Нова заповідь - Винниченко Володимир

Американка — це самодурійство, лукавство, сволоч-ність, от що! Знаєш ти це? Це, мовляв, для справи. І по дансингах, і по музеях, і по сальонах, і по кав'ярнях, і в автах, і те і се. І пальто новеньке, і костюм...

— Яке пальто? Та ти ж не схотів купувати нового пальта.

— Все одно. Не схотів, а весь час хочу. Бо як же: перед американкою смішний. "З американкою"! Завести з нею кохання, машиністкою її послати до Стовера для того, мовляв, щоб... Все це брехня самому собі! Все це штуки темняка паршивого!

— Якого темняка?

— Такого, що в темноті отам сидить, що нашіптує, спокутує, бреше, сволоч проклята, та різними "благородними" мотивами дрібненький егоїзмик прикриває. Чортик отой, пам'ятаєш? Отой самий, якого ти так охоче слухаєшся. Та ще й мене підбиваєш.

— Я слухаюсь?!

Кіндрат аж почервонів усім чолом. Смуглявість лиця йому стала темніша, губи вмент зробилися немов пухкіші, очі блискучіші.

— Де? Коли? В чому я слухаюсь? Що не хочу пристати на твій божевільний плян? Так?

— "З американкою"! Х-хе! Знайшли спосіб. А з американкою не вийде, так знайдемо італіянку. А там голляндку. Та так і будемо по дансинґах і кав'ярнях з усіма націями "справу" робити. Що ж — нас ніхто не може ні перевірити, ні проконтролювати. Ні перед ким ми відповідальности не несем. Грошенята є. Чого ж більше? А темняк ще й нашіптує: нас ніхто осудити не може. Танцюй сміливо, ходи на побачення, потискуй ручки. І неодмінно новеньке пальто справ. Це для великої справи соціялізму, для щастя всього людства. Хе! Революціонери світ перевертати взялися. А коли доходить, щоб дряпнути собі руку для соціялізму, так це — божевілля.

— Не собі, а товаришеві! — хмурно бовкнув Кіндрат.

— Та хоч би батьковГрідному!!! — люто вибухнув Петро. — Хто тобі більший: я чи соціялізм? Що тут дурня вдавати! Став питання прямо: може мій "божевільний" плян найкраще, найшвидше, найпевніше за всі інші довести нас до мети? Може! Може викликати найбільше довір'я Стовера? Може! Край! Питання вичерпане. Бий темняка в пику і до діла. Ясно?

Кіндрат нічого не сказав, а помалу перейшов до свого ліжка й почав роздягатися. Очі його дивилися в одну точку й руки автоматично розстібали ґудзики, стягали піджак, розв'язували краватку. Петро скоса зиркав на нього й собі роздягався.

За вікном стало чути гуд Парижа, рявкіт автомобілів, дзижчання шибок у вікнах. На коридорі почали тупати кроки пожильців, що верталися додому, грюкіт дверей, скалки сміху.

Коли обидва роздяглися й лягли, Кіндрат похмуро, не дивлячись на Петра, сказав:

— Можна гасити?

— Гаси.

Кіндрат закурив і клацнув ґудзиком електрики. Тьма шугнула з усіх боків і ковтнула все.

Але за якийсь мент на стелі блідою мережкою виступили обриси вікна й у кімнаті посіріло.

Петро й Кіндрат лежали тихо. Тільки Кіндрат ще якийсь час посвітлював жариною цигарки, а потім і він зовсім затих. Почало затихати й у готелі, а вікна все рідше та рідше дзижчати. Тільки блідий чотирикутник, розграфлений рамою вікна, все так само тоскно, здивовано лежав на стелі.

Раптом Кіндрат глибоко зітхнув, повертівся і знову затих. Але тут же вмить швидко підвівся, зістрибнув з постелі й пересів на Петрове ліжко. Обнявши лівою рукою поверх ковдри велике, тверде тіло Петра, він напівголоса, але гаряче, жагуче заговорив:

— Паню, рідненький! Ну, давай хоч одкладемо цей плян. Давай спочатку випробуємо той, з американкою...

Тіло Петра шарпнулось під його рукою.

— ...Чекай, чекай! Ми ж не випробували його. Ми ж іще не почали його як слід. Та підожди ж, дай доказать. Ну, що ж з того, що тобі приємно бувати з американкою? Яка ж од цього шкода плянові? А як ми, скажімо, виконуємо якусь ударну роботу або на змагання і нам приємно, що нас хвалять, так, виходить, ми не повинні робити цієї роботи, бо тут є і наша особиста приємність?

Петрова голова, — видко було в півтьмі, — закрутилася на подушці з боку на бік.

— Не лукав, Грицю, не лукав.

— Та яке лукавство?

— Не потурай темнякові. Там одне, тут друге. Так, там є приємність, але ж там є безсумнівна користь справі. Там через справу є й приємність. Там користь справі й особиста приємність зливаються, там це одне. І це — найкраще. А тут? А тут є тільки приємність. Тут — лукавство. Тут справа править за ширму для особистої приємности. Ех, та що тут говорити! — раптом сильно всім тілом крутнувся Петро і сперся на лікоть. — Нема тут, з американкою, ніякої справи, коли казати щиру правду. Що, я для справи ходив до неї на побачення? Так, словами, розумом, фразеологією немовби й для справи. А по суті, тільки для себе. Тільки для того, щоб бачити, чути її, торкатися до неї. Ти питав якось, про що ми балакаємо. Та ні про що! Приходимо в кафе, беремо ілюстровані, паршивенькі журнальчики, сідаємо в куточок близько одне коло другого, неодмінно так, щоб лікті наші стикались, і переглядаємо ці журнальчики. Ми й бачити не бачимо тих ідіотських малюнків, ми взагалі сліпі й глухі на все, а вдаємо, що цікавимось. Бо без цих журнальчиків нам ніяково було б так близько сидіти, сліпнути й глухнути. Розумієш ти? Та яка ж тут справа? Спробував я раз про політику закинути, так вона затулила мені рота рукою, і я через ту руку забув, про що почав говорити. Згадував я ці дні тебе не раз із твоїм "не насідай". Так і мій темняк усе казав: "Не насідай, вона сама одкриється". А вона щиріша за мене. Коли вона — комуністка і приїхала сюди в якійсь справі, то розумно робить, що не покриває своєю справою своїх побачень зо мною, що не плескає язиком, що конспірацію добре провадить. А коли така, що політика їй не цікава, так знову, яка тут може бути справа? Е, ні з якого боку тут нема виправдання!

І Петро з розмахом ліг на подушку. Кіндрат мовчки підвівся, намацав цигарку на столику, закурив і вернувся на ліжко до Петра.

— Х-хе, "справа", — і Петро знову рвучко сперся на лікоть. — Що, багато я цей час, як з американкою знайомий, по-справжньому про справу думав? По-справжньому судив себе, оце так. Навіть товаришеві Кішкіну, сволоч проклята, — пам'ятаєш у рапорті? — і якесь офіціяльне паскудство про обов'язок, про відданість справі писав. Мер-р-рзотник! І сам вірив, що дійсно щиро писав. Я був такий самий, як багато політиків, навіть серед наших, які "справою" цілком щиро прикривають свої особисті інтереси. От що! А як ухопив оце темняка за горлянку, як заціпив йому його паскудний шепіт, так і побачив, що брехню писав. Ну, а на побаченнях, так і того вже не було. Там тільки її лікоть, її сміх, її погляд. І більше нічого. Та не то що нічого, а й не треба більше нічого! От що страшне! Торкаюсь тільки рукою до її руки — і все повне навкруги, і оте кафе, і Париж, і весь світ. І затишно, і любо, і сидів би не тільки годинами отак з нею в отому смердючому кафе, а, здається, весь вік. Та от на, ось навіть тепер, коли говорю про неї, то така ніжність у грудях, така туга за нею, що криком кричав би. Так скажи ти мені: може тут бути мова про справу?

Кіндрат глибоко зітхнув.

— Да-а, тут, звісно, вже не той...

— Так будеш ти чіпляться, щоб справу з американкою робить? Га?

— Ну, чорт же тебе знав, що ти такий запальний до дівчат. Я думав, що...

— Та який запальний до дівчат?! — аж сів на постелі Петро. — Нічого такого ніколи в житті мойому не було. Що, я монах чи що, жінок не знав? Та хіба ти мене вперше бачиш, життя мого не знаєш? Та ні з одною й сотої долі того не було, що тепер. Дійсно, як чари якісь, хай ти...

Але, не докінчивши прокляття, він махнув рукою і знову ліг.

— Да-а, наша нація. Це здорово впливає. Я читав про це, — задумливо і хмуро смоктнув цигарку Кіндрат. — Ну, та й дівчина, треба-таки правду сказати, така, що може зачарувати. Там сама посмішка така, що й у мене серце тьохнуло. Ну, та ще ж і своя, загра-нична пролетарка. Все це разом і той... Та-ак... Ну, а як же з нею буде, коли... коли на цей плян підемо?

— Ніяк не буде.

— Як то ніяк?

— Та так. Кінець.

Кіндрат на якийсь мент ошелешено застиг із цигаркою в роті.

— От туди к бісовому батькові! Та чого ж так?

— А як же інакше? Я більше з нею не побачусь. От і кінець.

— Та чого ж ти не побачишся? Ну, справа справою, а дівчина дівчиною.

Петро не відповідав і лежав так тихо, що й дихання не було чути.

— Га, Паню?

Петро ще помовчав і нарешті тихо-тихо промовив:

— Ні, тут і справа така, що не до дівчини, а дівчина така, що не до справи.

— Ну, а як справа вдасться?

— А тоді вже буде пізно. Розгубимось. Ні я її адреси не знаю, ні вона моєї.

— А чого ж ти не дав їй?

— Вона не допитувалась, а я не хотів нав'язувати. Не хоче, бачу, людина про це говорити, ну, й не моє діло. А адреса в нас була: оте кафе. Коли вона раз не могла вчасно прийти, то прислала свою подругу, оту Мері, попередити. Ну, й сама, очевидно, знала, що як я не зможу, то тебе пришлю. А тепер... ні я там не піду, ні тебе не пошлю.

— Та чого?

— А того, щоб ніяких доказів проти себе не лишати за собою. Хто зна, як воно повернеться. Може, арештують. Може, Стовер буде всякі справки наводити. Казав же Жозеф, що в його цілий штат своїх шпиків є. Ну, й дослідять до Мабель. А вона, не хотячи, може якось проговоритися.

— Та про що ж вона може проговоритись? Вона ж нічого не знає.

— Так, не знає. Але... Ну, скажемо, я піду з нею на побачення тепер. Я ж буду не такий, так раз у раз, я ж не сховаю, не зможу сховати. Та ще знаючи, що, може, ніколи більше її не побачу. А вона помітлива, від неї нічого не сховаєш. Ну, й може потім сказати, що був такий і такий в останнє побачення! Немовби прощався з нею. Ну, значить, зарані знав, що підслухає розмову змовщиків. Значить, підозріло.

Кіндрат аж засвистів.

— Ну, й нагилив! І дослідять, і Мабель розшукають, і вона все розкаже. І це ти, мовляв, для справи так хитруєш? Га?

— А для чого ж? — вражено скрикнув Петро.

— А для себе не хочеш, голубе? Га? Боїшся, що не стане сили порвати з нею, от що! Та тільки через це й хочеш таку образу дівчині встругнути. Не прийти, плюнуть, словом не обізваться. За що?! Га? Та ще справою затуляєшся? Темнячковими аргументами оперуєш? Га?

Петро лежав непорушно, наче вбитий на місці цими словами.

— Що, неправда? Ану, придуши за горлянку свого темнячка і скажи щиро, чесно: неправду кажу?

Петро все так само лежав і не рухався, — чи й дихав, не знати було.