Новели - Черемшина Марко
Ще за дьиді пас він козу дома, пас межами та поточинами, але не ціле літо, лише доти, доки жиди козу назад не відобрали. Тоді йому було святе життя, він пастушив. І тепер ще ходить з батіжком: пужівно вирубав з ліщини, а батіг пересукав собі з курмея, що загубив його чийсь кінь, запутаний на толоці. З того ж самого курмеля усукав він теж мотузок до підперізання.
То так іде він вулицею та й батіжком: тріс, тріс! А як теє уздрить котрий газда, то насмішкується з нього згірдливо:
- А ти, мой, хло’, пси пасеш?
Юрко схиляє тоді лице вдолину, батіжок ховає назад плечей, каже газді гречно «славайсу» і борзенько з ним розминається. А потому знов далі: тріс, тріс!
Так дуже любить пастушити.
Однак ніхто не хоче взяти його за пастушка. Прийшла була з другого села тітка, що служить там у ємогостя, та й завела його до багача Кречуна, чи не взяв би до маржинки.
- Не потрібую я такого вулишника, най би ше мені потєг шо від хати та злезентирував, та й шукай вітра в полі. Я свої достатки сам собі обку́таю, а то пустий зафеленок,- гримнув Кречун на Юрову тітку. А Юрко напудився та й утік з подвір’я, ще заким багач виговорив своє.
- Щезни та пропади від мене, паскудо, лиш сором ми робиш! - прощалася з Юрою тітка, вертаючи на свою службу.
І Юра мірить дальше громадські вулиці.
Найде де садовину, в ліс афину або ожину, то лиш проликне та й уже нема. А змилується хто та дасть грінку хліба, то він не зараз її візьме. А як бере, то видиться йому, що світ на нього паде.
- Прости-бі, вуєчку, вуйночко, я не голоден,- каже, а сам очима їсть.
Такий іще соромливий.
Як ідеться попри царинку багача Кречуна, то понад поточину попри саме вориння зайдеться ід Решетаревій царинці, відтак ід Фенчуковій, а відтак під гору Клотічку. На Клотічці то такі щороку родять афини, що хоч сядь та їж. Юрко заходив туди довгий час на полуденок, але тепер вони вже відродили. Тепер іде він ще останній раз, щоби зізнати, чи не показалися під самим вершком.
Сонце, що лише пополуднувало, і взялося йти в дальшу дорогу, та й так гріє мир божий, що поти́ збивають. Стара Кречуниха пустила на царинці теля ід корові, аби корова молоко припустила. Сама вона причікнула з другого боку та й поволеньки відбирає теляті з писка один дійок по другім. А теля так ссе, ссе, та підштуркує вим’я, та далі ссе. А крізь вориння Юрв призирається, приязно призирається. Скоро теля запхає голову під саме вим’я, то і він свою голову вихиляє наперед крізь вориння, а скоро Кречуниха ударить теля по писку і воно відсуне голову набік, то і він висуває свою голову з-поміж вориння назад.
То так йому оскомина на зубах робилася.
Коли, відтак, Кречуниха ймила теля за хвіст і за вуха та й так затягнула до ялівника, тоді встав Юрась з-під вориння і став іти дальше навперед себе.
Іде помаленьку і батіжком не витріскує ані раз. Не раз навіть за купину зашпотається, мовби не бачив світа серед білої днини. По мотузку, що спав з черева на клуби, можна пізнати, що то голод заступав йому очі.
А в поточині вода журчить та мечеться з каменя на камінь. Йому пригадалося, як дьидя з роботи приніс був раз із Бессарабії рибу, таку солону, таку добру. Неня зварила була її з цибулею і дала йому таку букату, як на два пальці. Тоді вивів він був козу над поточину пасти, їв рибу та й раз по раз пив із поточини воду так, що аж багачка Кречуниха йому завидувала, коли прийшла до поточини з коновками.
- Ти, мой, де був на храму, що так жльокаєш воду? - питала вона тоді зі злості.
Сю солодку згадку перервав йому мотузок, що наважився поверх клубів спасти на землю. Він перев’язав його коротше і нога за ногою прийшов уже саме перед Фенчукову царинку. А на царинці корова: му-у-у-у! - та й просто ’д ньому. Корові привідолося, мабуть, що то Фенчукова йде її доїти та й несе пашу, бо то якраз час до видою, а маржинка свій час знає.
Юрко зупинився і сперся на вориння. Спершу похнюпив голову вдолину, гейби над чим роздумував, а відтак запхав пальці в уста і жмякає їх та й дивиться на корову, дуже жалібно дивиться.
Корова стала що раз, то ближче підходити до нього, нарешті наблизилась зовсім, витягнула писок, притулила до його руки, гейби обнюхувала, а опісля взялася лизати його руки, лице, волосся.
Юрі вчинилося ще солодше, як тоді, коли його небіжка неня проти сонця обіськала. То перший раз по нениній смерті зазнає він таких солодощів, такого тепла. Сиротою зустрічався він тільки з холодом та глумом. От уже третій день не мав нічого у роті; коли б іще стільки, то передня шкірка на череві прилипне до поперека. З вдячності став він гладити корову по її коров’ячому чолі і приговорювати: «Міцька моя, маленька моя!» Відтак переліз через вориння, умикав жменю трави і подав корові. Корова їла. Він дивився, як вона їсть, і тут йому пригадався його голод, пригадалося Кречунове теля, що так смачно ссало свою маму, і знову пригадалися усі солодощі, що їх зазнав за дьиді та нені. І він забув, де він, прикляк корові до вим’я, пригорнув дійки до своїх засохлих уст і ссав один за другим, ссав без тями. А корова стоїть та й румегає. Вона рада, що у свій час молока збудеться і вим’я полекшіє.
Але стара Фенчучка не забуває ряду в газдівстві, бо вона вже двадцять рік і один газдинею. Вона бере в одну руку в’язочку паші, а в
