Чорні рядки - Чайковський Андрій

Кравс уже не вернувся до Самбора по тій екскурсії під Судовою Вишнею, а на його місце прийшов генерал Гембачев. Я вважав за відповідне з ним познайомитися і пішов до команди. Гембачев прийняв мене ввічливо, говорив поправне по-українськи. Коли ми розговорилися над загальним положенням, він каже до мене:

— Мене прислали сюди через якусь невияснену помилку. Та ж я не був ніколи фронтовим старшиною і на тім нічого не розуміюся. Я увесь час служив у російськім війську при інтендантурі. Тут велике фронтове завдання і відповідальність, а я її приймати не можу на себе. Я звідсіля леда день піду.

"Ну, гарна історія", подумав я собі:

"не вмію ні читати ні писати, а хочуть мене жидівським королем обрати".

От уміле командування! Хай би і кілок поставити, щоб лиш в однострою генерала.

Неможлива річ, щоб поляки того не знали і не використали, а тоді фронт присне, мов мильний пузир. Кравса любить рядове вояцтво, його поважають старшини, а теперішній командант сам каже, що не знає, що має робити. Старшинський корпус має Косса-ка нізащо, сміються із його приказів. От дає він приказ телефоном для відтинку Крукенич чи Гусакова:

— Наступати "шпрунгвайзе"… а пан-цирка… (тут зам'явся на слові, що панцирці робити). Черговий старшина, що відібрав телефонат, сміється і відповідає: "а панцирка гуляє по шляху"… "Так, так,— каже Коссак,— а панцирка гуляє по шляху".

Оповідали мені також, що кілька старшин перебралися за дядьків з Ясениці

Сільної, де перед війною Коссак був вчителем, явилися до нього в Стрию і просили, щоб покинув війну і вернувся до них на село, бо в школі немає порядку і діти дуже пустують. Громада обіцяє його "вилекріму-вати". Не знаю, чи це правда, але говорили мені про це старшини в Самборі і з того дотепу дуже сміялися.

Коли вже усунення Кравса стало фактом, наша прибічна рада вирішила післати знову депутацію до головного командування, поки не наспіє катастрофа. До депутації вибрано мене і покійного радника Василя Щербатюка. Ми мали їхати до Ходорова, куди перенеслася головна команда армії. Ми мали наставати на те, щоб Кравсові віддано знову командування на нашому фронті. Я радий був з мого товариша депутації, бо покійний Щербатюк дуже щира і розумна людина, був моїм вірним товаришем і дорадником і не одно лихо минуло мене не раз через те, що його щирої ради послухав.

Ми вже збиралися їхати, як повідомив нас окружний ад'ютант, що тої днини головнокомандуючий генерал Омелянович-Павленко переїздитиме через Самбір на перегляд хирівського фронту. Отож буде можна з ним в Самборі поговорити і не треба товктися до Ходорова. Вечером пішли ми на двірець, бо не було нам відомо, о котрій годині приїде поїзд. На двірець прийшов і генерал Гембачев. Це нам не було на руку, бо як же при ньому просити, щоб його взяли і привернули Кравса.

Тому-то прохали ад'ютанта, щоб виклопотав для нас аудієнцію в чотири очі. Ми ждали аж поза північю. Нарешті поїзд приїхав. Генерал сидів у салонці. Сюди пішов Гембачев зі старшинами. Ми бачили усе крізь неприслонене вікно салонки.

Нарешті старшини вийшли, а осталися генерали самі. Ад'ютант доповів нам, що генерал невдовзі до нас вийде.

І так сталося. До кімнати станційної команди, де ми дожидали, прийшов генерал

Омелянович-Павленко. Ми представилися. Генерал — людина вже в літах, сивий, рука на підв'язці. Він низького росту, марний з лиця. Не виявляє ні одної прикмети на генерала, не то вже на головнокомандуючого. Говорить слабким голосом ламаною мовою. Хоч би лиш до Кравса — страшенний контраст. Я на перший погляд дуже, дуже розчарувався. Я представляю йому всю річ зв'язно, докладно, коротко — так, як мене вчили у війську писати "беріхти" і "мельдунки". Генерал вислухав мене терпеливо і каже:

— Справа вже вирішена: полковник Кравс відкликаний вже з відпустки і вертає та обнімає командування свого відтинку.

Ми не могли з дива вийти. Коли ж воно так вирішено в один мент, коли давно вже було вирішено інакше? Мені здавалося, що нам поміг у тому генерал Гембачев, якщо він сказав Павленкові те саме, що й мені того самого дня рано.

Ну, слава Богові, тепер знову зможемо безпечно спати. Коли ми розповіли старшинам, як воно вийшло, то всі дуже раділи і дякували нам, кажучи, що вони самі не посміли б генералові про це говорити.

Розуміється, що ця історія з Кравсом мусила бути наслідком якоїсь інтриги.

Комусь хотілося дійти до влади, а на перешкоді стояв Кравс. Кінець був такий, що

Кравс перебрав знову командування, а Гембачев від'їхав до Стрия.

VIII

Слід тепер сказати дещо про наші відносини до других неукраїнських націй: поляків, жидів та німців. У перших початках наші відносини до поляків бодай назовні були мирні. Я уже згадував про спільну нашу працю, коли то на нас найшла повінь нещасливих російських поворотців. Відтак, коли я скликав сесію представників двірських обшарів і виложив їм стан справи і начерк української конституції, котра поручала кожній нації свобідний культурний розвиток, свободу віри і недоторканість приватної власності, виказав їм моє бажання на братню згоду та просив їх у всіх справах звертатися до мене. Тоді один шляхтич, стискаючи мені руку, сказав: "і з певносцьов бендзє нам лєп'єй як дотихчас". По якімсь часі прийшла до мене депутація польської організації, щоб скласти між нами якийсь "модус вівенді" на будуче; заявили, що вони хочуть свобідного культурного розвитку і таке інше. Я сказав їм те саме, що перед тим сказав дідичам, але хай вони скажуть своїм верхам, щоб залишили офензиву на нашім фронті, щоб ми могли спокійно працювати спільними силами над відбудовою нашого зруйнованого повіту. За той час вирішить Антанта, що з нами має статися. Вони на це від себе самих згодилися, але вони самі того рішати не можуть і мусять предложити це своїй верховній владі. В тій цілі треба їм з їх верхами порозумітися і вислати когось з-поміж себе через фронт на другий бік. Я обіцяв

їм таку перепустку постаратися, і ми розійшлися в найкращій згоді. Я ніколи не був політиком, не вмів хитрити, вірив в те, що мені говорили, гадав, що вони думають щиро і вже радів з того, що незабаром на нашім фронті настане спокій, так дуже усіма бажаний. Я в тій хвилині хотів забути, чого нас наша історія навчила. При тій нагоді, як була між нами мова про народну культуру, я сказав

їм, що після нашої конституції вільно їм вибрати собі народову раду, і висилати з неї своїх делегатів до прибічноі повітової ради. Користали з того жиди і німці, лиш не поляки. Я був страшно на себе лихий, що так легко дався взяти на таку полову, бо я пізнав, що ті угодові пересправи були лиш на те, щоб двох делегатів могло свобідно перейти фронт і дістатися своїх. Коли я по кількох днях заінтерпелював одного з тих панів, яку привезли відповідь їхні делегати і що буде з нашою згодою, відповіли мені, що вже тепер їм ніякої згоди не треба.

Жиди ставилися до нас симпатично. Вибрали свою народну раду і боролися між собою при виборах дуже завзято. Були й протести виборчі, і другі вибори. Та ми не вміли тої симпатії використати, навпаки — деякі наші невідповідальні людці своїм поведенням супроти жидів мусили настроїти їх до нас неприхильне. От, наприклад, зарядила команда міста, щоб жиди на "бліху" (жидівська частина міста) чистили вулиці. До тої роботи хотіли міліціянти взяти і місцевого рабина, д-ра філософії, хоч він хотів поставити за себе наймленого ставленика. Прийшов до мене рабин із своєю асистою на скаргу. Говорить чистою польською мовою і бачу, що людина з вищою освітою. Такий бешкет уже зачіпав віросповідання іншої народності. Я рабина перепросив і розмовився телефонічне з командою міста:

— Що ви доброго, панове, робите? — І представив їм зміст жалоби та просив, щоб цього не робили, бо я би був змушений віднестися з жалобою до секретаріату. Моя

інтервенція справді помогла і більше жалоб у мене з тої причини не було.

Знову ж німці йшли нам у всьому на руку. Але лише ті німецькі німці, бо сполонізовані німці з Нейдорфу держалися поляків.

Від того часу, як угодові переговори між нами і польською стороною розбилися, коли ще я не міг на власну руку змінювати формули урядового приречення для урядовців, котрі під такою умовою хотіли розпочати службу, місцеві і дооколичні поляки стали нам робити пакості, які лише було можна. Я мав багато з тим клопоту, щоб здержати роз'ярених стрільців від доразної відплати. Наша розвідка нічого не знала і нічого не робила. Описаний вище напад на окружну команду, двократний бунт арештантів, гаснення електричного світла і багато іншого, повторювалося дуже часто.

А наші?

Всіляко бувало. Зразу я не міг обігнатися від кандидатів на сільських комісарів.

Приходили різні осібняки, фасіонували себе великими українськими патріотами, а з місцевих війтів робили останніх лайдаків. Я не міг зразу зорієнтуватися, бо ще не мав нагоди пізнати повіту як слід. Згодом показалося, що не один з тих людців мене надув, що він був перший драбуга в селі, а рвався до комісарського стільця тільки задля наживи. Я став переводити громадські вибори і на жадання громади висилав своїх урядовців туди. Були і протести, і не раз вибори переведено по кілька разів.

Було по селах здеморалізоване війною шумовиння, але були і гарні люди, які розуміли, в чому річ, і виявляли свою посвяту до народної справи. Тим то людям я

і завдячував, що міг розпорядки виконувати громади точно і охоче. От, приміром, вважав конечною потребою заложити свою папірню, бо був великий брак паперу. Я знав, що є велика, але спустошена москалями фабрика паперу в Сасові. Я переписувався в цій справі з секретаріатом, а тим часом збирав матеріал до продукції паперу. Проголосив я по громадах, щоб збирали полотняне лахміття і привозили до мене на продукцію паперу. Я визначив зараз льокаль на склад. Люди з сіл привозили радо, і зібралося того близько на два вагони. Знайшов я також

інженера, який виказався посвідками, що в Німеччині працював на фабриках паперу

і своє діло добре розумів. Його післав я до Станіславова і, либонь, що заключив угоду, котрої змісту я не пам'ятаю.

Другий епізод пригадую собі такий. В одному селі збиралися в лісі дезертири з нашого війська: злучилися з циганами з Ваневич і окрадали ніччю двори та грабували закопану в полі бульбу.