Розвага - Голота Петро

В першому писалося: "Люба моя Людочко! Сподівайся мене в листопаді. Буду обов'язково. Привезу тобі кримських подарунків. Багато не пишу, бо приїду сам. Скучаю. Згадую наші ночі в поїзді, й мені приємно та солодко. Поки бувай. Анатоль…"

У другому листі було таке:

"Мій славний синьоокий Тонику! Вибач, що досі не писав. Ніколи. Доводиться виконувати багацько процедур лікування акуратно. Серце моє краще, й нерви поправляються. Про всі кримські принади розкажу, як приїду. Між іншим, задумав, як приїду, підшукувати для нас іншу кватирю, з двома-трьома кімнатами. Цілую тебе скрізь-скрізь. Твій Анатоль…"

На конвертах понаписував адреси й, захоплений своєю роботою, у конверта, що був адресований до Тоні, поклав листа, призначеного для Людмили, а Людмилиного листа поклав у конверта, адресованого до Тоні. Позаклеював, послинив марки й кинув листи до поштової скриньки. Задоволений тим, що нарешті одбув свій обов’язок, Анатоль сидить на зеленій лавочці ялтинського скверу, закинувши ногу на ногу, і милується своїми гостроносими жовтими черевиками та дорогими клітчастими шкарпетками. До Анатоля підійшов хлопчик-чистильник із ящиком на плечах і запропонував йому свої послуги. Він міг би й не чистити свої туфлі, бо вони зовсім чисті, але поруч сиділа дама, й він мовчки поставив ногу на ящика. Дама була поважна. В жовтій крепдешиновій сукні без рукавів із широким декольте. В дами було повно важкого й м’якого тіла, що проглядало через жовту матерію. Її тіло, руки, груди й лице були наче вилиті з шоколаду, й на повній, круглій смаглявій щоці наче горів рум’янець. Тонко, рівно й кров’янисто пофарбовані губи, чорні брови, попелясте під очима нафарбовано так легко й уміло, що було як природне. Лице в неї було невеличке. Проти її повноти це лице було навіть маленьке. Голова замотана білим шовковим шарфом, на чоло спадало трохи чорного волосся, з-під шарфа од вух звисали серги — п’ятикутні золоті зірки, а на грудях був невеличкий разок намиста з посрібленого скла. Дама розгорнула книгу й не читала її, а щось думала або з цікавістю дивилась, як щітки хлопчика-чистильника швидко бігали по Анатолевих туфлях. Коли Анатоль зиркнув на неї, вона якраз перекладала ногу на ногу й розгорнула книжку. Верхня нога була надто товста. Всі м’язи її роздушились об спідню ногу. Ця нога й турбувала найбільше Анатоля. За цю ногу він ладен був дати що завгодно.

Чистильник кінчав чистити туфлі й заторабанив щітками по ящику, як у барабан. Коли б він тут сидів сам, він дав би хлопцеві не більш як десять копійок, а тут сиділа дама, і Анатоль кинув хлопцеві полтиника, сказавши, що здачі не треба. Хлопець сказав, що він хороший дядя, підчистив іще трохи туфлі, й Анатоль був цілком задоволений.

— У вас, здається, є олівець? — запитала дама.

— Будь ласка.

— Мені треба записати кілька ялтинських музеїв. Якщо ви тутешній, то чи не будете ви ласкаві проказати мені музеї?

О ні, Анатоль не тутешній, на превеликий жаль, він цій дамі навіть такої дрібненької послуги зробити не може.

— Тоді нате ваш олівець. Я гадала… Ви, значить, не тутешній?.. — І, пізнавши з мови хлопцеве селянське походження, вона посміливішала.

— А здалека?

— З Харкова.

А вона з Одеси. Перебуває в одному санаторії коло Ялти й сьогодні мусить заночувати в Ялті, бо санаторій далеченько.

— Цікаво все-таки подивитись тут на деякі музеї, — сказав Анатоль.

— Якщо цікавитесь, то, може, разом і ходімте, — запропонувала дама, — вдвох приємніше, а до того й легше знайти. — Анатоль радо згодився і, йдучи з дамою, любувався її круглими стегнами, що повільно й м'яко перевалювались, колихалися разом із ніжною хвилястою матерією.

Вони допиталися до Східного музею. Тут їм пропонували роззутись. Вся підлога музею була встелена дорогими східними килимами, і їх треба було берегти. Маленькі ступні дами коло товстих литок були в білих шовкових панчохах, а Анатолеві в клітчастих гарних шкарпетках, і вони легко, трохи ніяково ступали по килимах, розглядаючи дорогі архаїчні вази, монументи, посуд, зброю, музичні інструменти і т. ін. Усі ці речі були старанно виконані, оздоблені дорогим металом, камінцями або розмальовані. Анатоль мало розбирався в цих речах, і йому найбільше подобалась кімната з високими вузькими вікнами, завішаними розкішними портьєрами з червоної парчі. Надворі було сонячно, і сонячне світло вливалося в кімнату рожево-оранжевим кольором. Килим, що лежав на підлозі, робився од цього кольору ще м’якший.

— Давайте сядемо, — сказала дама й перша сіла на килим, одкинувши набік обидві ноги, од чого вони стали ще товстіші. Анатоль сів поруч неї й поклав собі на коліна картуза. Так вони сиділи й розмовляли про минуле Сходу, і їм було приємно.

— Це в отаких покоях жили хани, — сказала дама.

— Та тут і самому цареві сподобалося б.

— Да-а-а… — протягнула дама й раптом схопилась. — Ходімте ще нагору.

Пішли на другий поверх. Там вони зайшли в селянську татарську хату, що нагадувала хату українську.

— Дивіться, скільки рушників на стелі, — сказала дама. Вся стеля як єсть була завішана різними рушниками, наче зроблена з самих рушників. Замість ліжка з килимів, із ряден низька канапка, біля порога дерев’яна колиска, що нагадувала гробик, а під піччю сиділа селянка з дитиною. Обдивившись іще дві кімнати, вони зійшли вниз і пішли.

З музею вони зайшли в ресторан — поплавок, що виходив на море. Випивши вина, Анатоль почувався зовсім вільно. Вони вирішили закріпити за собою дружбу. Анатоль мусив обов’язково приїхати до Одеси, вона його там радо зустріне. Анатолеві було так приємно, що він вирішив так само, як і вона, лишитися ночувати у Ялті. А коли він так вирішив, то дама пропонувала взяти ще вина, хоч пила небагато, — Анатоль пив більше, бо мусив показати свою мужність. Потім Анатоль узяв авто, і вони під’їхали до готелю. Тут вони взяли два номери, але Анатоль прийшов трохи посидіти в номер до дами. Тут їм іще забажалося випити вина, й Анатоль так і лишився ночувати з дамою.

А вранці Анатолеві забились памороки. Дама зникла, а разом із нею не стало й грошей, що були заховані в спідніх штанях. Не лишила дама Анатолеві й копійки, й до Харакса довелося йти пішки. Так Анатоль заплатив дамі за товсту ногу більш як дев’ятсот карбованців. В санаторії в ощадкасі в нього було карбованців шістдесят. От і довелося йому їх узяти. Та й пригодилися вони йому. Він тут зустрів Зою. Вона, не діждавшись його, приїхала сама. Ввечорі Анатоль пішов із Зоєю в ліс. Тут вона знов плакала, й він, розгнівавшись, кинув її, сказавши: "Прощай назавжди".

XX

Приїхала Тоня. Вона про його листа не сказала ні слова, а тільки була сумна й трохи схудла. Боязно й винувато стояла перед Анатолем, опустивши вії на щоки, крутила червону торбинку в руках і журно повертала голову то на праве плече, то на ліве.

— Вибач, Толю, але мені скучно…

— Ти кажеш, що не одержала мого листа, а як же ти взнала мою адресу? — незадоволений приїздом Тоні, сказав Анатоль.

— Допиталася. Ти ж казав, що в Харакс їдеш, ну, а в Криму Харакс один.

— Ну, добре, що ж ти тут думаєш робити?

— Не знаю, може, ти придумаєш?.. Я хочу побути тут із тобою…

Анатоль задумався.

— Не можна… Мені останній час так погано… знов починає серце… ти маєш із собою гроші?

— Маю.

Анатоль узяв у неї сто карбованців, умовив вернутися назад, бо він незабаром приїде додому. Але Тоня заплакала.

— Я нічого не розумію, — казав він, їдучи з нею в авто до Севастополя. А там посадив у вагон і чекав, поки рушить потяг. Потяг рушив, і з вікна виглянуло заплакане Тонине обличчя. Так Тоня перестала вірити Анатолеві.

У санаторії стало сумно. Листя з дерев обсипалось, ліс наполовину спорожнів, і в душі в Анатоля було порожньо. Він відчув, що й до Зої в нього немає ніякої симпатії і десь далеко в пам'яті мріє постать Зіни з панчішної фабрики, а ще дальше — Людмила.

Узявши франклін і морську ванну, Анатоль ішов до солярію, коли йому назустріч підійшла Зоя, весело, дражливо співаючи:

Скоро осень пройдет

И настанет зима,

И мой милый уйдет,

Я останусь одна.

Анатоль навіть не усміхнувся, пройшов мимо неї, торкнувся об плече так, що з плеча спала баядерочка.

— А сьогодні кіно, Толю…

— Ну й нехай собі, — буркнув Анатоль.

— Приходь… Прийдеш?

— Ні. — І пішов.

— Та приходь, Толю, у мене щось для тебе є… — Але що в неї для нього може бути? Зоя неодмінно вирішила згодитись на те, чого він так уперто домагається. Анатоль сказав, що в кіно прийде. Але прийшовши до кіна, він не захотів дивитись на "Дона Дієго і Пелагею", а потягнув Зою в ліс.

— Ну, що ж у тебе для мене є? — спитав він.

— Нічого… Я просто без тебе скучаю… Нудьгую. — І вона поцілувала його в щоку. — Я через тебе з Ялти приїхала, посаду кинула, а ти мене одштовхуєш од себе… — Ну, звичайно, вона на цей раз "рішилась", — подумав Анатоль. Бувши певний цього, він ухопив її й перекинув на ліжко, що аж зарипіло. Потім змахнув із неї сукню й доторкнувся рукою голого тіла. Але Зоя крикнула. Боячись, щоб хто не почув, Анатоль пустив її. Вона стала осторонь.

— Толю, нащо це? Ти ж казав, що любиш мене?.. Коли ти любиш, то чого ж ти намагаєшся зробити мені зле?

— Сядь, я з тобою побалакаю, — сказав Анатоль. Зоя сіла.

— Тільки не чіпай. Сядь отам, бо я вже близько біля тебе не хочу сидіти. — Вона сиділа так, що готова зірватися з місця, як тільки він поворухне рукою або ногою.

— Слухай, Зою… Я тобі заплачу… я тобі дам сто карбованців, чуєш?.. На ось, я даю тобі гроші вперед. — Він поклав їх коло Зої. — Бери, Зою, чого ж ти мовчиш?

— Ой, мені соромно за тебе, Толю. Так соромно, що аж боляче… Мені хотілося з тобою побути так. Ти мені без грошей любий, а ти… Я живу бідно… — Вона заплакала. — Я зав'язую пляшечки, одержую п'ятнадцять карбованців на місяць, але твоїх грошей не візьму… Не думай, що я якась… Я зроду чоловіків не мала… Думала, що хоч ти не такий, як всі. Не встигнеш із ним посидіти, як він уже моститься скористатися з тебе… А живу я… Я втекла од батька… В мене мачуха… Клята мачуха. Вона знущалася з мене, і я не витерпіла. Батька я любила й скучала по ньому. Правда, він пив. Було, прийде п'яний, ляже й плаче. Потім йому зробиться нудно, і я йому відро поставлю, голову зав'яжу. Кілька разів він до мене в Ялту їздив, щоб я додому йшла, але я не захотіла.