Нова заповідь - Винниченко Володимир

Кіндрат закурив, ліг на своєму ліжку набік лицем до Петра і сперся на лікоть.

— Ну, викладай.

Але Петро лежав непорушно і дивився в стелю не-кліпаючими очима, немов забувши і за плян, і за Кіндрата.

— Ну, Паньку?

Петро глибоко зітхнув і, не обертаючи голови до Кіндрата, рівним, тихим, вивченим голосом почав:

— Плян мій ось який. Треба ввійти в довір'я просто до самого Стьопи. Минаючи всяке там оточення. Оточення це пусте. В самий корінь треба зразу добиратися.

І замовк. Кіндрат, не зводячи очей з профілю Петра, сильно затягся і пустив дим угору, випнувши наперед нижню губу. (Петро лаявся, коли на нього йшов дим.)

— Ну, далі?

— Ти згоджуєшся з таким підходом?

— Та чому ні? Тільки як же ти до того кореня зразу доберешся? Навіть оточення минаючи?

Петро знову не одразу відповів. Якось чудно викладав він свій плян. Чи то вагався, чи сам ще не продумав як слід? Ніякого ні задоволення, ні енерґії, аж не подібне до Панька.

— Добратись можна, — тим самим рівним і немовби байдужим голосом до стелі знову почав Петро. — Треба, кажу, викликати довір'я в самого Стьопи. Але цілковите, безсумнівне, абсолютне.

Кіндрат терпляче чекав, чогось починаючи непокоїтись. (А чого, й сам не розумів.)

— Ти згоджуєшся з цим? Знову це питання!

— Ну, згоджуюсь. Чим же й як ти можеш викликати?

— Чим? Ну, скажемо, врятувати життя Стьопі. Викличе такий акт довір'я чи не викличе?

— Та повернись ти, к чорту, до мене! — раптом вибухнув Кіндрат. — Що ти до стелі балакаєш! Я не можу так балакати.

Петро помалу обвернув до нього голову. Потім раптом сильно зірвав руки з-за голови, крутнувся всім тілом до Кіндрата, сперся на лікоть і рішучим, зовсім іншим тоном спитав:

— Ну, кажи: викличе такий акт повне довір'я чи ні?

— Та що ти причепився з питаннями? Це гола теорія. Та викладай плян. Ну, викличе. Та що з того? Як же ти врятуєш життя?

— А ти не хвицайся по-дурному. Без теорії ніякого розумного пляну не може бути. Теорія така: є у Стове-ра небезпека, загроза його життю? Є. Інакше він не тримав би всюди особистої охорони. Добре. Ми нічого конкретного не знаємо, хто, де, як? Ні, не знаємо. Але чи це так потрібно для нашої мети? Анітрішки. Ми самі створюємо змову на Стьопу й самі йому розкриваємо.

— Хе! — посміхнувся Кіндрат. — Ловко. Ну, дія-лектуй далі.

Петро трохи помовчав, дивлячись кудись у куток тим самим чудним, байдужим поглядом, потім похмурився й знову рішучим, твердим голосом заговорив далі:

— Добре, тепер питанню в тому, як зробити цю змову правдоподібною і в той же час для нас цілком безпечною?

— Отож то!

— А головне, щоб Стьопа ні на крихту не сумнівався. Я думав так: одному з нас напасти на нього, а другому врятувати його... Так не годиться. В нього є своя охорона та ще поліція, перехожі. Нас схоплять обох, і кінець. Добре, тоді, скажемо, нападу не робити. Тільки, скажемо, довідуємося, що група якихсь людей мають зробити напад на Стьопу. Змовляються, вмовляються, як, де, коли. А один із нас, скажемо, випадково, чує всю розмову. А він, мовляв, страшенний прихильник Стьопи і за його пропаганду роззброєння готов за нього на все, просто на смерть іти. А такі ідіоти є, так що це цілком правдоподібне. І от після цілого роду перипетій із фільму цей ідіот, значить, підслухує таку змову й спішить попередити Стьопу. Але змовщи-ки, помітивши його в кінці розмови... (Ну, він, припустімо, сидітиме десь у ресторані, поруч з ними, за перегородкою, за другим столиком. Є такі ресторани з маленькими ніби ложами, я недавно з американкою був у такому ресторані, в парку.) Ну, значить, помітивши, що він усе чув, вони лаються; пропала, мовляв, уся справа... Донесе, викриє, а їм, мовляв, за це якісь там великі гроші мали бути. Що робити? А він уже виходить із ресторану. Ну, вони за ним. Підходять до нього, пропонують великі гроші, щоб мовчав. Він, розуміється, не згоджується, тікає від них. Але вони назирці за ним, за ним. Рішають його вбити. А він звідти їде просто до Стьопи, щоб негайно попередити його. Іде й не знає, що один із змовщиків на мотоциклеті весь час їде за ним. Перед будинком Стьопи, так метрів за двісті, він, цей, значить, ідіот, одпускає авто й пішки йде до палацу. Змовщик бачить, скажемо, куди він прямує, й женеться за ним. Коли той підходить до воріт палацу, він наганя його, зістрибує з мотоциклета, підходить і, загрожуючи револьвером, вимагає, щоб той ідіот не смів іти до Стьопи. Ідіот, розуміється, відмовляється. Тоді змовщик стріляє в нього, стрибає на свій мотоциклет і тікає. Ідіот падає. На вулиці нікого. Але він зараз же підповзає...

Кіндрат, що слухав досі з цікавістю, раптом аж сів на ліжку.

— Чекай. Як "стріляє"? По-справжньому?

— Не перебивай. Слухай. Ідіот зараз же підповзає до дзвінка і дзвонить. На постріл і дзвінок вибігають слуги, охорона. Ідіот вимагає, щоб його зараз же, негайно допустили до Сьопи. Його несуть у палац, посилають, розуміється, по лікаря, прибігає Стьопа...

— Та, значить, він по-серйозному ранений?!

— Ну, розуміється, по-серйозному. А ти ж як думав? Що Стьопа повірить у всю цю історію без доказу? Вигадать фільм кожний може, а от рискувати своїм життям — оце доказ, який покриває всі хиби вигадки. І, розуміється, тоді вже повне довір'я. А там уже можна провадити далі наше завдання. Розумієш тепер?

Кіндрат ошелешено і злякано дивився на Петра. Дійсно збожеволів?!

— Розумієш?

— Хто ж то буде за ідіота, а хто стрілятиме?

— Я буду за ідіота, а ти стрілятимеш. Кіндрат посміхнувся і ліг горілиць.

— Що ти — ідіот, навіть без змови, то це так. Але що я стрілятиму, то це ти, братіку, глибоко помиляєшся.

— Чого ж я помиляюся?

Кіндрат рвучко обвернувся набік і мовчки став вдивлятися в Петра. Петро чудно-спокійно дивився на нього й чекав. Нарешті Кіндрат знизав плечима й знову ліг.

— Це називається: плян! Діялектику запустив.

— А чим же це не плян?

— Тим, що він дійсно ідіотський.

— А чим же ідіотський? Кіндрат знову рвучко сів.

— Та ти що? Чого дурня строїш? "Чим ідіотський"! Тим, що ідіотський. Та й усе. "Ти, каже, стрілятимеш, а я ранений буду повзти"... Хе! Плянчик! Нічого собі.

Петро все так само спокійно сидів і посміхався блідим усміхом.

— А що ж тут такого?

— І це в тебе називається, щоб найменше для нас небезпеки було?

— Для нас — плювать. Для справи.

— А справу хто робить? Не ми?

— Ми. Але ця небезпека (для нас) для справи не є небезпечна. А навпаки. Вона якраз і є запорука успіху справи.

Кіндрат узявся в боки й іронічно примружив очі.

— Та-ак? А як я тебе вб'ю, а як мене заарештують, то це буде запорука успіху?

Петро зручніше вмостив лікоть на ліжку.

— Чого ж ти мене вб'єш? Ти мене тільки раниш. У ліву руку. (Права мені потрібна буде, краще в ліву). А тебе не арештують, бо ти моментально скочиш на мотоциклет і втечеш. Увечері — ти ж знаєш — на тій вулиці майже нікого не буває. От і все.

— Усе? Зовсім пустячок? Хе! Ну, так я такими пустячками не маю охоти займатися.

І Кіндрат знову рішуче ліг горілиць на ліжко й руки заклав за голову.

Але Петро вмить увесь скинувся, сів і аж перехилився до Кіндрата.

— Та ти що? Га? Що я тебе в дансинг умовляю йти, чи що? "Не маю охоти". А я страшну охоту маю бути простреленим?

Кіндрат і собі схопився й сів.

— А який же тебе чорт примушує? Я, чи що?

— Справа, дурню!

— Неправда, — твоя фантазія, розумнику! Справа не може вимагати, щоб ми робили таке божевілля.

— Та чим божевілля?! Чим?!

— Усім.

Обидва почервоніли, обом очі загострилися, але голоси були притишені, шипучі.

— Та чим, ти кажи, аналізуй, доводь. Чим? Кіндрат знизав плечима й хмикнув.

— Аналізуй. Та яке тут аналізування потрібне, коли тобі пропонується твоєю власною рукою стріляти в свого товариша. І, може, навіть убити. Та ти уявляєш собі, що ти задумав, чи ні? Реально уявляєш?

— Уявляю.

— Ну, а я, як собі хоч, не уявляю.

І раптом схопивши себе за голову обома руками, Кіндрат скочив на ноги.

— І щоб ото я, я та вбив мого найкращого товариша, друга, ріднішого за брата рідного? Та ти що, в'являєш, що б зо мною було б тоді?

— Та чого вбив, чортяко ти?!

— Ти гадаєш, що я хоч годину після того зміг би жити на світі? Та тут же себе другою кулею кончив би, та й годі.

— Ну й дурень був би.

— Дурень?

І Кіндрат так глянув в очі Петрові, що той одвів їх убік. А Кіндрат шарпнувся і почав метатися по хаті. Тонкий, стрункий, він безладно гасав із кутка в куток, неначе чорний в'юн, що в жаху шукав виходу з акваріуму. І то знизував плечима, то хмикав, то закладав руки в кишені, то виймав їх.

А Петро сидів схилившись, і великими, товстими пальцями то скручував у дудочку шматочок папірця, то розкручував.

Раптом Кіндрат зупинився біля Петра і благальним, вимученим голосом сказав:

— Не можу я цього, Паню! Не можу. Що хоч, тільки не це. Хочеш, зараз прострілю собі руку, ногу, голову, що хоч. Тільки не тебе. Хочеш, ти мене стріляй, коли можеш. Я згоджуюсь. А я тебе ні.

Петро поклав скручену дудочку на нічний столик і, не дивлячись на Кіндрата, понуро бовкнув:

— Річ тут не в тому, можу чи не можу. Але тобі не можна на цю ролю. Ти не знаєш англійської мови.

— Ну, а я не можу. Не можу й не зможу. Подумать не можу, не то що... І ніхто мене за це осудити не може. Ні мене, ні тебе, Паню. Та ніхто ж і знать не буде...

Петро встав, потягся всім тілом і з тоскно витягненими догори руками сказав:

— Є такі, що осудять.

— Хто? Хто такі?

— Я!!! — вмить з усієї сили вдарив себе в груди Петро, повернувшись до Кіндрата. — Я себе осужу! Чув? Тобі аби не осудили інші? Ну, а мені хай увесь світ мене виправдає, а я себе засужу.

— Та за що?

— За що? За те, що мав змогу зробити дещо для справи і ради своїх якихсь там почувань та інтересів не зробив. Розумієш?

Кіндрат люто знизав плечима.

— "Інтересів"! Тут про життя йде, а не про інтереси!!!

— Ну, то що, що життя? А на фронті не про життя йшло, як ішли в атаку? Ні? Так чого ж тут така ніжність настала?

— Чого? А того, що там я стріляв у ворога, а тут у товариша. Є різниця чи нема?

Петро нічого не відповів.

— Та якого біса ти цей плян вигадав, коли ми ж постановили з американкою робити справу?

Всі пружини ліжка так і підкинули Петра від цих слів.

— Не смій мені з американкою своєю підлізати! Чуєш ти? "З американкою"! Ти охочий на такі спроби.