Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Він пішов додому і пробув там два тижні. Два тижні в природі. Сам з собою. Суворий батько гонив його, як звичайно, по ріллі, але Василь не забував себе. Йшов борозною за плугом і волік за собою тінь свого другого я.

Природа шаліла, мов п’яна розпусниця. Вона мліла в обіймах сонця і обростала квітами, травами, бур’янами. Пила до запою людський піт і шмагала зливними дощами розбиту на кавалки нив поверхню землі. Блискуча сталь леміша різала, мов сало, чорну, мастку м’якість, в яку, мов дроти, впліталось коріння і перлись догори соковиті стебла хвоща, молочаю, дикої ромашки, петрового батога. А зверху, мов прокляті на вічне тріпотіння, кричали сірі, подібні на груду землі, пташини.

До всього прилучились дні повстання з мертвих Христа. Страсті, згадка про Юду, Петрова зрада, муки і биття по ланітах, вінок з терну і краплі крови на мокрому від поту чолі. А потім дзвони перемоги, палаючі воскові свічки святої ночі. Огні, що горять на чорному тлі, мов палаючі головні розкиданої вітром великої пожежі.

Після всього цього повернувся Василь знов чорний. Руки його злиплись мозолями. Привіз із собою безліч великого здоров’я душі і тіла, а також зшиток, по вінця напханий розважанням юного мозку. Ніколи ще його зшиточок у рудій обкладинці не випив стільки чорнила, як власне у ці яскраві тижні одинокості й самоти. Бо Василь вернувся на рідну ниву, але вперше почув, що він вже відлип від тої галузі, до котрої одного разу належав. Бачив і чув, ходив між такими, як сам, казав всілякі слова, але він вже вирваний корінь і посаджений в іншому місці. Бачив усіх своїх. Тих, що бавився з ними в дитинстві. Бачив тих, що вчився від них селянських мудрощів, але ті і ті були вже йому тепер далекі, і він сам був між ними своєрідною самотою.

І це змушувало його писати. Мачати перо, ставити літери, складати слова. Про все він писав, і інколи приходили йому цікаві думки. Писав про заборону всього. І рідного слова, і шкіл, і того, і тамтого. І що було б, казав він, якби не було того легендарного древа пізнання добра і зла, і тих заборон, і того змія, що шепче непокірні слова та вводить і гріх. І рід людський, і вихід за межі раю на ширші простори, де океани, війни і землетруси… Все, що твердо і владно жене наперед життя, все це було б незнане, коли б не було заборон.

І мріяв юний Василь, що прийде багато, багато і буде те, чому приписано бути, чому бути треба.

Приїхав також Євген. Ось вони знов обидва тут. Помешкання вивітрене, оновлене, постелі їхні викинуті, занавіски свіжо випрані і випрасувані, все чисте, блискуче, наповнене пахощами квітів, що великою барвистою купою стоять серед столу в кришталевій вазі.

Весна робила своє діло і досить грунтовно. Перед вікнами майже розпустився бузок. Клени під староством вкрились жовтавими крилатими потворками, що пахнуть соком землі. Сад Гуляницького погустішав і балкони двох великих будинків ледве видніються. Свіжим і радісним криком кожного ранку кричать там птахи. Доріжки посипано жовтим піском, й іноді в широкому соняшному капелюсі біла, мов порцелянова, пройшла по них дама з дрібним рудуватим хлопчиком.

Як багато всього навкруги! Василь не знає, що найперше. Найближче Євген. Захоплений, розчервонілий, захлинаючись власним голосом, він розповідає про Миру. Так. Це вже вирішено. Вона його кохає. Він це знає не від неї, але йому казала Кира. Вони шукали нас часто, і тільки ми були неуважні.

– Як то нас? – перепитує Василь байдуже, бо думки його десь далеко.

– Що, не розумієш? Нас. Тебе й мене… – пояснює Євген, і його обличчя майже пророче, така на ньому мудрість наївності.

– А ти дав їй листа? – питає Василь.

– Певно, що дав… – відповідає Євген.

– Не сказала нічого?

– Ні. Нічого. Тільки страшно залилась червоним. Вогнем горіла. Розумієш? Вона і так червона, а то стала пурпурова. Василю! У неї очі, як агати, – захоплено говорить Євген.

Василь не дуже уявляє барву агатів, але він чув це поетичне порівняння не раз. Євген ще і ще говорить про те саме, але Василь вже його не слухає.

Гарний весняний день, сонце під заходом. В "Тіволі" заграла оркестра. Під вікнами пройшли юрби молоді. Біля колодязя клубами в’ються мошки. В саду Гуляницького воркують голуби. Василь не може більше. Кидає Євгена і йде. Він знає, куди і пощо. Мусить бачити Настю. Виструнчений, свіжо стрижений, з пружними м’язами, без зайвої зимової одежі, він рівно ступає в напрямку до Настиного мешкання. Ні! Не пощастило, її немає вдома. Вона кудись пішла ще зрання і не повернулась. Василь вертається і сам не знає, що після цього. Куди утнути себе, щоб поміститися з усім, що він носить в собі.

Йде до Хмелюка. Тут з вікна ресторану видно всіх, хто проходить Широкою. Звідки узяв, що вона мусить проходити Широкою? Вона не любить конечно Широких вулиць. Вона знана своїми мандрівками по козячих стежках у горах. Він чекає її, погляд його тьмариться від напруження. Усі сіро-сині суконки, всі блакитні капелюшики, всі подібні на неї постаті зривають його, мов електричний струм, і скільки разів за цей час здригнулась ціла його істота. І все даремно. Вона не пройшла. Запитати про неї Хмелюка не повернеться язик. Сонце зайшло, і ясний, мов з матового срібла, серп місяця зупинився над самим шпилем ліцеяльної вежі.

– До побачення.

Йде додому. Хмелюк ще питає, як там те чи те, коли зроблять зустріч весни. Але Василь йде додому. Йде він зовсім поволі, бо має час. Доходить майже до своєї фіртки, і тут наздоганяє його Настя. Вона звідкись йшла. Була засапана і помітно втомлена. Василь, як завжди, почервонів, але сутінок поміг йому втримати рівновагу. Обоє радіють і засипають одне одного питаннями. Чи тужив він за нею? Чи тужив? Як на таке відповідати? Вказала на молоденький місяць і сказала, що треба в такому разі цілуватися. Це принесе подарунок. Василь зазначає, що йому немає з ким цілуватися.

– А я? Хіба я не жінка?

Як це було сказано! Василь здригнувся, бо щось йому видалося фальшивим. Сам не розумію що, але щось тут є. Він мовчить. Не має слів, щоб щось відповісти.

Прийшли до її будинку і зупинились на ганку. В "Тіволі" навпроти грає музика. Вечір все більше і більше впливає.

– Не підемо до хати… Посидьмо тут, – сказала вона. І справді зараз вийшла. – Василю, дайте мені вашу ліву руку. Він простягнув їй руку, вона взяла її, піднесла спочатку до боку. – Чуєте? – питала вона.

Він кивнув притакливо. Справді чув, як билося її серце. Але, крім того, за тонкою блузкою чув тепло її юного, ніжного тіла. Від цього йому туманиться зір, і він злегка намагається визволити руку. Але вона міцно тримає її. По хвилі він відчув, що вона щось робить. Поглянув і побачив у півтьмі, що вона чіпляє на його руку годинничка.

– Чому? – вирвалось у нього.

– Так буде краще, – сказала вона. – Повірте мені… Так буде краще. Я не носила його. Він лежав у мене в столі, але кожного дня по кілька разів я слухала його цокання. Носіть його, Василю. Він освячений моїм духом.

Але що йому ті слова! Чому повернула вона годинника?

– А тепер ходім… Пройдімось.

І вони пішли. Проходили попід огорожу "Тіволі". Йшли парами молоді люди. У повітрі – прозора свіжість. На горах лежить темрява і манить до себе. Десь там співають "Реве та стогне Дніпр широкий", і Василеві здається, що він чує знайомі голоси Гриба і Біленка. Звуки пісні такі м’які і разом з тим виразні; здається, летять не сюди, а туди, у височінь; їх слухає щербатий місяць і яскраві краплини зірок.

– Знаєте, Василю. Я хотіла б з вами про дещо поговорити… – сказала Настя. В її голосі знов щось є, щось нове. Василь не може його виразно окреслити.

– То прошу, – покірно говорить він.

– Тільки не зараз. Іншим разом, Василю. Я страшно, страшно думала про вас, – сказала вона знов по короткій перерві.

– Ви говорите це таким тоном, – відповів їй Василь.

– Бо так, Василю, було. Я навіть не повинна стільки про вас думати.

– Певно, – сказав він. – Вам треба думати про Овідія, про зруйнування Трої, – вирвалось чомусь у нього, і це звучало, мов іронія. "До долу верби гне високі", – виводив Грибів тенор. Настя хвилинку послухала і казала далі:

– Я написала один вірш. Хочете прочитаю?

– Прошу! Це буде саме під настрій, – сказав він тим самим покірним тоном.

– Ви всі, що чуєте, що бачите мене, – почала вона своїм приємним, протяжним голосом. –

Проходите повз мене легковажно,

Поваження! – Дав руку… І нема…

Без погляду, без потиску, поблажно.

А тут, в очах моїх, жагуча гама прагнень.

Натхненним поглядом я ловлю кожну мить!

Здавалося б, що мертвий, сірий камінь

Повинен погляди мої вловить.

Тут вона зробила коротку перерву. По хвильці читала далі:

Не видержать мені. Я хистка. Я сама

Життьове море буйне і жорстоке,

Мов тріску, кидає воно мого човна

У ті місця, де чорно і глибоко…

Де вир його бездонний і зрадливий,

Де камінь гострий буряно завис,

Де крик сирен віщує смерть і зриви

І цілить в серце, мов отруйний спис.

Й не видержать мені… Я хистка і сама…

І кожну ніч, аж поки сонце встане,

Свій повний келих чорного вина,

Я п’ю одна поблідлими устами.

Вона продекламувала і замовкла. Голову схилила. Згори лилася пісня: "Сичі в гаюю перееекликааались та ясень раз… у раз… скрипів!". Високий Грибів тенор звився і, торкнувшись місяця, довго й переливно витав у підзоряних висотах. У "Тіволі" голосно заплескали. Можливо, цим співакам, а можливо, там йде якась вистава. Заграла знов оркестра щось із Шопена.

– Що це таке? – сказала Настя. – Це щось безперечно з Шопена. Тільки не знаю що. Ви не знаєте, Василю?

Василь також не знав. Він мовчить. Всі струни його душі напружені. Він хоче говорити.

– Ви не смієте так думати! – твердо і зненацька проговорив він.

– Як? – запитала вона. – Василю, як?

– А так. Чорно… хіба ви не чуєте? Навкруги буяє життя! – Його голос аж скрегоче. Такий він терпкий і кострубатий. – Я, Настусю, цього не розумію. І не хочу розуміти… Що значить? Коли будемо так дивитись всі… Що тоді вийде? Це, я вам скажу… Це розніженість. Це… стара школа… Розумієте? Вам треба на село або ще краще: вам треба міцно, міцно відчути пазурі життя. Можливо, я кажу трохи патетично, але це, Насте, так. Вірте мені… – і він, задихаючись, замовк. Але зараз таки казав далі: – Але що це з вами сталось? Раніше того не було… Ба ні, було.