Розвага - Голота Петро

Сестра питає, чи не боляче. Як боляче, вона дає менше струму, як не боляче, тоді вона робить так, що на спині й на потилиці наче хто жменею сипнув колючих комарів.

Далі Анатоль іде на франклін. Тут він сідає на стільця, кладе ноги на міцні бляшаночки, і йому пригадується Сакко і Ванцетті[51]. Над головою в Анатоля крутиться із сонце завбільшки мідяне кружало, тужно шумить, як у вікні вентилятор, гонить на голову теплим вітром і вбирає в себе волосся, яке сторч підіймається на голові. Якийсь парубок жартома торкається за Анатолеву руку, і з тієї руки скочила іскра й ляснула, наче щось лопнуло чи стрельнуло.

З електричного кабінету він іде на солярій, невеличку площу, обгороджену високими, обляпаними білою глиною дошками. Тут стоять жовті дощані лежанки — одні на сонці, інші під навісом у холодку (повітряні ванни), тут же й холодний душ, де бризкаються водою, коли добре напечуть собі сонцем тіло. Завідувач сонця (це так звуть завідувача солярію) зміряв Анатоля, позаписував собі про нього в анкету та й дозволив йому йти в гущу тіл, що валялися на лежанках, віддаючи себе в розпорядження сонцеві. Далі Анатоль іде снідати. До обіду він грав у теніс, у кеглі, після обід мертва година, а там вечеря, і незабаром доводиться лягати спати. Листа Людмилі не написав. Другого дня така сама історія. Не то, що листа не хотілось писати, а напала така лінь, що й ходити не хотілось.

Сьогодні в санаторії буде вечір самодіяльності. Анатоль насилу примусив себе піти на вечір. На плохенькій дощаній естраді хтось бринькав на роялі. Надворі було темно, й світло електрики з естради далеко кидало своє проміння, як із прожектора. Перед естрадою стояли довгі дощані ослінчики, а в кінці будочка для кіноапарата, і вже за будочкою в гущавині кипарисів і ялинок світло з естради плуталось і губило свою силу. Санаторійці на вечір іще не посходились, і довгі ослінчики були порожні. Лише біля естради сиділо кілька чоловіків і дві дівчини. Чоловіки щось смішне розповідали, а дівчата сміялись. Один з них із англійськими вусиками знайомий Анатолеві з палати. Забачивши Анатоля самого аж на задній лавочці, знайомий сказав:

— Ти б пішов заграв що-небудь, бачиш, он бринькає, аж по душі дере.

Анатоль трохи посидів, тоді подивився на веселих дівчаток і згодився грати. Одна, в білій сукні, в чорному демісезонному пальті наопашки, з довгим лицем та з великими губами, сиділа тихо. Друга, зовсім маленька з підрізаним по вуха каштановим волоссям, реготалась до упаду. Її руденька проношена баядерочка, закинута наопашки, часто спадала з плеча, й мигдалюваті оченята аж заплющувались. Вона сміялась од кожної дрібниці, підтримуючи рукою баядерку, щоб не падала.

Ось для цієї дівчини Анатоль і гратиме. Він виліз на естраду й сперся грудьми на рояль.

— Тікай, чоловік гратиме! — гукнули мужчини бринькачеві.

— Ви гратимете? Будь ласка! — Бринькач швидко схопився, аж стілець під ним перекинувся.

— Зоя каже, щоб ти заграв "Не искушай меня без нужды"[52], — сказав Анатоліїв знайомий.

— Неправда… Я нічого не казала, — виправдовувалась маленька дівчина, поправляючи баядерку, що спала з плеча. Але Анатоль таки заграв "Не искушай". Обидві руки легко лягли на клавіші. То близько сходились одна до одної, то розходились аж так, наче хотіли когось обняти, а то перехрещувались і знов розходились. Звуки лились то солодкі, як мед, то гіркі, як мука, що видушує з самого споду душі сльози. Звуки лились, випливали з естради разом зі світлом електрики й падали десь далеко в гущавину темно-синьої теплої кримської ночі.

Посходились санаторійці й зайняли порожні лавочки. Хто прийшов пізніше, мусив приносити з собою стільці та плетені ліжка, що були розкидані по саду, і ставити збоку. Естрада лишилась порожня, а Анатоль сів поруч Зої. Це так схотілось Анатолевому знайомому. Він познайомив його з нею, сказавши Зої, що Анатоль скучає. Але Анатоль був невдоволений Зоєю. Вона майже на кожного хлопця кидала камінцями, хапала за поли подертих сірих піжам, чіпала навіть незнайомих їй, перегукувалася зі знайомими, що сиділи аж на задній лавці, і Анатоль мусив сидіти без діла. А як почали виступати поети, вона мовчки схопилася й пересіла на інше місце. Як виступали співаки, вона знову присіла до Анатоля, захоплено пояснюючи йому, що це за співаки.

— Це наші, ялтинські… з нашого гуртка, — казала вона.

— Хіба ви ялтинська, не курортниця? — питав Анатоль.

— Ні, не курортниця. Я тутешня… Працюю в Ялті. Тут, у Хараксі, мій батько завідує маяком, — і знов побігла, наче вона прибігла сказати йому, хто вона та що й вона знає артистів.

Виступали декламатори, балакуни, штукарі, танцюристи, а все закінчилось фільмом. Як розходились, уже в воротах до Анатоля підбігла Зоя і взяла його під руку.

— Де ви були? — спитав Анатоль.

— А там… із знайомими… Розважалась… А що?

— Звісно. Скучав. Ходімте де-небудь посидимо.

— Ходімте.

— А тільки я не знаю куди…

— Хочете, ходімте на "Лунну площадку"? — сказала Зоя.

— Ходімте. — Йому ці два слова були знайомі. Разом із цим у нього пробудилось почуття кохати, і він подумав, що коли це дівча само веде його туди, значить, вона щось має на увазі.

"Лунна площадка" була над морем, яке шумувало десь далеко внизу й легко ворушилось, викручувалось, як стопи заліза. Місяць десь далеко виринав до половини червоний, як кров, а друга половина розлилась, розтопилась у морі й розбовталась, наче там кого поранено. "Лунна площадка" — це невеличке коло, посипане жорствою, обгорожене залізними гратами. На площадці стояла зелена лавочка, на якій сиділа парочка. Анатоль із Зоєю пішли глибоко в сад, знайшли плетене ліжко й на йому сіли.

— Ви гарно граєте, — сказала Зоя.

— А в вас гарне личко й очі, — сказав Анатоль.

— Краще, ніж у вашої дружини, правда?

— Як буду женитись, то візьму дружину тільки з такими очима, як у вас.

— Чого ж ви досі не одружились?

— Не знайду собі пари.

— Дивно.

— Чого дивно?

— Та так… Ви ж так гарно граєте…

— Скільки вам літ? — спитав Анатоль.

— Шістнадцять.

Потім вони замовкли. Те, що дівчина чіпала мужчин, і те, що пішла з ним так далеко й поночі в сад, та ще й перший раз зустрівшись, надало йому сміливості до неї. Він обняв Зою, але вона прийняла його руки й сіла далі від нього.

— Ви надовго приїхали? — спитала вона його.

— На місяць.

— А звідки?

— З Харкова.

— Щасливі люди, — тужно сказала вона.

— Чого?

— Та того, що набридло в цій западні. Тільки й щастя, що бачиш оте бідне кіно. А зима прийде, то сидиш у тій Ялті, пройнятій наскрізь тишею та сумом.

— Що ви в Ялті робите?

— Працюю.

— Така маленька, й працюєте?.. Що ж ви робите?

— Я в аптеці, — вона усміхнулась, — пляшечки зав'язую. А як поїдете, будете мені писати?

— Я ж іще не їду. Ми ж іще побачимось…

— Ні, вже не побачимось. Я завтра їду до Ялти. Це в мене була відпустка… — Потім тихо заспівала:

Скоро осень пройдет

И настанет зима,

И мой милый уйдет,

Я останусь одна.

— Шкода, що ви їдете… тоді давайте вашу адресу, і я приїду до Ялти… До вас можна приїхати, Зою?

— Дуже рада буду, як приїдете…

І знову замовкли. Анатоль знову ближче присів і на цей раз поцілував у щоку. Вона знову одсунулась.

— Чого ви тікаєте! Боїтесь мене, чи що?

— Не боюсь і боюсь… — Це Анатоля заінтригувало. Він ухопив Зою в свої обійми, але вона вирвалась і стала осторонь.

— Я зараз іду, — сказала серйозно Зоя.

— Я більше не буду. Сідайте…

Тоді Зоя взяла в нього слово, що він "не буде", і сіла. Так вони сиділи й гомоніли довго. Уже був один дзвінок, і другий, щоб санаторійці сходились спати, але Анатоль і не думав іти. Вже було холодно, вони трохи трусилися, але сиділи. Анатолеві вже дозволялося обіймати й цілувати Зою, тільки не братись руками за груди й не перекидати на ліжко. Як уже надворі сіріло, Зоя повела Анатоля до палати, бо він міг заблудитися. Вела якимись покрученими стежками, східцями то вниз, то нагору. Чорні кипариси рядочком стояли, як височезні силуети, непорушні, німі, кидали рівну, довгу тінь і наводили якийсь острах. Зоя довела Анатоля до сірого кам'яного будинку й зникла в кипарисах. Анатоль лишився сам біля будинку. Будинок був замкнений. Стукати було незручно. Почує сестра, й можуть бути неприємності. Але ж і надворі лишатися ніяк. Та ще й десь тут ходить вартовий, подумає, що злодій. Анатоль шкодував, що пустив Зою. Вона з охотою лишалася з ним, вони могли б походити так до ранку. Він усе-таки вирішив постукати. До дверей підійшла постать у білому.

— Хто там?

Анатоль назвав себе.

— Обійди кругом та вийди на веранду, а я тобі відчиню вікно… я сам лише прийшов…

Це Анатолів знайомий із англійськими вусиками.

— Так ти, сукин син, оце гуляв із нею? — шепотіли з-під ковдри англійські вусики…

— З нею… — радів Анатоль.

— Ну, що? — Анатоль розумів це "що" і сказав, що "ні".

Так вони довго шепотіли, розповідаючи один одному про свої успіхи, аж поки бас не гукнув:

— А ну, як би ви замовкли… здається, лікуватися приїхали, а не "тягатися". Чи ви хочете з санаторію вилетіти?

Довелося замовкнути.

XVII

Зоя в Ялту не поїхала. Як Анатоль удень грав собі на роялі, що стояв на естраді, вона стояла біля нього, опершись грудьми на стілець, і слухала. Потім вона чекала довго, поки прийде Анатоль. Він ходив брати франклін, гальванізацію та морські ванни, та ще й на сонці пікся. Зоя заховалася в гущі дерев біля мигдалевого горіха й розбивала собі камінням горіхи. Поки Анатоль прийшов, вона настукала купу лушпиння та почорнила собі пальці. Листа Людмилі було ніколи писати, та вона, не дочекавшись Анатолевого листа, написала сама до нього. Вона не знала його адреси. Знала лише, що він має перебувати в Хараксі, тому навмання вигадала адресу: "Харакська лікарня, що біля Ялти". Листа Анатоль одержав. Цей лист примусив його пригадати голубу блузку, японський проріз очей і принадний клубок волосся на потилиці. А в листі писалося, що Людмила скучає, що вона не уявляє собі життя без Анатоля. Що їй хотілося глянути на нього хоч одним оком і що вона більше в Севастополі лишатись не може та їде додому в Білгород. Вона дає йому свою домашню адресу і просить дуже написати їй листа, а ще краще приїхати самому.

Листа написано ніжно, любляче, й Анатолеві також дуже захотілось побачити Людмилу.