Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

Наді мною є влада, яку ти не зламаєш. А прийшла я...

Вона не договорила.

— Матусю, — тихесенько прошепотіли у Андрія за спиною. — Матусю!!! Ти повернулася!

Звичайно, це був Миколка — хто ж іще! Хлопця, певно, розбудила розмова Андрія з берегинею, і спросоння малий прийняв її за матір. І щодуху кинувся до неї обніматися, чого в жодному разі не можна було допустити!

Не обертаючись, Ярчук простягнув ліву руку:

— Стій! Ані руш, чуєш!

Андрій не розрахував, і Миколка від сильного стусана полетів на землю. Поряд із ним уже завмер вовкулак, готовий на все.

— Пусти мене до неї! — закричав Миколка. Він скочив, стискаючи маленькі замурзані кулачки, і був зараз страшніший за будь-якого Андрієвого противника, з яким козакові досі доводилося стикатися. До того ж на нього Ярчук ніколи б не підняв руки, у нього взагалі не було зброї, якою можна боротися із цим.

Зброя була у неї.

— Зупинись, будь ласка, — сказала вона. — Ти помиляєшся, хлопчику. Я не твоя матуся.

І тоді миттєво все змінилося. Похитнувшись, наче підстрелений, Миколка прошепотів: "Матусенько!.." — і втратив свідомість. Степан, обережно схилившись над ним, почав лизати хлопчикове обличчя довгим вовчим язиком.

— Чому ти не обманула його? — спитав Андрій. — Це було б тобі на користь. Ти могла б...

— Я обманула, — просто відповіла вона.

* * *

— Відійдіть кудись подалі, — прошепотів Степан. — Краще — аби звідси вас не було видно. А то коли оговтається, щоб гірше не стало.

"Куди вже гірше", — похмуро подумав Андрій, але підкорився. Він знаком наказав берегині йти за ним у ярок, де Миколка не помітив би їх із табора.

Спустившись, майже збігши крутим схилом, він зупинився і пошукав поглядом місце, де можна б сісти. Розмова, здається, буде довгою і не з приємних, і Андрій не збирався впродовж неї по-дурному переминатися з ноги на ногу.

— Ти б хоч накинула щось на плечі, — стримано проказав він берегині. І, знявши з себе, подав їй жупан. Та прийняла, хоча видно було, що тільки через Андрія, задля його спокою.

Коли брала, руки їхні випадково зустрілися, і Ярчук смикнувся — надто холодними виявилися її тонкі білі пальці, які не знали, схоже, що таке важка селянська праця. Та й узагалі гостя найменше нагадувала селянку, швидше — польську заможну панночку, що аж ніяк не збігалося з її словами, що вона Миколчина мати. Хлопчик дорогою дещо розказав про себе, тож Андрій мав уявлення.

Вона перехопила його погляд і тут-таки здогадалася, про що він думає.

— Сама не знаю, як він мене упізнав. Бо я тут в іншій личині. Та й прийшла не за тим, аби відкритися йому.

Андрій угледів-таки підходящу колоду та присів. Гості сідати не пропонував.

Запитав:

— Чому ж так? Невже не скучаєш?

Вона повільно похитала головою — і він, перехопивши її погляд, знітився.

— Не в тім річ, — відповіла спокійно. — Ти ж знаєш, мені тут перебувати не більше року. А з ним я бачитися взагалі не зможу. Навіщо ж тоді дитину засмучувати?

— Тоді чого прийшла?..

— Прийшла, аби врятувати його.

— За нами хтось женеться?

— Можливо. Не знаю нічого про погоню. Я — про інше... про те, що чекає на вас попереду.

— Ти знаєш, куди ми прямуємо?

Вона м’яко, плавно подалася вперед і сіла поряд з Андрієм — але на достатній відстані, аби не бентежити.

— Я слідкувала за вами вже кілька днів, — сказала тихо. — Це ж мій син, розумієш. Я бачила, в який бік ви їдете. І підслухала, куди саме, хоча так і не збагнула, для чого і чому такою дивною компанією. Ні-ні, я не розпитую, мені... не все одно, але я розумію, що це таємниця. Я турбуюся за Миколку, однак вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці. Якщо тільки ви не поїдете далі на південь.

— Чому?

— Я не можу пояснити... не маю права. Просто повір.

— Я мушу їхати далі. З ними чи ні, але мушу. Якщо хочеш, я залишу Степана доглянути за Миколкою. Та й сама за ними приглянеш, не показуючись сину на очі.

Вона смикнулася, наче примарилося їй наближення чогось невимовно жахливого. В очах затріпотів відчай упереміш із панікою:

— Ні! їм не можна тут залишатися. Я і так ризикувала, прийшовши сюди. Я не повинна з’являтися поряд із вами, ні в якому разі! Краще їдьте згори, через Яв. Тут же неподалік Джерело — вийдете, а потім знову, коли буде потрібно, ввійдете. Ти про погоню якусь казав. Якщо є вона — ще й зі сліду зіб’єш. Не губи їх, прошу тебе! Та й про себе подбай!

Він піднявся з колоди і крокував галявиною, час від часу чіпляючись ногами за коріння. Якщо поміркувати, берегиня давала слушну пораду.

Звичайно, якщо не обманювала.

Але перевірити це можна тільки, так би мовити, на власній шкурі.

Ризикнемо?

"Так! — вирішив Андрій. — Якщо обманює, якось викрутимось, а якщо ні — виходить, ще й врятуємось".

До того ж невиразно спливали в пам’яті перестороги Світайла саме про оці місцини. Він спробував пригадати деталі, але нічого не спало на думку.

— Гаразд, — пробуркотів, — домовилися. До найближчого Джерела я шлях знаю, не турбуйся. Звідти також виберуся. Тож за сина можеш не турбуватися. Швидкого тобі упокоєння.

— Дякую.

Він зробив невиразний жест рукою на знак прощання і поквапився нагору, подалі від цих очей і роз’ятреної душі. І тільки біля вогнища згадав, що забув забрати жупан, але повертатися не став.

І ще згадав, що так і не дізнався, що ж може допомогти їй зігрітися.

* * *

Біля роздмуханого багаття (хмиз воркотів, наче коти навесні!) Степан з усіх сил намагався розвеселити Миколку. Виявилося, що при падінні у хлопця випав останній молочний зуб, і тепер вони удвох промовляли: "Мишко, мишко! На тобі кістяного, а мені дай залізного!" — після чого зуб кинули через голову Миколки — якраз у бік Андрія, який наближався. Той ледве встиг відхилитися — і маленький білий уламок полетів кудись у темряву, в кущі, де відразу завовтузилося щось масивне. Якщо то і була миша, то в усякому разі не звичайна, які у хатах за пічками мешкають.

Добре, хлопець нічого не почув, а Андрій зі Степаном тільки обмінялися значущими поглядами: та в кущах все стихло. Потім вовкулак, вибрав слушну мить, збігав у той бік і перевірив, однак нічого не знайшов.

Тим краще, якраз війна з місцевими мишами не входила в плани Ярчука.

Він наказав швидко і без зайвої балаканини збиратися. Миколку переконали (чи він тільки зробив вигляд, що повірив), що матуся йому наснилася. А зуб, мовляв, випав уві сні, буває.

Вони навіть не розпитували, куди вирушають. Андрій же приблизно визначив, де зараз знаходиться їхній маленький загін, і повів його на схід. Джерело помітили здалеку — щоправда, ніхто, крім самого Ярчука, не здогадувався, що це. Виглядало воно як звичайнісіньке озеро, хіба вода була з дивним золотавим відтінком. І не даремно — Джерело було Золотаве, себто таке, яким із Вирію можна в Яв повернутися.

І вони повернулися. Дочекалися певного часу (а саме — тієї миті, коли сонце сідало за виднокрай) і в’їхали у води озера.

Потрапили знову в проЯвлену осінь, таку рідну і таку незвичну після більш ніж тижня блукань по Вирію. Он і село попереду вигулькнуло...

— Чи віриш, мені починає подобатися наша подорож, — заявив Степан.

— А мені ні, — коротко відповів Андрій, але пояснювати не став.

Однак і звертати зі шляху, на який вивела доля, — теж. Поплескав Орлика по шиї та й спрямував у бік села, яке, ще сонне, підпирало пічним димом небо.

Не так, ой, не так в’їздив він сюди майже сім років тому!.. Але на душі було ще важче, ніж тоді.

Десь, поспіхом надолужуючи втрачене, дер горлянку півень, що проспав світанок.

Розділ восьмий

КИСИМ

Іржаво-вологе листя. Мовби

дощ порізався. Пахне кров’ю.

Пахне світанком, який десь зник, —

й блукає вітер мертвим гіллям.

Хтось шепоче тобі: "Зупинись".

Не у лад клянешся: "Не я!"

— Я зачекаю у гайку, — сказав Степан. — Не хочеться зчинити тут ґвалт і отримати кулю в груди. Після всього — образливо буде.

Андрій неуважно кивнув, стурбований зовсім іншим:

— Авжеж, іди. Відшукаєш нас потім?

— Ображаєш, братику, — фиркнув вовкулак. Хвацько підморгнув похнюпленому Миколці і гайнув у кущі. Чоботи теж, видно, не бажали зайвий раз попадатися людям на очі і вправно чкурнули за ним.

— Це ж була матуся, так? — тихесенько прошепотів Миколка.

Андрій не знайшовся з відповіддю, надто був зайнятий собою та знервований видовищем хат, що наближалися, — власне, однієї з них, до якої, якби його воля, ніколи не заїздив би. Але розумів: доведеться, саме тому що опинився тут і тепер. Просто так нічого не трапляється ні в Яві, ні в Наві, ні у Вирії.

"Виходить, так судилося".

Сонце висіло над селом достиглим гарбузом; за парканами вже щосили заходилися собаки.

— Чого ж ви мовчите, дядьку?

Він нарешті згадав про хлопчика і те його запитання. Похитав головою:

— Ні, тобі здалося, то була не вона.

— Ну навіщо ви обманюєте, дядьку?!

— Але ж це і не могла бути твоя матуся. Вона зараз напевне на небесах у Бога, в Раю, з янголами.

Миколка лише зітхнув:

— Правда ваша. А все-таки, знаєте...

Розмова перервалася — старенька, яка прямувала з цеберками до колодязя, раптом зупинилася, наче наткнулася на якусь невидиму, але нездоланну перешкоду.

— Боже ж мій! — прошепотіла, захоплено дивлячись на Андрія. — Рятівник! Рятівник навідався!

— Доброго дня вам, паніматко, — вклонився Андрій. — Дозвольте допомогти з цеберками.

Старенька відсахнулася, наче він збирався насипати їй за пазуху жменю живих мишей.

— Та як пан Андрій може таке казати! Та що ви! Та я уже звикла, їй-богу! Стільки часу... Галя ж уже пять років як заміж вийшла, так я одна живу, ну, ще інколи заходить Оксана по господарству допомогти. І Гнатко навідується, як можливість випадає. От би, пане Андрію, його частіше відпускали... я розумію, козацький закон суворий, а все ж і серце матері треба поважати. Хоча що це я?! — до хати, милий гостю, до хати!

Ірина поспіхом повернулася на подвір’я, так і не набравши води; прочинила браму і щиро запрошувала, аби Андрій вшанував візитою.

Куди дінешся — вшанував. Тим більше, що зранку не снідав, а з хати тягло такими пахощами, що шлунок миттю приріс до ребер!

...Смакуючи знамениті Іринині пампушки, Ярчук сам собі здивувався: чого було боятися? Невже — подяки матері врятованого тобою Гната? Звичайно, дякувати варто насамперед тому, хто не так давно заходив до тебе в гості зі скринькою.