Нова заповідь - Винниченко Володимир

З тактичного боку корисніше було б лишатися там і пропагувати своєї ідеї. А потім, коли б у нас було досить однодумців, або коли б нам було заборонено нашими партіями нашу пропаганду в партії, ми вийшли б і заклали свою незалежну організацію. Крім того, коли б ми з Матільдою вирішили позитивно, то ми думаємо, що треба було б після того і тобі, і нам поговорити на тему колектократії з окремими партійними товаришами, розуміється, впливовими людьми. Не офіційно, а цілком приватно. І вивідати в них, яке могло б бути ставлення наших центральних комітетів до цієї концепції. Навіть запропонувати, щоб ці наші керівні органи зійшлися між собою і обговорили цю ідею. А коли б погодились між собою, — щоб запропонували її Москві. Що ти на це?

— Розуміється, прекрасна думка! Згода, цілком згода!

— Отже, ми постараємось дати тобі нашу відповідь якомога швидше. Правда, Матільдо?

Матільда з серйозною заклопотаністю хитнула головою. Тоді Жан глянув на годинника і скрикнув:

— О, Господи, вже десять по одинадцятій! А мені ж іще треба статтю писати на завтра на ранок.

— Отже, тобі краще під час сніданку телефонувати?

— Так, тоді частіше буваю дома, хоча родини в мене й немає.

— А чого ж ви не женились, Жано? — весело й лукаво спитала Тіль.

— Не встиг, Тіль! — так само весело, навіть радісно відгукнувся Жан і по-молодому, бадьоро й рвучко підвівся (навіть не "Жан", а "Жано" сказала!)

І коли він уже виходив і прощався в передпокої, він трошки довше й дужче повиснув руку Тіль.

Розділ VII

Останній акт "Кармен" скінчився, і в чепурні Лю-сьєн Тандр товпились усякого роду приклонники. Одних лестило, що вони залицялися до кохання такої персони, як Жан Рульо; другі робили собі маленьку кар'єру в того самого Рульо, собачоплатонічну відданість його метресі; треті мали наркотичну звичку щовечора крутитись по чепурнях прем'єрш; четверті сподівалися поживитися свіженькими пльотками з те-атрально-парляментської кухні.

В чепурні було надзвичайно тепло, до задухи (Лю-сьєн була страшенна мерзлячка). Повітря було густе, насичене пахощами пудри, гриму, квітів, тютюну.

Люсьєн Тандр сиділа перед дзеркалом і, підставляючи себе під спритні руки камеристки, що здіймала грим, у дзеркало балакала одночасно зо всіма. Одному, новоприбулому, підставляла руку для поцілунку, другому відповідала схвальним усміхом на тонкий дотеп, третьому вголос робила дитячим, вередливим голосом наганяй.

Шасер, продершися крізь спини й лікті приклон-ників, подав Люсьєн на маленькій таці візитову картку. Люсьєн машинально взяла, неуважно зиркнула, але зараз же ближче піднесла до лиця й про себе прочитала:

"Маркіз де Монфор дуже просить у негайній і важній справі прийняти його на самоті".

Люсьєн уся аж скинулась усередині, але недбало поклала картку на стіл перед собою (білою сторінкою догори) і коротко кинула до Шасера:

— Просіть до сальону. Я зараз.

І, зробивши до всіх гримасу дівчинки, яку мучать усякими серйозностями, зітхнула:

— Знову справа! Я вас мушу покинути, панове. Маргарите, швидко докінчуйте.

Приклонники по черзі попрощалися, скоса зиркаючи на візитову картку, і повиходили. Тоді Люсьєн схопилася, зірвала пеньюар і швидко, схвильовано підставила себе під сукню, що Марґарита вже тримала в руках.

— Швидше, Марґарито, швидше, ради Бога!

Сам маркіз де Монфор секретар Стовера! В чому річ? Може, запрошення на літературно-музичні вечірки до мільярдера? Десятки тисяч за виступ! Але ні: "у негайній і важній справі". Яка ж може бути справа, адже Жан і Стовер — противники?

— Ах, Марґарито, ви як навмисне. Швидше, я вам... Уже? Слава Богу!

Люсьєн кинула останній критичний погляд у дзеркало на свою тоненьку дівочу постать з густо-чорною гарною голівкою, крутнула цією постаттю ліворуч, підставила профіль з ніжно-горбатим носиком та рухливими ніздрями праворуч, заклопотано обома руками ледь-ледь приторкнулася до завитих над ухом волосяних кілець і легко, трошки театрально побігла до дверей сальону. І коли вона входила до нього, то на креольському личку її не було вже нудної гримаски дівчинки, о, ні. І воно, і випнуті наперед груди, і простягнені до маркіза обидві голі руки — все світилося наївним, веселим, радісним захопленням.

— Нарешті, я маю честь і щастя бачити в себе суворого й милостивого мецената.

Маркіз де Монфор узяв обидві ручки в свої й по черзі поцілував їх. Суворого й грізного нічогісінько не було в ньому. Навпаки, сухорляве, чисто виголене, з червоними прожилками подекуди лице його виявляло тиху, мовчазну привітність.

— Якій такій милій "важній і негайній справі" я маю дякувати за честь бачити вас у себе? Сідайте, прошу вас. Ось тут. Я хочу вас краще бачити. Ви бачите, я одверта. О, я страшенно одверта! І попереджаю вас: не кажіть мені ніяких тайн і секретів. Моя одвертість пропустить їх як через решето.

— Але, крім серйозних тайн, правда? — злегка перехилився до неї маркіз, ніжно й віддано дивлячись їй в очі. А тонюсінькі расові губи, як лезо бритви, погнулись усміхом.

Люсьєн грайливо подивилась угору й похитала ніжкою.

— Це залежить од серйозности серйозної тайни.

— Цілком справедливо. Так от, дозвольте мені зараз же перейти до серйозної-серйозної тайни, дорога мадмуазель.

Люсьєн поважно, як діти, хитнула головою й стала пильно, серйозно дивитися на маркіза. Він, їй-богу, був непоганий, — трошки сухенький, але ця сухість — наслідок віків, що висушували старезний рід.

— "Важна й негайна" справа моя така, дорога мадмуазель. Як вам напевно відомо, в Парижі перебуває відомий американський промисловець Арчібалд Сто-вер.

Люсьєн Тандр усе так само наївно-серйозно дивилася в лице маркізові й навіть головою не хитнула.

— І пан Стовер, і я дуже цінимо пана Рульо і хотіли б мати його в рядах наших співробітників.

І маркіз ще більше перехилився до Люсьєн і ще ніжніше обхопив її поглядом.

— Так от, дорога мадмуазель, я приїхав до вас з метою прохати вас допомогти мені. Вам, розуміється, відомо, що пан Арчібалд працює для великої справи миру всього світу. Так, мадмуазель, цією справою зайняті кращі уми й серця всіх цивілізованих народів і надто нашої Франції. Але в розумінні способів осягнення цієї святої мети є між різними групами деяка різниця. Є така різниця й між нами, Стовером та мною, і, скажемо, вашим другом, Жаном Рульо. Ви слідкуєте за моєю думкою? (У вас такий надзвичайний погляд, який я дуже рідко зустрічав.) Так от, між нами є різниця. Жан Рульо, здається, цілком помилково оцінює акцію пана Стовера в Европі. Разом з іншими він гадає, що Арчібалд Стовер — представник Волл-Стріту. Це помилка, дорога панно. Він — представник миру. І от цю помилку ми б хотіли роз'яснити вашому другові... Між іншим, мені надзвичайно шкода, мені просто соромно, що я змушений так робити ближче знайомство з тією артисткою, яку я ціню як один з найбільших талантів Франції. Я не так собі уявляв це знайомство. Я б хотів виявити всю мою пошану й навіть, коли хочете, всю мою побожність у відповідних формах. Але...

Маркіз безсило розвів руками і схилив голову до плеча.

— ...політика! І пан Стовер, і його дружина, і небіжка його, місіс Стовер-молодша, і я, всі ми глибоко схиляємось перед вашим незрівнянним талантом. Сто-вери, наприклад, були б щасливі бачити вас іноді на їхніх вечірках. Але... ми не насмілювались досі навіть натякнути вам про це, бо... політика. Як може друг Жана Рульо бувати в Стоверів? Нам, наприклад, відома ваша маленька пристрасть до автомобілів. Пам'ятаєте, цього літа в Довілі ви так мило безкорисно захвилювались автом американця, банкіра Бойда...

— Боже, ви й це знаєте? — з щирим страхом аж од-хитнулася назад Люсьєн Тандр.

— Ми все знаємо, дорога мадмуазель. Так от, хіба такий возик личить вашому генієві? Хіба така шкаралупа гідна носити на собі вашу прекрасну істоту? І, розуміється, коли б не ця страшна політика, пан Стовер уважав би за велику честь, за радість собі виявити свою пошану до французького генія задоволенням маленької пристрасти однієї з найкращих представниць. Але...

І маркіз знову безсило розвів руками.

Люсьєн Тандр охопидо таке хвилювання, що — вона чула виразно — руки їй почали дрібно тремтіти, їй скажено захотілось курити від цього хвилювання, але вона не могла взяти цигарку й сірника в руки, бо маркіз одразу помітив би її стан. Через те вона з усієї сили посміхалася і сильно тисла одну руку другою. Талант, геній, прекрасно, чудово, але... все це дурниці, все можна почути щодня, але... Ролле! О, про Роллс вона ще ніколи ні від кого не чула. Але що ж мала за це зробити. Втримати Жана від виступу проти позицій пана Стовера? Але які вони, ті позиції, ради Бога?!

І вона, з усієї сили мило посміхаючись, зітхнула і сумно знизала плечима.

— Що зробите, маркізе. Ця політика — це щось страшне. Я нічого в ній не розумію й не хочу розуміти. Але, уявіть собі, мушу досить часто нею займатися. Рульо — страшна людина, ви знаєте? Для нього насамперед соціялізм, федерація, нація, пролетаріят, партія, конгреси. Ви думаєте, я щось на цьому розуміюсь. Але мушу вдавати, що розуміюсь. Аби це було на добре Франції.

Маркіз поштиво нахилив голову.

— Це найкраще розуміння політики, дорога мадмуазель. І я бачу, що не помилився, звернувшись до вас. Отже, йдеться тільки про те, щоб переконати вашого друга, що, працюючи з нами, він буде працювати для Франції і всього світу. Але такій людині, як Жан Рульо, треба для праці розмаху, великих засобів. І я вам скажу, дорога панно, що такі засоби він мав би, коли б вступив у співробітництво з паном Стовером. Пан Стовер, — скажу вам це цілком щиро, — має велику пошану й довір'я до Жана Рульо. Це його просто благородна примха, коли хочете, мати Жана Рульо за свого співробітника в цій великій справі.

Люсьєн Тандр ще дужче стисла руки, але вже не посміхалась наївно-одверто, а тільки дивилась допитливим поглядом просто в очі маркізові. Розуміється, тут було щось, чого маркіз не сказав. Але що саме?

— Я, знаєте, скажу теж одверто, маркізе. Я, розуміється, всією душею готова допомогти Рульо бути корисним для миру. Але я нічого в цих питаннях не розумію. А потім... Рульо, коли б я йому сказала про це, про пана Стовера, він... О, я навіть уявити боюся! Він же...