Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод

Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок — і тоненька-тоненька цівочка чвиркає метрів на десять. Класнючо! Оце пістолет так пістолет! Краса! Сила!

Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.

Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?

Отже, ми одразу...

Бровка на мушку — чвирк!

"Гав-гав-гав!" — Бровко хвоста підгорнув — і в будку. Кицька руда сидить на сонці, умивається. Чвирк!

"Няввв!" — І кицька вже на груші.

Курка гребеться.

Чвирк!

"Ко-ко-ко-ко-ко!" — І нема курки — десь аж на городі. А тут іде дід Салимон...

Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок на-тиснувся.

Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині.

— А щоб ви-луснули, шмарогузи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..

За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.

Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях. Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається, донесхочу. А що вже попо-заздрили нам хлопці — і не кажіть!

Тільки й чулося:

— Дай подивиться!

— Дай хоч глянути!

— Дай подержати!

— Можна я стрельну?

— Можна я попробую?

— Ая?Ая?

— Оце так це!

— Ох ти!

— Ох же ж б'є!

— Сила!

— Краса!

— Вещ!

Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.

Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все, що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!

Але попорозстрілювали ми хлопців — так попороз-стрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбійником", і взагалі "ворогом".

Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти "тільки по неживих цілях". Але потім вирішили, що й Степан Карафолька, і Антончик Мацієвський, і фицько Сало, і навіть Васько Деркач за характерами своїми абсолютні трупи і тому цілком підпадають під рубрику "неживі цілі".

За якусь годину всі були мокрі як хлющі. Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під'юджували:

— Ану! Ану поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!

А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:

— Та ну, перестаньте!

— Та годі вже.

— Досить! Ну!

А Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому в самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:

— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти роз-чвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!

Свиня він, Карафолька, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати про такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!

Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафо льки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку про те, що його чекає.

Але доля вирішила все ж відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про своє закордонне відрядження на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.

Та однак настрій у Яви був кепський, пригнічений.

— Собака я, барахольщик, — картав він себе. — Мати мене цілує: "Синочку, синочку!" — подарунки мені, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, доки матері нема, отих шпигунярів! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі... От якби вислідити.

Я невиразно мнякав:

— Мда... звичайно... але...

Я не вірив у реальність цього діла.

Але на другий день після від'їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.

— Швидше... швидше... швидше...

Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору показують. Я саме відро тягнув з криниці. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.

— Тю! Що таке?

— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається". А Бурмило: "Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винний, що застудився. Захворів..." А Книш: "То я до тебе зайду за півгодини й поїдемо..." Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!

Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається, само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ґанку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?.

Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмило-вої хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.

Бурмилова хата стояла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилася польова дорога.

Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:

— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув'язалися. — Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.

— Та отам, у кукурудзі.

— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.

Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навка-рачках дременули в глиб кукурудзи.

Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо. І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже прямо над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.

Відчуваючи в животі противне "ой-йо-йой", я біг на-вкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. "Більше не можу! Хай наступають!"

Але ніхто на мене не наступав.

Я полежав трохи, прислухаючись.

Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у...шу...

Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.

І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані... мого друга Яви.

А щоб побачити — і думати годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за будь-які джунглі.

Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поруч рачки бігли.

— Яво! — нарешті кричу я пошепки. Ані шеберхне.

— Яво! — кричу я трохи голосніше. Жодної відповіді.

Кинувсь я в один бік, у другий.

— Яво! — кричу я вголос. Хай йому чорт! Книша й Бурмила ми однак уже проґавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.

— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти? Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений

таємничості Явин голос. — Тихше!

— Та що "тихше"! — кричу я. — їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти. Повзи сюди!

Ява трохи помовчав, тоді гукає:

— Повзи ти сюди!

Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.

— Яво! — гукаю нарешті.

— Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч).

— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, бодай тебе!.. Не туди ти повзеш!

— Це ти, — кричить він, — не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди!

— Це ти сюди повзи!

Отак, перегукуючись, ми почали зиґзаґами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.

— Тьху!

Ще трохи — і ми б розминулися.

Сіли, одсапуємось.

— Розкричався! — сичить крізь зуби Ява. — 3 тобою тільки тарганів на печі ловити, а не шпигунів!

— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць...

Ява враз підхопився:

— Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.

І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Йти ставало дедалі важче.

— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях? Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

— Давай відпочинемо. Ми посідали на землю.

— Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться? — сказав Ява. — Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця мовби драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.

Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через півгодини ми знову сіли відпочити.

І раптом у мене виникла ідея.

— Яво, — кажу, — а що, як вилізти й подивитися, куди йти.

— Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну то й що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

— Ну то лізь.

— Ні, ти лізь. Ти легший— у тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.

Ява махнув рукою:

— Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину лише держись.

— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпа-тися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю! Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються...

— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.

І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. У роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:

— Яво, де ти? Ти живий?

— Жи... — апчхи!.. — ...вий. — І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

— Ну, що, — питаю, — бачив? —

— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зітхнув. Я подивився в небо.

— "Чудасія, — подумав я. — Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися.