Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

Але було видно, що він радий рятівному озеру і, отже, близькому спасінню від тіньових блох. — Може, спершу до бережка під’їдьмо, а вже потім у місто, га?

Чому ж не під’їхати? — під’їхали. Щоправда, довелося через яблуневі хащі продиратися, бо дерева стояли щільно, як частокіл навкруг Вовкограда. Спішившись, Андрій залишив Орлика на догляд Миколки (а насправді — навпаки) і разом із вовкулаком спустився до "води".

Тут Степан припав до золотавої поверхні і почав жадібно хлебтати її, але відразу ж відскочив.

— Ух! Пече!

— Пий, — кивнув Андрій. — Так і має бути.

— А знаєш, полегшало, — зізнався вовкулак трохи згодом. — Наче разом позбувся усіх невидимих бліх, чесне слово!

— От і добре. Ну що, вирушимо у місто?

— Куди ж діватися?

— Тоді зажди...

Ярчук повернувся до Миколки і відвів його з конем у гайок золотоплідних яблунь, де й звелів чекати: "До вечора неодмінно повернуся!" Потім, скинувши з себе одяг, проговорив потрібні слова і, перекинувшись через голову, перетворився на величезного вовкодава, хлопцеві приблизно по пояс. Підморгнув: "Не журись, синку!" — і поквапився знову до берега, дивувати Степана.

У того слів, видно, уже не залишилось. Корж тільки чхнув і позадкував, коли з-за дерев на нього вилетіла чорна чотирилапа куля.

— Не впізнав? — хмикнув Андрій в образі вовкодава.

Степан хитнув головою.

— Нумо, за мною! — наказав Ярчук. — А то поки влаштую тебе, вже й сутенітиме, а на мене ж Орлик із Миколкою чекають.

— Шкода, не попрощалися, — зітхнув вовкулак.

— Ну, біжи прощайся.

Побіг.

* * *

Брама, ясна річ, була прочинена, але під охороною. Дві дебелі вівчарки, вгледівши подорожніх, миттю піднялись із чотирьох лап на дві й пильно витріщились на незнайомців.

— Може, і нам того... на задні? — розгублено прошепотів Степан Андрію.

— Обійдуться. На чотирьох у нашій личині зручніше. Чи тобі не знати?

— Хто такі? — ревонула та вівчарка, що ліворуч.

— І з якою метою? — додала друга.

— Купець я, — ліниво позіхнув Андрій, оголюючи свої здоровенні ікла. — От, підібрав новенького — та й вирішив привести, аби не пропав.

Вівчарки, як по команді, повернулися до вовкулака.

— Степан Корж, — назвався той. — Застрелили мене в людській личині, так от тепер...

— Чи знаєте порядок? — спитала в Андрія одна з вівчарок.

— Аякже. Першим ділом — до управителя, ошийник отримати і місце проживання.

— Проходь. Тільки ви того... намагайтеся на двох ходити, не звірі все-таки.

Широкою вулицею, забудованою з обох боків дерев’яними хатами в три-чотири поверхи, Андрій зі Степаном попростували до головної площі. Там — міська управа, в ній ошийники отримувати.

Хоч ця вулиця і вважалася центральною, переповненою її не можна було назвати. Кілька разів їм траплялися вовкоградці — то козел з козою, манірно, під ручку, пройшлися, то вилетів раптом звідкись переляканий півень у малесенькій сорочці, наче спеціально на нього пошитій, роззирнувся на всі боки, прокукурікав і чкурнув щодуху в підворіття. А за ним дві собаки пробігли у сторожовому одязі. Ну, і ще кількох двоєдушців побачили. Андрій тут не вперше, для нього це річ звичайна. Зате Степан уважно роздивлявся навсебіч. Але мовчав; заговорив, лише коли до площі підійшли.

— Вони ж усі з ошийниками.

— Тут, братику, по-іншому не можна. Кожному городянину належить ошийник. Крім батраків — тим намордники. Ну і купець чи ще хтось, якщо за межі Вовкограда вирушає, може знімати для зручності.

Вовкулак кивнув розгублено і принюхався:

— М’ясцем смаженим пахне, чи що?

— Ходімо, нам в управу треба, — рішуче заявив Андрій — і Степан, глянувши на його здиблений загривок, не насмілився більше розпитувати.

Біля входу до управи розганяли нудьгу два величезних бурих ведмедя. Обоє сиділи на широченних пнях із довгими кривими гілками, відтягували ці гілки на себе, а потім відпускали. Гудіння виходило добряче, на весь квартал.

— О, — позіхнув один із вартових, коли Андрій зі Степаном підійшли ближче, — диви, новенькі.

— Ні, лише один новенький, — відгукнувся його напарник. — Цього, чорного, я вже десь бачив. У мене знаєш, яка пам’ять! От кого у житті не зустріну, всіх запам’ятовую. Так, чорний?

— Еге ж, — погодився Андрій. — Ти тоді тільки прийшов у Вовкоград і перший рік служив в управителя у сторожі.

— О! Голова! А ще кажуть, що ви, собаки, ні на що, крім винюхування, не придатні! Проходь, ясновельможний у себе.

Вони опинилися у довгому коридорі з безліччю дверей з обох боків. Але Андрій, не звертаючи уваги на жодну, вирушив до сходів у кінці коридору, — і Степан змушений був поквапитись за ним, не витрачаючи час на заперечення. А, бачить Господь, менше за все Коржу хотілося зараз мовчати!

Одні з дверей, що праворуч, виявилися трохи відкритими, і звідти до них долинуло занудливе бурмотіння.

— Ну от, — теревенів гугнявий голосок, — я так і знав! Якось же у них щоразу виходить, що саме Матвій повинен чергувати, коли М’ясниця. А я, може, теж... Чим я гірший від інших?!

Степан обережно зазирнув у двері — та й остовпів. За писарським столом поважно сидів спиною до Коржа байбак розміром з людину — перекладав з місця на місце якісь папірці та все туркотів, що, мовляв, несправедливо життя влаштоване...

— Ще надивишся, — м’яко сказав Степану Ярчук. — А на нас чекає управитель.

Видно, чомусь козакові дуже не хотілося затримуватися і пояснювати, що тут коїлося; Степан відчув це, але суперечити знову не став.

Вони піднялися вузькими дерев’яними сходами і опинилися перед величезними дверима, за якими, власне, і знаходився управитель. Ним виявився дебелий сивий вовчара — втім, ще не зовсім старий, здатний постояти за себе. "Такий, — подумалось Степанові, — сам-один собачу зграю розкидає — і не помітить".

Кабінет у сивого був знатний: просторий, з високою стелею, з вітражними вікнами. На стінах висіли шаблі та рушниці, а також людські голови. У правому дальному кутку потріскували в коминці дрова, хоча не сказати, що в кабінеті було холодно.

— Доброго дня тобі, ясновельможний Іване Богданичу, — привітався Андрій. — Ну хто б міг подумати...

Управитель зайшовся хрипким надтріснутим сміхом.

— О, — сказав, — це ти правильно, шановний Андрію Захаричу, відзначив. Ну що, як живеш? Як там Світайло? Дивлюсь, ти мені нового городянина привів — дякую. Як звуть?

— Живу — не скаржуся. Світайло уже давно Господнім шляхом пішов. А городянина нового звуть Степан Корж.

— Дошкулив! Допік ти мені, Андрію, — засміявся сивий. — Чесне слово...

— Я тобі ще не так допечу, — тихо, якось дуже буденно зронив Ярчук. — Степане, зачекай-но, будь ласка, за дверима, поки ми тут із ясновельможним побалакаємо.

Корж зробив як просили, даючи собі клятви, що це — востаннє! Більше він не дозволить Ярчукові просто тягти його за комір Вовкоградом. До того ж, за недовгий час, поки вони були тут, Степан уже встиг зненавидіти місто.

Він завмер біля дверей, силкуючись підслухати, про що говорив Андрій із сивим, але не вдалося — надто вже гучно гугнявив унизу байбак Матвій. Тоді Корж пройшов коридором праворуч і зупинився поблизу невисокого вікна, що нагадувало бійницю. Ставши на задні лапи, вовкулак визирнув назовні.

Перед ним (точніше — під ним) ворушилася міська площа, що скидалася на берег, куди Ной поспіхом висадив одразу весь ковчег. А то й два ковчеги.

Більше ніде і ніколи хижі звірі та їхні сумирні брати не поводилися один з одним так терпляче, хіба що в Райських кущах. Вовк тут стояв пліч-о-пліч з вівцею, а півень заліз на лисицю, аби краще бачити, що відбувалося на помості.

А там коїлося таке, що Степан миттю забув про Райські кущі.

— Давай! — вигукнув хтось із натовпу. — Ну, чого зволікаєш!

Собаки-вартові злобно вишкірились і взялися до справи. Вправно, відразу видно було, що їм це не вперше, вони витрусили з величезних мішків... зв’язаних людей! — і потягли до прибитих у центрі стовпів.

Під стовпами вже лежав заготовлений хмиз.

"Може, ці дядьки на них полювали..." — зробив припущення Степан, хоча і сам не вірив у таке. Тим більше що з чергового мішка на світ Божий витрусили молодицю, яка аж ніяк не могла полювати за кимось із вовкоградців, хіба за якою-небудь куркою чи поросям.

У полонених були зв’язані руки й ноги, до того ж хтось завбачливо зав’язав їм роти, і тільки в очах людей відбивався тваринний жах.

Полонених приставили до стовпів, і до зв’язаних наблизився один із собак-вартових, який ніс смолоскип, щоб підпалити хмиз.

Ніс у зубах.

Степан раптом відчув, як десь у животі народжується і от-от вирветься назовні хвиля відрази. Дивитися далі не було ніяких сил — і він сплигнув з підвіконня, аби увірватися до кабінету цього ясновельможного пана управителя та про дещо розпитати...

Сплигуючи, він іще бачив і чув, як затріскотів у вогні хмиз і як завив натовп навколо помосту...

Степан уже був біля кабінету, коли там за дверима щось двічі глухо вдарилося об підлогу, прогримів постріл, знову вдарилося — двері прочинилися, і Андрій-вовкодав, скажено блимаючи очицями, гарикнув: "За мною!"

І — почалося!..

* * *

Івана Андрій знав не один рік — власне, через нього вперше і потрапив до Вовкограда. Історія давня, яку він згадувати не любив, з багатьох причин. По-перше, це був самісінький початок його учнівства у Світайла, Андрій тоді, "молодий та зелений", часто поводився необдумано. Зокрема, дуже ревнував учителя до інших учнів, навіть колишніх, які вже не жили з ним, а тільки час від часу навідувалися у гості.

Одним із таких саме був Іван Прохорук. Що він двоєдушець, Андрій не знав — тому дуже здивувався, коли одного разу Світайло посеред уроку несподівано стрепенувся, помовчав і сказав тихо, що "Прохорука-людину вбили". Потім уже з’ясувалося, як і де, — коли вони вийшли у Вирій і зустрілися з Прохоруком-вовкулаком.

Знайшли не одразу, далеченько він був від найближчого до Світайлової хати Джерела. А час спливав, якби не поквапились, доживати б Івану Богдановичу вік звичайнісіньким вовком. До того ж устиг Прохорук правою передньою лапою потрапити в капкан, якимось чаклуном у Вирії поставлений. Особливий капкан: коли в такому опиняється дичина, той подає чарівний сигнал володареві.

Добре, що чаклун чи то не почув капканячого сигналу, чи то надто зайнятий був (а може, взагалі помер, чаклунське-бо життя ризикове), — визволили Івана-вовкулака, але ж сам він до Проклят-озера не дошкутильгав би і за місяць — тим паче від Світайлового Джерела, що було поряд із Жовтими Водами.

Виходило — Андрію везти хворого.

Якби хоч Яв’ю, але ж ні.