Новели - Черемшина Марко

Баба відкашлюється.

Гейби довгу гадюку з грудей виперти мала, гейби буря з неї на світ виривалася - дух запирала.

Стовп гуде жалібно, як би жалував бабу, якби приговорював до неї, аби не подавалася.

Дрібні крапельки осіннього дощу граються на бабиних плечах, начеб хотіли її з-під стовпа у пропасть змити.

Але вона не дається.

Йдуть дорогою бадіки з міста та й минають її, бо то «сторонцкі» люди.

- Ця, брачіки, вже до магазину,- кажуть вони до себе і махають головами над бабиною старістю.

Та вона їх не бачить, бесіди їх не чує. Кришку синього лиця до стовпа, як до подушки, притулює, віддихується.

- Аби цесі стовпи світилиси! - стогне й обіймає ціпкіше стовп, як мала дитина дьидеву шию.

- То́-сми слаба, а то́-сми ув’єла.

Якби не боялася ночі, то не уступилася б ся з місця, бо не бірує.

Най її ще раз так спір возьме, най упаде на дорозі, то не збірує встати. Але най ніч за очі вхопить, най фіра над’їде, най собака навернеться, то й пощіку з баби не буде.

Так вона надумується, чи має йти дальше, чи ще припочивати. Та руки від студеного дощу деревіють, ноги затерпають.

- Прийдеси на дорозі вмерти,- тремтить вона, як трепетовий жовтий листочок.

Надходять знайомі бадіки та пізнають бабу.

- Йди-ко, бабко, з нами, не чіпи під слупом.

- Ой, де ж я, газдики, з вами піду, коли-сми не годна!

- Таже видко си, що не годна, але ходи, бо ніч ті зайде, та й шо меш робити?

Баба береться йти з бадіками. Здається, що всі кісточки з неї розсипаються, як ногами ступає.

- Дай вам боже здоровлєчко, що не лишьиєте мні серед дороги, шо-сте такі добрі!

- Та де би ми тебе, бабко, лишили, таже ти, віді, йкас газдиня була!

- Шо з того, бадічки, шо була, коли мні тепер мій син збиткує, за пометінє має?

- Най такого сина грім заб’є, шо неню не шінує.

- Аді, йкос ані грім не вбиває, ані нічо ’го не береси, а бог згори дивитси. А я до натаря ходила, ци би не скасував тот тастамент по покійничькови.

- А де ж тобі, бабо, тілький світ самій ходити, де ж тобі своєв головою на старість бити?

- Не годна-сми, любєтка, бігме-сми, не годна.

Руки на груди склала і присягалася, що не годна.

Бадіки забували крок з бабою держати і вихоплювалися наперед, живо розмовляючи.

- Ви, газдики, через мене не блавучьте, лиш таки йдіт борше, бо на вас домівка жде,- гречно пригадує баба.

Бадіки перечать тому, але таки забувають за бабу і лишають її позаду.

- Я з вами не збірую, газдики, ой не збірую.

Та газди не чують її жалів, бо відійшли геть наперед і крикливо виговорюють на захланного її сина та й клятьбами бесіду переплітають.

А баба перебігає їх очима та й шукає другого стовпа, аби при ньому другим наторопом відкашлятися.

- Гондечки стоїт, такий моцний, такий високий.

- Але далеченько відсунувси, ой далеченько.

- Віді, не зайду ’д нему, віді, не збірую.

Гори, гейби горбаті старці, сидять рядом над глибокою долиною і потоками спльовують осінню, тяжку вогкість та й лякають бабу.

Потоки біжуть нестримно стрімголов додолу, вижолоблюють гірські кременисті груди та й підстругують дорогу, що на худих гірських ребрах звисає враз з бабою, отік парубоцький пояс на старечім череві.

Ледь-ледь вітер повіє, ледь-ледь вода камінці постручує, то й слід загине по бабі та по бабинім ході.

Прокуратна копила має!

Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить, гей підвалена птаха, боїться.

Зведениця копила несе!

Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля її стрясає. Сонце паде.

А на гіллі зазуля кує.

- Ой не куй, зазулько, не куй, не милиси! Йик перейшла-сми на панцкий хліб, то я вже не дівка, не сьмію ті надслухати. Шо ті маю гулити, шо ті буду трудити?

- Дала-с мені, душко, віночьок, шо ми груди ссе. Аді, йкий файний віночьок! Ліси дивуютси, шо такий віночьок маю!

- А буду в село входити, а люди на мене ззиратиси будут. Будут за мнов у пальці свистати, будут спирати та гійкати.

- Та й будут питатиси у мене: «Ти де, небого, такий віньочок собі курила, де такі чічки назбирала?»

- А я їм буду уповідати: «Була-сми у такого пана, шо такий город має!»

- Або буду їм щьире казати: «Пан звйизав мені руки серед ночі та й…»

- Або ні: буду від людей утікати.

Вітер шумить, сором до села наносить, зведениці дорогу стелить. Хмари скликає.

На гіллі зазуля кує...

- Таку пишну долю мені вікувала-с, таку делікатну! Грудий тримаєси, плекати го маю. На ввес вік!

- Буде мні флетівня здибати, буде си питати: «На котрім тото данци така парубія грешна, шо ті затичку дала?»

- А я їм буду казати: «Аби-сте си тогди поженили, йик я дівков буду! Шо-сте мні обминали, шо-сте віна шукали». За тото їм так скажу...

- Але не скажу, лиш буду кльисти усіма кльитьбами. Шо з села дівку пустили, шо такі годні.

- А йик не буду кльисти, то буду просити: «Не бійтеси, ледіники, встиду вам не зроблю, на данец си не важу».

- А дівчьитам буду наказувати: «Сокотітси мене, сестрички, бо-сми на перехід добра».

- А-а, а-а-а!

- Моя дити-на!

Копил бексає на все горло, бо розпусний, не має дьиді, аби сокирою загрозив, зубами заскреготав.

- А-а, а-а, а!

Гори землі не тримаються, увесь світ гойдається, в колисці колишеться.

- Ку-ку! Ку-ку! Хе!

Моє копилє!

На коліна упаду, буду з дьидем,