Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

— Дім охороняти, нікого не впускати, нікого не випускати! Наказ ясновельможного.

— Слухаюсь! — діловито відповів ведмідь, який пам’ятав Андрія з минулих відвідин Вовкограда.

Утім, Ярчук не мав сумніву, що незабаром байбак Матвій пересилить власний страх, підніметься у кабінет управителя, а потім поквапиться з "жахливою звісткою" до вартових. Тож часу обмаль.

І взагалі, не ті хвилини треба рахувати, які залишилися до байбакової сміливості, а ті, за які їм зі Степаном слід до Миколки добігти. Бо — "привіз хлопчика до М’ясниці — сказав ще й сторожі на вході, що купець" — а купцями тут тепер людоловів називають.

Тільки б встигнути! Тільки б, Господи, встигнути!..

Вони вискочили за браму, і — шляхом, просто до гайка, де залишив Орлика з Миколкою. А там уже кипіло, їжачилося, слиною капало, кривавилося — звірячі хребти гнулися коромислами, ричання стояло до небес, земля витоптана, вся вкрита попелом струшених із гілок золотавих яблук. І — іржання, і крик хлопчачий: "Тримайся, Орлику! Ану, чоботи, покажіть їм, іродам!"

Марить хлопець, не інакше. Ну, гаразд, з цим потім розберемося.

Вони увійшли двома лезами в це здиблене варево чужих життів — і ну шматувати! — та так, що якоїсь миті Андрієві здалося: ніколи вже не стане він людиною, просто не зможе, а якщо і стане, колишнім — ніколи.

— Зупинися, Андрію! Все уже, скінчилося... — Це Степан.

Озирнувся — дійсно, скінчилося. Два чи три собаки, кульгаючи, втікають до міста, решта лежить покотом, дехто ще стогне, але жити їм залишилося недовго.

Погуляли, виходить. Привіз купець товар.

Глечики побиті пригадалися.

"Потанцював, кирпатий дідько мене забери!"

— Спасибі, дядьку, що вчасно встигли, — зітхнув, спускаючись із дерева, Миколка. — Якби не ви, то й Орлик із чобітьми не впоралися б.

Андрій здивовано глянув на хлопця: з яких це пір Орлик у чоботах ходить?!

Хтось тицьнувся в ногу м’яким шкіряним носом... та ні, носком! І це був, ясна річ, один із двох самохідних чобіт, які зустрілися їм півдня тому на шляху до Вовкограда.

— Тільки вас мені бракувало! — спересердя випалив Андрій.

Чоботи ображено відплигнули — і лише зараз він помітив, що обидва вони були добряче пошарпані й по самісінькі халяви вимазані в крові.

— За що ж ви їх так, дядьку? Вони хороші. І про небезпеку попередили, і Орлику допомагали від цих собак відбиватися.

— Ну... скажи їм, що я прошу вибачення, — знітившись, буркнув Андрій. — А як, до речі, ти з ними познайомився?

— Самі підійшли. Попросилися, аби ми їх з собою взяли. Я обіцяв.

Степан хрипко розсміявся:

— Отак, братику! Стало нас більше рівно на два чоботи.

— Чому це "нас"? Тобі ж їхати звідси не можна, бо...

— А міхи навіщо? Наберемо водички з озера та й вирушимо. Сам же казав, пити її треба раз на тиждень. Надовго вистачить — встигну і тобі допомогти, і назад повернутися. Якщо надумаю повертатися.

І він розповів їм про те, що бачив з вікна-бійниці.

— Знову ж, — додав, — ти мене з біди врятував, а умів взяти — умій і віддати. Не турбуйся, тягарем не буду. ...І от що. Забиратися треба звідси якнайшвидше, поки тутешні ведмеді з байбаками не оговталися та не зметикували, що сталося. Згоден?

Куди ж було Андрію дітися?

* * *

...А перекинутися назад у людину, всупереч усім побоюванням, виявилося напрочуд легко, Ярчук навіть трохи розгубився.

Перехопив заздрісно-сумний погляд Степана, розвів руками та пішов до бережка, набрати води з Проклят-озера в порожній міх.

Погляд назад

...Коли з’ясувалося, що управитель, ясновельможний Іван Богданович, мертвий, застрілений з рушниці у власному кабінеті, ясна річ, почалася паніка.

Бо півстоліття — це, панове, півстоліття, звикли, розумієте, до твердої руки і впевненості у погляді. Воно ж і затишніше, коли за тебе все вирішують. А тут — таке...

Та ще ця різанина біля східної брами, яку вчинила напрочуд химерна компанія.

— Це ж він, напевне! — заходився один із двох ведмедів-охоронців. — Той, чорний!

Його ніхто не слухав.

Усіх турбувало інше: хто буде наступним управителем. Кілька помічників ясновельможного (а той навмисне підбирав таких, аби відчували один до одного неприязнь і не могли змовитися між собою) квапливо збирали своїх прибічників. Собаки-батраки кидали роботу, зривали намордники, об’єднувалися з собаками-охоронцями і нападали на панів. Тут, у Вовкограді, стан, який був у двоєдушця в Яві, не зберігався — треба було отримувати новий. Але і тут існували пани, міщани і селюки — пани, як заведено, досхочу користувалися своїми привілеями, а селюки інколи ледь заробляли на їжу.

Кілька сіл, що лежали в межах Кільця, але за стінами Вовкограда, сяк-так постачали городян продуктами, яких ті не могли дістати іншим шляхом. Зараз, почувши, що колишнього управителя, який славився крутим норовом, підстрелили, селюки вирішили повстати. Багато з них у минулому, проЯвленому житті були шляхетними панами, яких, як і жидів, схильний до помсти Прохорук, не розбираючи добрі чи погані, відправляв виключно у селюки. Чи взагалі гнав за межі Кільця, що майже рівноцінно страті.

Але і серед городян багато хто жив зовсім не так, як хотілося, навіть не так, як жили в Яві. Тому смута вкрила місто нитками липкого сірого павутиння і запанувала в думках калічних двоєдушців.

І ніхто не помітив, як через міську браму, що вже не охоронялася, прослизнула чотиринога тінь. Багато хто бачив її потім у різних місцях, і у Вовкограді, і за його межами. Одні казали, що була вона схожа на лисицю, другі розповідали про мишу завбільшки з відгодоване теля; що бачили треті, так нікому і не судилося дізнатися.

Несподівано у небесах закружляли цілі зграї черв’яків-літавиць, ропухи на курганах ледь встигали їх знищувати.

Миті, коли впала перша кам’яна захисниця, знову ж, не помітили. Просто раптом виявилось, що хробаки уже над містом, що Кільця, власне, не існує, а з усіх боків сюди збираються грозові хмари.

Якраз тоді запалали купецькі квартали — по-перше, тому що до купців і лихварів ніколи з особливою симпатією не ставилися, по-друге, далеко не кожному була до душі введена ясновельможним М’ясниця. Тим більше, кілька разів купці приводили на заклання чиїхось родичів чи просто гарних знайомих.

Словом, запалали купецькі квартали — а там перекинулося і на все місто. До того ж з-за хмар, що скупчилися над Вовкоградом, почали без угаву бити блискавки (дехто помітив і дивну квадратну тінь у небесах). А от дощу все не було.

Можливо, якби городяни, об’єднавшись, спробували загасити полум’я, їм би це вдалося. Але їх зараз турбувало інше — порятунок того, що залишилося від їхніх подвійних душ. Бо небесні черв’яки-літавиці розірвали Ропушчине Кільце і заходилися полювати на вовкоградців. Спіймавши й остаточно умертвивши двоєдушця, черв’яки заковтували його душу, але не для того, аби зжерти, а щоб перенести повітрям і потім відригнути в потрібному місці, передаючи цю душу у владу своєї хазяйки.

Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися — перевалено тим, хто здогадався і спромігся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум’ї, під палаючими руїнами, під ударами черв’яків, від іклів і пазурів власних братів по нещастю...

Смерть збирала свій урожай.

А її тезко в цей час спостерігав за подіями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки кам’яна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далі, у погоню за дивною компанією, яку він переслідував, — але поки в нього була година перепочинку — і блискавки, і гриміння небесне, і виття звіряче, і полум’я.

І біль. Завжди, завжди — біль!..

Розділ сьомий

БЕРЕГИНЯ

Це, звичайно, дивно й жахливо,

як раптом стрінеш неможливе.

Це, звичайно, мов зрада розуму,

коли біду не збороти хоробрістю.

Це, звичайно...

Вона всміхнеться,

наче засяє сонцем серце.

Мовить: "Хочеш — рубай.

А хочеш..."

І, грайлива, сміється, морочить.

Й благаєш:

"Господи, не збавляй!.."

— Отже, "попросили"? — уточнив Андрій, уважно роздивляючись самохідні чоботи.

Була глупа ніч; вони нарешті вирішили зупинитися і перепочити — якщо вже їх досі не наздогнали, то тепер і поготів... До того ж, за Ропушчине Кільце виїхали, а за його межі не кожен вовкоградець ризикне вибратися.

Словом — відпочинок. Степан вирушив за здобиччю, Андрій тим часом хмизу назбирав і вирішив оглянути речі: чи всі на місці, чи все гаразд? Насамперед — скриньку, та з нею якраз — що станеться? Он стоїть, боками, на яких бризки крові запеклися, сито виблискує. Треба відмити, але це завтра зранку, сьогодні сил немає дурницями займатися...

Потім якось самі собою пригадалися чоботи. Весь день вони поводилися сумирно: тупотіли трохи позаду Орлика, відставати не відставали, але і вперед не виривалися. Миколка, щоправда, ні-ні та й оглядався перевірити, як вони там. А Андрія спитай — краще б, якби відстали чи загубилися. І так клопотів по вуха, а тут ще чоботи ці...

І як з ними хлопець "спілкується"?

Сам не розумію, розводив руками той. Вони, дядьку Андрію, в кущах ховалися, коли ви з дядьком Степаном у місто звіряче пішли. Довго хоронилися — певно, боялися чогось. Ну, а я їх примітив та й покликав. Словами, як же іще. Вони візьми та й вийди. А потім попросилися з нами. Не словами — чим же їх вимовляти? Просто... попросилися і все.

Андрій пальцем поманив чоботи — підійшли, сторожко, але наче з гідністю. Це йому несподівано сподобалося, і він посміхнувся їм, і — от дива! — ті немовби посміхнулися у відповідь. Відразу стало зрозуміло, як з ними Миколка спілкувався. Хоча, звичайно, таким чином на теми сторонні не дуже-то побалакаєш...

— О, вже із взуттям знайшов спільну мову! — не пропустив нагоди покепкувати Степан. Він якраз повернувся зі здобиччю — знову із хвостатим зайцем.

Засмажили, поїли; лягли біля вогнища відпочивати. Неподалік тихесенько форкав вичищений та нагодований Орлик, поскрипували сонні чоботи.

— Гарно горить... — задумливо промовив, дивлячись кудись у далечінь, Степан. — Просто тобі як на Купала...

— А чи не Вовкоград це? — Андрій підвівся на лікті, аби краще бачити. Дійсно, горіло якраз у тому місці. А більше з такої відстані нічого не розбереш.

— Владу ділять, чи що?

— Ну, вже точно, не підсвічують, аби нас краще видно було.

— А може, напав на них хтось? — висловив припущення Миколка.

Андрій стенув плечима:

— Та навряд...