Привид іде по Землі - Бердник Олесь

Він відкрив рота, щоб щось сказати, але, побачив-ши, що міністр сам, розгублено завмер з піднятою рукою.

Шліссер підскочив до нього й загримів, жестикулюючи:

— Оточіть міністерство поліцаями так, щоб муха не пролетіла. Тільки що з мого кабінету втік оцей ваш… Лосс.

— Як втік? — скрикнув Коммес. — Куди? Що він, зрештою, дух чи що?

— Не знаю, — роздратовано одрізав Шліссер. — Хто б він не був — схопіть його, затримайте!

— А якщо…

— А якщо він буде боронитися — вбийте його! Це дуже небезпечний злочинець.

— Я ж говорив вам.

— Дійте.

— Слухаю.

Коммес вибіг з кабінету. В коридорах загупали кроки. Міністр підійшов до вікна, підняв штору. Соняч-ний промінь навскіс увірвався до приміщення. В золотому потоці затанцювали блискучі пилинки. Шліссер від-чинив вікно, глянув униз. Рух на вулиці Алькала був припинений, поліція оточила будинок міністерства су-цільним кільцем.

— Брехня, — пробурмотів міністр. — 3 моїх рук не втечеш — чи привид ти, чи нормальна людина.

На столі задзеленчав дзвінок, спалахнув червоний сигнал. Шліссер похапцем підійшов до пульта, ввімк-нув динамік.

— Повідомляю, що злочинець з’явився раптом біля глухої стіни міністерства, — прозвучав голос офіце-ра, командира оперативної групи. — Він повністю ігнорує наші накази.

— Стріляйте, чорт візьми! — крикнув Шліссер. — Схопіть його, або вбийте!

— Слухаю!

Голос замовк. Минуло кілька тягучих хвилин. Міністр нервово підійшов до вікна, потім знову наблизив-ся до столу. Прокляття! Життя текло спокійно й розмірено, а тут раптом з’явився якийсь авантюрист і завдав одразу стільки мороки…

У динаміку почулося хрипке дихання офіцера, потім схвильований голос:

— Сеньйоре Хуано! Трапилося щось неприродне, незрозуміле!

— Ну що, що там таке?

— Наші люди почали переслідувати злочинця. Він через прохідний двір хотів вискочити на сусідній бу-львар. Поліція закрила цей вихід. Тоді він спокійно пішов прямо на них і…

Голос офіцера затремтів. Було чути, як цокотять його зуби.

— Ви солдат чи баба? — люто заревів міністр. — Чому розкисли? Говоріть, що трапилося!

— Пробачте, сеньйоре Хуано, — пробелькотів офіцер. — Якби ви побачили таке, то невідомо, як реагу-вали.

— Коротше, чорт би вас забрав, — аж задихнувся від люті Шліссер. Шия в нього побагровіла, нервово засмикалась щока.

— Злочинець наблизився до полісменів, — доповідав офіцер, — і вони накинулися на нього, щоб схопи-ти. Та це було схоже на те, ніби люди наскочили на привида…

— Що ви хочете цим сказати?

— Злочинець вільно пройшов крізь лаву людей, ніби він був із повітря. Це якась містика. Люди злякали-ся і розбіглись… Я сам бачив, як злочинець ішов і сміявся.

— І що зробили ви?

— Я дав наказ стріляти, — твердо відповів офіцер. — Злочинець якраз переходив через пустинний сквер. Там нікого не було.

— Ну й що?

— Жодна куля не вразила його, хоч стріляли з автоматів п’ятнадцять чоловік. Або ця людина з повітря, або це дух, привид. Таке видовище доконало моїх людей. Деякі, не звертаючи уваги на мої накази, побігли на-зад.

— Не дивно, коли сам командир такий, — злісно сплюнув Шліссер.

Офіцер ображено засопів, хвилину помовчав.

— Досить вам! — гримнув міністр. — Ображатись не час! Що ви зробили далі?

— Нічого. Ми бачили, як злочинець кинувся на майдан Пуерта-дель-Соль. На нього на повному ходу на-скочила машина. Водій з переляку крутнув убік і врізався в магазин парфумів. Там почалася пожежа. Є жерт-ви…

— А злочинець?

— Залишився неушкодженим. Він зник па тому боці майдану. Я не зміг примусити полісменів переслі-дувати такого незвичайного злочинця. Та й сам я готовий твердити, що це не звичайна людина.

— Ви дурень і кретин! Випустити такого злочинця з рук! Та я вас…

— Сеньйоре Хуано! — неввічливо перервав шефа офіцер. — Пробачте, але ви не дослухали до кінця. Три мої агенти весь час непомітно переслідують порушника. Я вважав, що краще буде дізнатися, де живе цей Лосс, або його товариші, співучасники…

— Ах, так! Ну це інше діло! Правильно!

— Радий служити каудільйо і вам!

— Повідомте мене, як буде посуватись переслідування. Негайно, як тільки дізнаєтесь про щось цікаве. Людей відведіть назад. Репортерам — ні слова.

— Слухаю.

Шліссер вимкнув динамік, сів у крісло, замислився. Йому стало ясно, що звичайними методами з Лоссом не впораєшся. Значить, це справді не якийсь там фокус чи гіпноз, а надзвичайний винахід. Треба було приймати рішення, доки справа не дійшла до таємної поліції і фаланги. Є два шляхи — умова з самим Лоссом або оволо-діння винаходом за допомогою хитрощів. Але з чого почати?..

Щаслива думка майнула в свідомості міністра. Треба дізнатися про все, що зв’язане з цим "привидом". Хто його дружина, батьки, товариші? Може, розгадка криється не в ньому самому?

Міністр бадьоро потер руки. Треба діяти. Найпростіше — це знищити Лосса і все, що хтось там винай-шов. Тоді життя знову увійде в спокійне русло. Але інша думка розтривожила душу Шліссера, розбудила за-снулі почуття. Це була жадоба слави, незвичайних пригод, бажання піднятися над іншими… Ідея, яку висунув Лосс, грандіозна. Невразлива армія, армія привидів. Світ падає перед волею цієї армії. І далі…

Далі думка міністра не сягала. Але й цього було досить. У рожевому тумані мрій вимальовувалась власна постать в ореолі слави, в розкішному мундирі великого… Цур, цур! Щоб не зурочити! Хай доля сама веде туди, куди боїться заглянути думка.

Якщо навіть передати винахід каудільйо, то й тоді держава не забуде його послуги. Адже препарат може перевернути світ. Тільки б не допустити, щоб Лосс порозумівся з ким-небудь іншим. Він може добратися до таємної поліції, навіть до каудільйо. Ні, ні! Ні в якому разі! Тільки оволодіти винаходом самому або знищити цього авантюриста.

Сигнал. Знову офіцер оперативної групи. Що там?

— Поздоровте мене, сеньйоре Хуано! — радісно пролунав голос офіцера в динаміку. — Злочинець у нас в руках!

— Як в руках? — стрепенувся Шліссер.

— Ми знайшли його кубло. Агенти переслідували його весь час. Він не помічав їх. Два рази злочинець сідав до тролейбусів, пішки перейшов міст через Мансанарес. Потім він попрямував до котеджів понад парком Каса-де-Кампо.

— Чудесно. І що далі?

— Він зайшов до котеджа, який належить відомому фізику професору Тенку.

— Ну?

— От і все. Злочинець більше не з’являвся. Професора дома, очевидно, нема. За останніми відомостями, він нібито в місті…

— Досить. Дякую, — похвалив офіцера Шліссер. — Ви заслужили нагороду й одержите її. Тримайте аге-нтуру. Слідкуйте за будинком безперервно.

— Слухаю, сеньйоре Хуано.

Міністр енергійно підсунувся до столу поближче, натиснув кнопку. На пульті заблимали різноколірні цифри. Агенти були на місцях. Шліссер схилився до мікрофона, тихо, але чітко промовив:

— Коммес! Виконуйте негайно. Всі відомості про професора Тенка, Алессандро Лосса, Моріса Потра. Родичі, знайомі, друзі, робота, звички, біографія. До восьмої години вечора, тобто через три години, доповісти мені.

Міністру ніхто не відповів. Вогняні цифри на пульті погасли, але Шліссер знав, що з цієї секунди десятки агентів підіймуть на ноги працівників довідкових бюро, штатів периферійних відділень поліції, адміністративні органи по реєстрації народжень, шлюбів, смертей. До вечора міністр буде знати про Тенка більше, ніж той сам про себе.

Шліссер глянув на годинник. Було чверть на шосту. Час обідати.

Він вийшов у коридор, незадоволено скривився. Біля кожних дверей стояв вартовий, всі вони мали на-сторожений, непевний вигляд, ніби ждали несподіваного нападу.

— Чортзна-що! — стиха вилаявся міністр. — Якого страху нагнав цей Лосс. Бріммес!

З-за першого повороту коридору з’явився черговий офіцер, виструнчився перед шефом.

— Відпустіть людей. Не потрібно посиленої охорони.

— Слухаю.

— Що чути в місті?

— На жаль, в газети проникли повідомлення про злочинця. Візьміть, прочитайте самі.

Офіцер подав газету "Інформасьонес". Міністрові зразу кинулися в очі велетенські заголовки:

НАДЗВИЧАЙНЕ ЯВИЩЕ НАШОГО ВІКУ!

Людина-привид на вулицях Мадрида!

Потім повідомлялося про те, що на майдані Пуерта-дель-Соль з’явилася людина, переслідувана поліцією. На неї наскочила машина, але не заподіяла ніякої шкоди. Машина розбилася, шофер поранений, загинув один пасажир. Постріли також не вражали тіла людини-привида… Газета сподівається, що вчені дадуть пояснення загадкового явища.

Шліссер полегшено зітхнув. Слава богу, газетярі більше нічого не пронюхали. Треба діяти якнайшвидше. Він кивнув офіцерові.

— Від мого імені скличте прес-конференцію. Повідомте, що стаття в "Інформасьонес" — абсурд і фаль-сифікація. Ніякої людини-привида нема.

— Але ж… — хотів щось сказати офіцер.

— Ніяких "але" Знаю, що завтра або післязавтра знову з’являться такі інформації, але нам потрібно, щоб сьогодні пристрасті згасли. Розумієте?

— Слухаю!

— Виконуйте.

Міністр важко повернувся і пішов до виходу. Події подіями, а пообідати треба.

О сьомій годині вечора Шліссер повернувся до резиденції. Його чекав начальник таємної служби Бурс — маленький, круглий чоловічок з лисячими очицями.

— Сеньйоре Хуано, — сказав він. — Ваше завдання виконано!

— Чудесно, — потер долоні Шліссер. — Прошу…

Міністр і Бурс пройшли в кабінет. Шліссер важко плюхнувся в крісло. Начальник таємної служби поклав перед ним листок і завмер з улесливою посмішкою.

— Так, так, — бурмотів Шліссер, пробігаючи очима надрукований текст донесення. — Професор Тенк… Шістдесяти років. Цікаво. Алессандро Лосс. Двадцяти дев’яти років. Хм,.. Виглядає на більше. Судився за кра-діжку, десять років каторги. Тікав. Судився спеціальною колегією… Санта-Пенья. Вмер від запалення легенів… Ідіоти! А далі… Невідомо звідки з’явився знову… Хм. Невідомо звідки! Ну а це що? Ага. Моріс Потр! Ну, цьо-го голубчика ми знаємо… О, я так і знав… Виявляється, він був асистентом у професора Тенка, окрім того за-ймався політичною діяльністю, спрямованою на повалення влади каудильйо. Це відомо. Пощастило довідатися, що професор Тенк працював разом із Потром над невідомими проблемами…

Шліссер відкинувся назад і зареготав, аж сльози виступили на очах. Витершись хустиною, він зневажли-во ткнув листок Бурсу під ніс.

— Це ваші Холмси, Бурс? Нездари! Ви тільки прочитайте. Пощастило довідатися, що Тенк працював не-відомо над чим.