Чорні рядки - Чайковський Андрій
Та я не знаю, чи вони маніфестували себе українцями.
Ніхто з тодішніх кермуючих українських кіл не подумав про те, що може колись наспіти час, що українців вищих старшин нам буде треба. Наш загал думав тоді, що
Австрія буде вічна, що Габсбурги ніколи не переведуться, а ми добудемо національні права добрими граматиками та словарями, а ще інші думали, напевно, що нашу справу визнає Інтернаціонал в майбутньому соціалістичному раю…
А коли наспів рішаючий момент, то осталися при однім генерал-штаблері
Курмановичу, котрий виходив з попівського роду і вважав себе українцем. А ми могли мати їх більше та ми їх не хотіли мати. Решта все старшини з резервових, котрих по однорічних школах добровольців не вчили нічого більше, як командувати четою. Командування сотнею вважалося не для них. Деякі "гаудегени" важилися називати нас резервових поручників "унтерляйтнант" і поводилися з нами дуже нерадо й обидливо.
Щойно в часі великої війни тим резервовим доводилось командувати сотнями, куренями, а то й полками, батареями і дивізіями тощо, коли "штандові" ховалися в запіллі по різних уставах, як наприклад продавали кухонні моздірі з порцеляни з написом "аус дер гроссен цайт".
Та ті люди, мимо свого героїзму, посвяти самовідречення не могли у нашій визвольній війні такому великому завданню як командування більшими частинами дати собі ради, бо не мали відповідного фахового знання. Війна це штука, котрої треба довго і пильно вчитися. Війна не обмежується на стрілянні і поворотах, але вимагає великого технічного апарату. І коли ми не мали вишколених вищих старшин, то мусили позичати у німців. З тої обставини користали деякі людці з-поміж
"штандових" старшин, котрі хотіли доробитися на Україні, казали собі давати старшинські ранги "до квадрату" (з сотника на полковника, а опісля показалося, що вони нетямучі гохштаплери, яких треба було усунути.
А при тім мали найкращий воєнний матеріал з усієї Австрії, яким були наші українські рядовики.
Ті всі зародки народної недуги, браку почуття своєї сили розвивалися буйно на нашім народнім організмі в часі визвольної війни.
Вдармося в груди і признаймося, чи багато було між нами таких, що справді хотіли самостійності Західної Української Республіки, що проймалися ідеєю українського самостійництва? Ідеалістів було між нами небагато, але таких патріотів, що заодно оглядалися на задні колісцята, що боялися зачиняти за собою всі фірточки, що бажали собі дещо придбати на чорну годину з титулу свого українства, що бажали собі, щоб ця метушня чимшвидше скінчилася без огляду на те, як мала би скінчитися, що критикували безпощадно кожну невдачу і помилку, а самі не хотіли до нічого руки прикласти?! — О! Таких було дуже-дуже багато.
На таке тіло без душі-ідеї треба було сильної гальванічної струї, пущеної сильною рукою… по большевицькій методі: з нагайкою, шибеницею і розстрілом.
Тоді воно певно рушилось би вперед; тоді всі слухали б і робили, що приказано.
Але на те треба було одної сильної волі, а не безглуздих парламентів, що радили
і нічого не вирадили.
А так патріотові здавалося, що його своя українська влада не може засудити за ніякий промах, бо ж він патріот, а влада своя не наважиться того зробити.
І не треба було на це гекатомбів трупів: вистарчило б кілька засудів, а тоді громадяни, патріоти і непатріоти, були б з тим рахувалися, що то таки влада, а не помело, і треба її слухати.
Манія підозріння — то теж наша хронічна національна недуга. Як лиш хто вилізе на один щабель вище по суспільній драбинці, зараз омрячить його туман підозрінь серед тих, що нижче поставлені. Він зрадник, нероба, гниль, бездільник,— а вже коли йому доведеться орудувати якими фондами, то він певно злодій, краде громадські гроші. Треба, щоб хто-небудь мале підозріння натякнув, маленьку муху випустив із своєї губоньки, то ця муха, заки долетить на другий кінець села, набере стільки всілячини на свої крильцята, що й орел не двигнув би такого тягару. Ось вибрали когось директором маленької кооперативи… Зараз знайдуться людці, котрі кинуть підозріння крадіжі такої суми, що і десять таких кооперативок разом стільки не має.
Всякі бувають причини такого підозріння. Передовсім людська глупота, непошану-вання чужої гідності, опісля злоба, взаємні порахунки і… охота засісти самому на тім стільчику, з котрого треба другого струтити. Такий клеветник складає побожно рученята на животику, зітхне кілька разів і зачинає натякати "насчот буряків", а опісля, коли свого слухача зацікавить, зачне виразніше приговорювати, яке то нещастя, що такий чоловік, відомий патріот так забувся і похитнувся.
А коли його спитати, на якій основі він це говорить, то покличеться на авторитет дуже поважних громадян, котрих назвати не сміє, бо йому це сказано у великім секреті, і він не сміє зрадити. А чи він сам не старався цього провірити? — Хто
— він? Яке йому діло, хіба ж він слідчий? Врешті, він не хоче тамтому шкодити, хай попадеться в інші руки… Безкритичний слухач повірить відразу в такі
"докази" і пускає зачуте далі з дрібними додатками від себе в такій самій формі.
А бідний, обмиваний чужими язиками, громадянин нічого про це не знає і довідається аж тоді, коли вже важко обми тися від тої слини. У нас немає ні. одного Бурцева, котрий би завдав собі праці прослідити поголоску до дна і виявити світові правду. Для нас вистачить саме поголоски, щоб людину без доказів і розправи вкинути в болото та ще й притоптати ногами. А тимчасом справдішні злодії і наживники жирують собі безкарно і сміються в кулак, що наївна опінія дала себе надути, піймати на полову і відвернути очі в інший бік від їхньої роботи.
Та сама недуга нищила нас під час визвольної війни. Різним людям прищеплювано
"нафтові латки", а в тім самім часі йшли нафтові "здєлки" явно і славно в
Дрогобичі на грубі тисячі, і ніхто на це нічого не казав. "Патріоти", котрим на тім залежало, розголошували (та ще й тепер можна це почути), ЩО наші верхи зрадили народну справу, що старшини (і ті, котрих в стрілецьких ровах заїдали воші) обкрадали стрільців і запродалися ворогові. Розуміється, що противник, котрому залежало.на розкладі і деморалізації нашого війська, причинявся теж до поширення таких "автентичних" вістей. Такі, ніким не перевірені поголоски причинилися до того, що наші люди мусили уступати зі своїх становищ другим, у яких не було ні снаги, ні кебети на такий уряд.
Другою сторінкою цієї медалі є наша каригідна поблажливість на народні злочини.
Бо є злочини, заміщені в карному законі, за якими стежить влада безпеки, але є і такі, ще гірші перших, яких карний закон не реєструє. Вони підлягають лише моральній карі громадянства, на яку воно може спромогтися. Такого злочинця повинно громадянство від себе ізолювати, виминати його і дати йому усюди це відчути. Це називається товариським чи громадянським бойкотом. Та я не бачив ні одного прикладу, де би такий бойкот у нашому громадянстві був консеквентне проведений. Поводимося супроти таких негідників так, наче б це були люди у двох видах: один такий, котрого треба вважати за падлюку і про нього говорити, а другий такий, з котрим треба задержати товариські зносини, як з гідним пошани громадянином. А коли ще той осібняк багатій, тоді мало є таких, щоб відважилися його бойкотувати, бо… він має гроші… Та коли звернути такому вибачливому громадянинові увагу на його поведінку супроти падлюки, то лиш усміхнеться
ідіотичне, наче б не розумів, чого від нього хочуть: якже ж можна такого грошовитого чоловіка не респектувати? Тому-то людці з широким сумлінням кплять собі з публічної опінії і з морального осуду громадянства і роблять своє огидне діло далі, знаючи, що за це до тюрми не підуть і знайдуть десятки таких громадян, котрі з ними будуть далі жити в товариських зносинах.
Чимало спричинилася до наших невдач хвиля невдач із-за Збруча. Звідтіля плила до нас у наші військові ряди деморалізація і розклад. Бо за Збручем була при владі не ця Україна, з якою ми жили і бажали їй щасливого визволення з-під московської кормиги, котра нас засилювала грішми і ми могли бути українським П'ємонтом в найтяжчих часах, коли Україну засудив царат на неминучу смерть і з котрою ми бажали собі злуки. То не була вже Україна Шевченка, Антоновича, Чикаленка,
Єфремова і інших старших українських народовців. Владу захопили там вихованці московського підземелля, які зразу відпекувалися від відірвання від Москви. Вони все ходили в хвості російських революціонерів, а щоб пристосуватися до них краще, то і себе назвали соціалістами різних відтінків і кольорів, навіть таких, що з соціалізмом не мали нічого спільного. На соціалізм зайшла мода і кожний українець не мав права ним називатися, котрий не вписався до котроїсь соціалістичної партії. На Московський зразок розкидали різні многообіцяючі кличі, не рахуючися з тим, чи ті ідеї дадуться прищепити нашому народові, чи вони можливі до проведення. То було лише невільниче наслідування Москви. А відтак більшовики переліцитували їх своїми кличами і виграли справу.
День 22 січня був би в нашій історії епохальним, коли б його проведено розумно і консеквентно. А то злучилися українці усіх земель в одно велике, яке могло світові заімпонувати, але осталися замість одної, чого вимагала консеквенція і логіка — дві окремі влади, два окремі уряди, з котрих один тягнув вісьта, другий гайта..
