Чорні рядки - Чайковський Андрій

Треба їм вірити, бо залізничники мають звичайно добрі інформації. Вісті щораз кращі. Все йде добре, а тепер, як усього дістанемо від чехів, то ситуація цілком поправиться. Так ми їхали в рожевім настрою аж до Дрогобича. Тут упала між нас, мов бомба, тривожна вістка, що фронт біля Рудок прорваний… Я розумів, що як рудецький фронт перерваний, то й самбірський мусить заломитися. Мені страшно пильно додому.

Нарешті приїжджаємо на самбірський двірець.

Евакуація… Все навантажено на вози. Машина під парою, лиш ждуть знаку, коли

їхати. Начальник станції і всі урядовці ходять, мов зачаджені. Усе заафероване, говорять пошепки, наче б мерця вивозили. Чи можна й мені їхати тим поїздом? —

Неможливо, це для війська, треба їхати підводами. Вчора прорвали рудецький фронт. Поспішаємо з зятем чимшвидше і найкоротшою дорогою до міста з нашими клунками. Переходимо біля окружної команди. Там уже все забрали. Коло команди ходить ад'ютант, готовий до дороги. Питаю його, що сталося.

— Нічого. Ми ще не маємо приказу до евакуації.

Очевидно, говорить неправду. Та з якої речі затаює переді мною? Ми спішимо далі.

Біля моєї домівки ходить моя дочка. Побачивши нас, вона розплакалася. Ніхто їм не дав знати, що буде евакуація. Рано вона була в комісаріаті і тут щойно побачила, що все виладовано на вози і попрятане. Довідалася, що мій товариш доктор Ріпецький пакувався усю ніч, а мені навіть не дав знати, що евакуація.

Мене взяла досада. Наче б навмисне хотіли зробити так, щоб моя сім'я осталася у

Самборі або щоб я сам попався у полон.

Нічого було робити. Знімаємо з вижки великий кіш і кидаємо все, що найпотрібніше сюди: постіль, білизну, одяг тощо. Решта мусить лишитися. Нарешті доктор

Ріпець-кий присилає мені два возики з малими конятами, на які абсолютно не можемо забратися. Один візок, запряжений в півтора коника, і двоє лошаток за ним підбігає. Поганяє жінка. Та не забув за мене мій довірений жандарм. Він привів мені ще одну підводу. Все, що в хаті осталося, лишаю під опікою сусіда, професора Суського, поляка. Ідемо на дрогобицький шлях… А в мене така сім'я: нас двоє старих — моя дружина держить на руках онука, малого Бемка, якому шість неділь віку. Найстарша дочка вагітна і треба на неї вважати, а крім того, ще дві дочки, їх усіх посадили на возі, а я йду побіля, держачись ручиці воза. Щойно виїхали на ринок, як над нами лопнув ворожий шрапнель. Але швидше не можна

їхати. Перед і за нами тьма-тьменна народу, возами і пішки. Все, що почувало себе українським, утікає у світ за очі. Ми переїхали перший міст на дрогобицькім, і я побачив таку картину: йдуть цілі гуртки і поодиноко стрільців,

ідуть полями, городами. Все втікає враз зі зброєю.

— Вже доста маємо тієї війни, час нам вже відпочити…

Це наслідки ворожої агітації… Так… "без анексії і контрибуції… Поцо сє хлопє маш біць?"

В мене леденіє серце. Немає сили, щоб цю втечу здержати. Це не паніка, яка у війні буває, це добровільне уступлення з позиції, затрата всякої дисципліни, на яку немає іншої ради, як скоростріл і поголовна масакра.

Я довідався опісля, що поляки чудувалися: "чего оні так уцєкайон?" Перед тим не було тут ніякої битви. Зразу думало польське командування, чи це не який воєнний підступ і задля того входили до міста дуже обережно.

Стільки праці та зусиль, а все те ворожа розкладова агітація понівечила. Це наслідки того, що на фронті навіть деякі наші старшини потай командування ходили на тамтой бік на свята…

Ми втікаємо нога за ногою. Швидше не можна. Довкруги нас море всіляких людей, від старого до малого, фірами і пішки, а довкруги полями йде велика розстрільна наших вояків-дезертирів з фронту, яких не можна здержати. Нагадую собі, що то тринадцятого травня. Фатальна ця тринадцятка для мене. Тринадцятого вересня прийшли москалі до Самбора, тринадцятого травня вивезли мене москалі до Бригідок

і тепер теж тринадцятка: утеча…

Позаду нашої валки вишкіл старшин веде арештантів-вояків. Це ті, що під Рудками збунтувалися проти своїх старшин. Це була наддніпрянська агітація: "далой пагони!" Не було часу перевести з ними розправи перед польовим судом, тому ведуть їх далі. Не розумію, пощо було з ними воловодитись! Тут більшовицькі методи були б якраз добрі: кожному десятому кулька, а решту по-розділювати поміж певне військо.

Деякі частини з-за Збруча наробили нам клопотів чимало! Ці півбільшовики гангренували наші галицькі відділи своїми дурними кличами, марнували воєнний матеріал, який з собою привезли, а вже як пішли куди на "реквізицію", то не дай

Бог. За тими реквізиціями забігали з-під Городка аж до Білини Великої в

Самбірськім повіті, звідкіля приходили до мене люди жалуватися. Нагадувалася мені картина з нашої давнішої історії, коли то різні загони, вертаючи з московської війни, бушували скрізь по Україні, Литві та Польщі "хліба-солі просити" і хапали, що під руки попало.

Ідемо далі нога за ногою. Мені ще не доводилося ніколи мандрувати серед такого середовища. Маю враження, що я пливу з хвилею возів, повозок (деякі з наших старшин мали свої повозки), пішаків старих, молодих і малих. Мені асистує мій добрий жандарм.

Нарешті стаємо в Городищу на попас. Кажуть, що тут вже безпечно і можна відпочити. Входимо до якоїсь шляхетської хати, де нас радо приймають. Гріємо молоко, щоб поживитись та дитину погодувати.

В Городищу спочиває уся та валка втікачів. Виходжу на гостинець. Отаман

інтендатури Томяків стоїть серед гостинця і завертає вояків палицею та ганьбить останніми словами. Та це нічого не помагає, такої череди нічим не задержиш…

Мені дивно, що його на місці не вбили… Стрічаю тут і мого знайомого

Струмеляка, з двома гарматами… Вчора він довго в ніч пересидів у мене та заспокоював усіх, що нема чого боятися, бо це переминаюче і завтра ситуація поправиться, хоч нині пересувається боєва лінія над Ствряж. Тепер він, побачивши мене, сумно хитає головою. Показує рукою на широку дністрову рівнину і каже:

— Дивіться, який гарний обстріл звідсіля…

— Так стріляйте, кажу, у вас дві гармати…

— Та ні одного стрільна… — каже до мене стиха.

Нам пора в дорогу. Прощаємось з нашою господинею і сідаємо на вози. До нас впрошується отець Михайло Ортинський, катехит з Самбора, він дотепер йшов пішки та страшно знемігся. На світі трохи прояснилося і потепліло, а то дотепер і снігом кидало…

Нарешті вже під вечір приїжджаємо до Дрогобича. Заїжджаємо до готелю, наші речі зложені на коритарі. Мене забирає до себе на ніч доктор Горбачевський. Мені впадає в очі дрогобицька міліція. То ж то хлопці, як вибирані, один в одного.

Таких на фронт трохи пігнати б… У всіх нас таке переконання, що це переминаюче, що ситуація поправиться і вернемо за яких два-три дні до Самбора.

Ми з доктором Горбачевським балакаємо довго в ніч-Рано хтось стукає до дверей.

Виходить доктор Горбачевський і вертається з якимсь письмом в руці. Він є комісаром міста…

— Є приказ команди, щоб до 10 години рано евакуювати місто.

Одягаюся наборзі і біжу до своїх, треба ж про які фіри подбати. Моя сім'я ще в постелі. Всі в добрім настрою, бо і до них донеслося, що незадовго вертати будемо.

— Коли вертаємося, тату?

— Ні, їдемо далі, до 10 години місто треба спорожнити. Я біжу за фірами…

З бідою я знайшов ті самі дві фіри, котрі нас сюди перевезли. Третю дістав з обозу. Командант міста дав мені свою повозку перевезти моє жіноцтво на двірець.

Тут страшна глота. Ледве добули якесь місце. Тут стрінули ми і пп. Ріпецьких.

Вони заїхали відразу до пп. Скибінських і там переночували.

Ми вже в Стрию.

Зі Стрия їдемо вантажним автом. До нас присілося більше людей втікачів. Ми їхали цілу ніч десь до пів-п'ятої рано до Станіславова. Тепер розпочинається моя власна одіссея, котра не має публічного характеру. Ще лише би тут згадати, що ранісько того дня мене, доктора Ріпецького та ще одного знайомого урядовця з секретаріату закордонних справ, перед готелем "Австрія" заарештував пузатий український міліціонер за те, що ми на три хвилини задержалися на хіднику, і повів нас до якогось командування, бо минулої ночі вийшов від команди міста приказ, що на хідниках не можна задержуватися. На команді перед якимсь молоденьким хорунжим ледве виправдалися, що лиш уночі приїхали і не мали часу познайомитись із тим мудрим розпорядком команди.

XI

З тих моїх споминів виходило б, що я завзявся усе критикувати, ганити, що в цих моїх чорних рядках немає ні одного ясного місця, та що наша справа, за котру ми стільки крові пролляли, стільки жертв понесли, від початку була засуджена на смерть, на розвал і невдачу. Так воно не є. Я мав найтвердішу віру, я надіявся найкращого.

У цій вірі удержувало мене наше славне військо і ті повні посвяти старшини, які йому проводили… То були справді Леоніди! Ще більше за Леонідів. Тамті спартанські

Леоніди мали на своїм фронті усього доволі, мали і святочну одежу, в яку могли в рішаючу годину переодягтись на смерть, мали доволі оливи, щоб намазати після

їхнього ритуалу на смерть своє тіло, мали з чого справити собі передсмертний бенкет, ну і їхня боротьба не тривала довго… А нашим героям недоставало всього. Серед зими мусили сидіти та гнити в бруді в окопах та землянках, мучитися по курних хатах, де і дихати не було чим, без чистої цілої білизни, без купелі, без можності промиття замареного болотом лиця, серед мільйонів вошів…

І це тривало довгі місяці у важкій службі фронтовій без вигляду на близький кінець…

Вертався я якраз із Станіславова по зліквідуванні так званого Дрогобицького бунту. В Дрогобичі присівся до мене четар Балицький, що саме вертав з присмирення цього "повстання" з відділом скорострілів. Жаль було на нього подивитись. Перш усього він страшенно сонний, бо не спав через дві ночі.

Увесь заболочений, бо не було часу обчиститися. Очі зайшлися кров'ю, губи почорнілі, начеб сажу їв, лице та руки брудні, сорочка чорна, як ганчірка від кагли. Підняв угору руку, а під пахою велика діра через кожушину і сорочку до голого тіла, по лиці перебігають судороги, дрижаки… Ми говоримо про бунт…

Беру його за руку, живчик тріпочеться, як будильник…

— Ви, добродію, нездужаєте,— кажу,— у вас гарячка, вам бодай на який тиждень відпочити…

Він лиш сумно всміхнувся…

— А хто за мене буде на фронті службу робити? Під моєю рукою скоростріли.

Цей старшина заслуговував на те, щоб перед ним низенько поклонитися… Отож у нас були свої Леоніди, повні посвяти, які не жаліли свого молодого життя покласти на жертовнику.