Розвага - Голота Петро

Тяжко мені. А люди такі погані, такі погані!.. — Вона встала й, плачучи, пішла.

— Зою, Зою! — гукнув Анатоль. — Візьми так гроші! Візьми так, Зою! — Але Зоя скоро зникла в кипарисах, і він почув її тоненький роздратований голос:

— Купи собі труну за них!

Тоді він злий, збентежений пішов на берег моря, що бушувало десь унизу. Воно грізно кострубатилось і, як сто розлютованих тигрів, з піною в роті кидалось на берег і зі стогоном одсувалось назад. В Анатоля зродилась думка кинутися в море. Кинутися в море, в обійми цього найдужчого, найлютішого тигра, нікому не сказавши "прощай". Він торкнувся рукою води, а вона бризнула йому на ноги й обхлюпала штани. Йому стало лячно. Навколо сіра імла, великі круглі й гранчасті каміння, як зруйновані будівлі, і кущі дерев, що навмання обросли оцей високий берег і шумлять разом із невсипущим морем. І ось наче привид: од нього за кілька саженів на камені щось живе. Ось воно встало, пішло до берега, обмило руки і знов сіло на камені. Потім устало і йде до Анатоля. Як уже було близько, він пізнав Зою.

— Що ти тут робиш? — спитала вона його. Але він мовчав. — Толю, слухай Толю… — Потім вона заплакала і сіла на камені. Анатоль запалив цигарку і пішов нагору.

— Толю! — Він мовчав. — А знаєш що, Толю? — Толя не обізвався і пішов спати.

Другого дня він виїхав додому. Спершу він автомобілем поїхав до Ялти, накупив кримських подарунків і їхав назад повз Харакс. Коло воріт він побачив Зою. Вона ніби злякана, ніби здивована замахала йому рукою і вже не поправляла своєї рудої баядерочки, що спала з плеча.

XXI

Додому Анатоль приїхав несподівано. Зустріла його Тоня радо, але з якимось смутком у голубих очах. Вона не сміла йому сказати, що отримала листа, адресованого не їй, але коли він сказав, що йому неодмінно треба у важливих справах їхати до одного міста, то вона знала, що він їде до якоїсь Людмили. Тоня сказала:

— Не їдь, Толю… я так скучала за тобою… я так на тебе чекала.

— Але ж справи, як ти не розумієш? — кричав Анатоль.

— Ти не за справами їдеш, Толю… — тулячись до його грудей, сказала Тоня.

— Як не за справами? — одірвавши її руки од себе, викрикнув Анатоль.

— Ти їдеш до якоїсь дівчини…

— Що, що ти верзеш? — уже досить розлютовано кричав Анатоль. — А хоч би й до дівчини, то що? Ти ще й цвіркати будеш? Ти не маєш права мені цього говорити! Я тебе яку взяв? Хто тебе знає, скільки ти там їх мала?

— Я ж тебе не силувала мене брати, Толю… і ти ж дав слово, що не згадуватимеш про це… Я не винувата, Толю… — Вона плакала. Але це й було найболючіше його місце. Він згадав якогось першого Тониного мужчину, й це його зірвало. Він не попрощався з Тонею, грюкнув дверима й вийшов із кімнати. Тоня як стояла біля рояля, так і впала на нього, рявкнувши клавішами. Анатоль поїхав до Людмили. Білгород — місто невеличке, й неважко було знайти Людмилу. Будинок її був край міста, в якомусь болотяному з вибоями місці, й це надало Анатолеві сміливості. Значить, Людмила бідна, коли живе в такому місці. Але вона гордо й незадоволено зустріла Анатоля. Вона сиділа за машинкою й щось шила. На столі жужмом голуба й чорна матерія, а на підлозі шматки матерії та ниточки. Кімната невеличка, прикрашена кількома картинами. Залізне односпальне чорне ліжко з голубою ковдрою, одна подушка, прикрашена мережевою накидкою, і в кутку ліжка старенький невеличкий гардероб. Людмила не сподівалася гостя, й хата була незаметена. Сама вона одягнена в стареньку спідничку з чорними ґудзиками збоку та в біленьку блузку без рукавів. Вона обернулась до Анатоля японським прорізом очей, не відповіла на привітання й сказала:

— Чого ви приїхали?

Він розгубився од такого запитання, як скинув картуза, так і тримав урівень із головою, не знаючи, на що його почепити й де подітися самому. Нарешті він вимовив:

— Адже ж ви мене хотіли бачити?

Тоді Людмила встала, порилася в своїй торбинці, дістала Анатолевого листа й подала йому.

— Ви забули моє ім'я, містер.

Він прочитав адресований Тоні лист і зовсім спантеличився. Йому хотілось одчинити двері і втекти. Він бігав очима по кімнаті, шукаючи в чому-небудь порятунку. Знайшовши вільного стільця, сів на нього й безглуздо усміхнувся. Тепер йому зрозуміло, чого Тоня була така смутна, чого вона приїхала й чого знала, що він їде не за справами, а до дівчини. Людмила не звертала ніякої уваги на його присутність, зозла шуміла своєю машиною, а він тим часом знайшов що сказати.

— Тут трапилось непорозуміння…

— Так, я знаю. Ви прислали мені листа, що написали дружині, і ручуся головою, що того, що написали мені, послали дружині.

На це Анатоль єхидно усміхнувся.

— Ні, не це… Я тепер пригадую, в чому річ. Я зовсім вам не писав листа… Це мій товариш устругнув таку штуку. Зроблено навмисне, щоб зробити мені неприємність. А не писав я вам, бо мав на увазі приїхати. А товариш скористався адресою, що лежала в мене на столі, устругнув таку штуку. Тепер я пригадую, як він казав, дивившись на адресу: оце узять, каже, та й послати. Я ніколи не думав, що він здатний на такі штуки… Даремно ви мене обвинувачуєте… зовсім даремно. — І з цими словами він устав і підійшов до Людмили.

— Я на крилах летів до вас, і така зустріч. Але уявіть собі, як легко можна поставити людину в ідіотське становище… і єсть же мерзотники на світі, що так і пильнують, щоб зробити людям зле.

Людмила серйозно подивилась Анатолеві в вічі.

— Це правда, що вам так зроблено? Це не ви писали? Це не до дружини лист? Ви не переплутали адреси?

— Слово честі, не я писав, Людонько… Слово честі, не я.

Тоді Люда встає і цілується з Анатолем.

— Бідний, — сказала Людмила. — А я на нього так напалась. Пробач мені, Толю!

— Та нічого… ти зі свого боку права. Якби це на мене, я так само зробив би, як і ти. Навіть вигнав би.

Людмила перестала шити, повкладала все в гардероб і стала замітати хату.

— Ну, ось дивись, як я бідно живу. Оце все моє багатство. Роздягайся!.. Я зараз чаю поставлю.

Анатоль взявся в боки, схилив голову набік і не то зо страхом, не то з болем подивився на Людмилу. Вона аж перестала замітати, глянула на нього й чекала, що він скаже.

— Ну, як тобі подобається?.. Бий мене! кусай! Ріж, бий в цю мою дурну пришелепувату голову! Бий в цю погану порожню коробку… — Він пальцем бив себе по лобі.

— Що таке? — нетерпляче спитала Людмила.

— Купив тобі шоколаду, цукерок, вина, і це все забув у трамваї, як уставав…

У Людмили аж слинка потекла.

— А справді, шкода… як же так?

— А отак, устав і пішов, а пакуночок лишився. Ну, чорт його бери. Одягайся, підемо у кафе чай пити…

XXII

До Тоні прийшов Василь із Зіною, що з панчішної. Тоня перед дзеркалом поправляла баретку, збираючись кудись іти.

— Ми до вас, а ви з дому, — сказав Василь.

— Прошу, прошу… я просто хотіла пройтись або посидіти в скверику. Сиджу сама, і, признаться, скучненько. Сідайте, будь ласка. Я нікуди не піду й з охотою посиджу з вами. Роздягайтесь.

Зіна скинула своє шовкове пальто, Тоня зараз же сховала його в гардероб та й скинула баретку, а Василь сидів одягнений.

— А де Анатоль? — спитав Василь. Тоня важко зітхнула.

— Приїхав із Криму, кілька день побув і поїхав за справами у Білгород.

— Та він заходив до мене, але про від'їзд не казав нічого. Не знаєте, коли приїде?

— Не знаю. Вже тиждень, як нема. Чого ви не роздягаєтесь?

— Та я зараз іду. Пробачте, я такий неуважний… Знайомтеся, це моя найближча приятелька Зіна, ну, а про вас я вже Зіні говорив. Вона кілька разів бачила вас у театрі й просила, щоб я її з вами познайомив. Вона, бідна, все одна ходить, та сумненька така. — Зіна подивилась на Тоню, й вони всміхнулися одна до одної.

— Яка я рада… спасибі вам, що прийшли… Анатоля все немає, і я одна, як потурнак, їй-право…

А Зіна обвела очима кімнату й зупинила свій погляд на піаніно.

— У вас і піаніно. Уютненько так, мило.

— Ви граєте? Заграйте що-небудь, — сказала Тоня.

— На превеликий жаль, не граю. Ой, я так люблю музику. Я так люблю, як хто грає… Ви собі не можете уявити.

— Ну от, будете до нас ходити. Приїде Анатоль, і він нам гратиме.

— Він грає? — спитала Зіна.

— Він чудово грає. Я завжди, коли грає Анатоль, ще дужче люблю його, я тоді розірвала б його з любові…

А Зіна голосно засміялась.

— Нічого собі любов. Розірвати людину, — сказав Василь.

— Ну, ви ж мене розумієте?

— О, ясно, ясно. Розірвати Анатоля пополам.

— Та йдіть собі.

— Та йду вже. — І він збирався йти.

— Сидіть, сидіть, — сказала Тоня, і вони обидві зареготали.

— Ні, дівчата, мені треба йти. Можете собі цілуватись, обніматись навіть… та що з вами балакати, до побачення!

Він разом простяг дві руки, одній ліву, другій праву, і так придушив, що вони крикнули. Вийшов.

— Веселий хлопець оцей Василь, — сказала Тоня.

— Він мені теж подобається. З ним ніколи не сумуватимеш. Ну, як ви живете?

— Та якби Анатоль був дома, то й щасливо.

— Де він працює?

— Хто, Толя?

— Авжеж.

— Служить у ДПУ.

— О, аж страшно. За агента?

— Ні, чимсь завідує.

— Завідує. І утримання нічого? — спитала Зіна.

А Тоні таке питання й подобалось. Вона з охотою похвалиться своїм становищем.

— Двісті п’ятдесят. Та ще якісь додаткові. Недостачі в нас не буває. Ми думаємо купити будинок. Купимо собі гарні меблі.

Потім Тоня одхилила двері.

— Любо, постав нам чаю!

— То служниця? — спитала Зіна.

— Служниця. Як купимо будинок, то в нас аж дві буде. Одна буде їсти варити, друга прибирати. — Потім журно: — Коли б тільки Толя скоріше приїхав…

— А ви його любите? — трохи нахилившись до Тоні, спитала Зіна.

— Аж не знаю як.

— А він вас?

— І він мене. Ми обоє одне одного любимо. А ви замужня?

— Я ні. Я, бачте, питаю, бо ще не знаю, як то воно замужем. Я наче боюсь і заміж іти. Як вам Василь? Що ви мені порадите? Він наче нічого.

— Та й мені так здається, — сказала Антоніна.

— Але, бачте, він безробітний. Хто його зна, як воно дальше буде.

— Та це, знаєте, таке діло, що сьогодні робить, а завтра ні. Вийшла за комісара, а завтра його скинули. І навпаки — вийшла за безробітного, а він влаштувався на гарну посаду. Ми про це теж думали. А тому й готуємось, поки працює. Купимо будиночок, меблі, крім цього, одежу купуємо. Ось я собі пальто купила. — Вона показала каракулеве пальто. — Знаєте, скільки коштує?

— А скільки?

— Сімсот п’ятдесят карбованців. — Зіна тільки головою похитала, а в чорних очах замиготіла злість.