.

— Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, — мовив Орест. Це стрiляв вiн.

— А я кажу, що привидiлося, — продовжував їхню суперечку Роман. — Нiчого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цiкаво, чим шамани залякували тут своїх темних спiвплемiнникiв.

— Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудростi. Не книжної, правда... Але це треба розумiти.

Пiд отвором долiвка печери була увiгнута, наче туди упав метеорит, i навколо цього виямку лежали великi кам'янi брили. Так само, як i в тiй, другiй, печерi. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалiк був ще один майданчик, i там ми теж побачили купу зчорнiлих кiсток. Першим їх помiтив Чингiс. I покликав нас.

— Дивiться.