Зима-чарівниця - Туве Янссон

припинився.
Ніби тюлева фіранка відслонилася, відкриваючи краєвид аж до замерзлого моря, над яким ген вдалині зависла чорно-синя хмара і сховала сонце.
Мумі-троль заворожено споглядав, як грізно закипала негода. Немов перед останнім драматичним актом піднімалася завіса у театрі. Біла пустельна сцена простягалася аж до небокраю, над узбережжям швидко гусла темрява. Мумі-троль, котрий ніколи в житті не бачив заметілі, подумав, що то насувається гроза. Він налаштував себе не боятися, коли вдарить перший грім.
Але грому не було.
Ані блискавиць.
Натомість над однією з прибережних скель білою шапкою почав здійматися сніговий вихорець. Стривожений вітер дмухав то тут, то там, стелячись понад кригою та перешіптуючись з деревами в ліску. Темна синява розросталася, подмухи набирали силу.
Нараз наче двері розчахнулися від рвучкого пориву вітру, темрява роззявила пащу, вивергаючи мокрий сніг. Сніг уже не сипався згори, а вирував понад землею, завивав, штовхав, ніби жива істота.
У вуха Мумі-тролеві набилося снігу, він втратив рівновагу, і покотився долі, не тямлячись від жаху.
Зник час і зник простір.
Усе, що можна було помацати чи побачити, пропало, – залишився лише зачарований вихор розтанцьо– ваної мокрої пітьми.
Особа досвідчена сказала би, що то розпочала свій довгий важкий шлях весна. Але звідки взятися саме в цю мить, на завіяному хурделицею березі моря, досвідченій особі? Лише переляканий Мумі-троль поповзом долає натиск вітру в протилежному від дому напрямку.
Він повз і повз, а сніг заліплював очі, громадився кучугурою на його носі. Мумі-троль чимраз більше переконувався: зима заповзялася довести йому остаточно, що він ніколи собі з нею не дасть ради. Спершу обдурила його, загорнувши у витончене мереживо ніжних сніжинок, а потім кинула в обличчя тим гарним снігом, поваливши з ніг. І це тоді, коли він вже готовий був полюбити зиму!
У ньому поволі наростала лють.
Мумі-троль звівся на ноги, намагаючись перекричати віхолу, поскиглюючи, бив лапами сніг, але ніхто його не чув. Зрештою втомився. Обернувся спиною до вітру, звісив безвольно лапки… і лише тоді помітив, що вітер теплий. Вітер затягав його за собою у снігові круговерті, відривав від землі, і Мумі-тролеві здавалося, ніби він летить у повітрі, легкий, мов пушинка.
"Я сам став віхолою, часточкою сніговію, – думав радісно Мумі-троль, заспокоюючись. – Усе, як влітку. Змагаєшся з морськими хвилями, а потім ляжеш на спинку, і хай несуть вони тебе у шумовинні просто у шерех прибою; гойдаєшся собі, мов корок, на воді, а навкруги веселково переливаються бурунці, і враз опиняєшся, сміючись, трохи збентежений, на прибережному піску".
Мумі-троль розпростер лапки і полетів.
– Лякай мене, зимо, скільки хочеш! – захоплено промовляв він сам до себе. – Я тебе розгадав! Ти анітрохи не страшна, треба лиш запізнатися з тобою. Тепер мене вже не ошукаєш!
Зима витанцьовувала з Мумі-тролем, несучи його уздовж берега. Малий отямився аж на засніженому помості причалу, стоячи на голові: у вікні купальні тьмяно мерехтіло тепле світло.
– Ага, то я порятований, – мовив сам до себе розчаровано. – Шкода, що все цікаве починається щойно тоді, коли перестаєш боятися. Уже би й повеселився, але забава скінчилася!
Коли двері відчинилися, випустивши у завірюху клуби теплої пари, Мумі-троль розгледів, що в купальні немає де голці впасти.
– Одна згуба вже є! – вигукнув хтось.
– А хто друга? – запитав Мумі-троль, обтираючи очка від снігу.
– Крихітка Саломея заблукала у завіях, – поважно відказала Вітрогонка.
До Мумі-троля підлетіла склянка гарячого молока.
– Дякую, – кивнув він невидимій мишці. – Саломея ж ніколи не виходила з хати?
– Ми теж цього не можемо збагнути, – мовив Мудрик старший. – Нема сенсу йти на пошуки, доки не скінчиться заметіль. Хтозна, де її шукати. Та, скоріш за все, крихітку, мабуть, приси пало снігом.
– А Гемуль куди подівся? – допитувався далі Мумі-троль.
– Таки подався на пошуки, – сказала Вітрогонка. Вона посміхнулася і додала: – Кажуть, ніби у вас була розмова про Самотні Гори?
– То й що! – гостро відрізав Мумі-троль.
Усмішка Вітрогонки стала ще ширшою.
– У тебе неперевершений талант переконання, – похвалила вона. – Гемуль розповів нам, що схили у Самотніх Горах дуже стрімкі і небезпечні. Він так тішився, що ми його любимо і за нього хвилюємося.
– Але ж я мав на увазі… – почав було Мумі-троль.
– Заспокойся, – урвала його Вітрогонка. – Може, ми ще й полюбимо Гемуля…
Можливо, Гемуль був не надто чутливим і не вмів відчути, як до нього ставляться ті, хто його оточує, зате нюх у нього був ліпший, ніж у пса Бідася.
(До того ж, нюх Бідася останнім часом підпсули невтішні думки та прагнення.)
Гемуль розшукав на горищі будиночка Мумі-тролів тенісні ракетки і використав їх замість снігоступів. Він спокійно чалапав по снігу, пробиваючись крізь заметіль, опустивши носа до самої землі, і намагався вловити хоч слабкий запах найменшої крихітки у світі.
Йому спало на гадку зазирнути до своєї снігової домівки. Там він виразно відчув запах Саломеї.
"Манюня була тут, певно, шукала мене, – розчулено подумав Гемуль. – І навіщо вона рушила у завірюху?.."
Нараз у його голові виринула невиразна згадка, що крихітка Саломея щось намагалася йому розповісти, але, напевно, так і не змогла подолати свою сором’язливість.
Доки він тупцяв снігом, картини одна по одній поставали перед його очима: ось крихітка чекає на схилі… ось біжить за ним услід… принюхується до мідного горна… Раптом він аж стетерів: "Та я ж був такий неґречний до неї!" Ні, докорів сумління він не відчув, з гемулями рідко таке трапляється. Однак йому ще більше закортіло відшукати Саломею…
Отож він уклякнув у снігу, щоб не втратити її запаху. Сахався то в один бік, то в інший – так метушаться від страху маленькі звірята, зачувши небезпеку. Зовсім недавно крихітка була на причалі, та ще й на самісінькому краю помосту, а потім її слід повів угору схилом і згубився.
Гемуль якийсь час розмірковував – що йому завжди давалося дуже важко. А тоді заходився розгрібати лапами сніг. Він розпорпав увесь пагорб. І врешті знайшов щось малесеньке і теплесеньке.
– Не бійся, – сказав він. – Це я.
Гемуль посадив Саломею собі за пазуху, між курткою та светром з вовни лами, і почалапав далі на снігоступах.
Щоправда, ідучи, він майже цілком забув про крихітку Саломею у пазусі, бо усіма думками линув до склянки гарячого морсу.
Наступного дня – а була неділя – вітер улігся. Стало тепло й імлисто. Хто наважувався вийти надвір, поринав у сніг по самого носа. Уся долина стала схожа на іграшковий місячний пейзаж. Кучугури здавалися велетенськими круглими булками, інші набрали обрисів хвилястих гір з гострими верхами. Кожна гіллячка убралася в снігову шапку, а дерева мали