Дикі білі коні - Білик Іван
Лошатко тинялося в кущах, теж голодне, й Тимна не знав, як йому зарадити. Тоді видоїв коницю в шапку й заходивсь напувати жеребчика. Малюк ласо плямкав, але пити не вмів, і Тимна попомучився, доки навчив його сієї примудрості.
Лоша стояло й облизувалося довгим і невправним язиком, а Тимну посів ще лютіший голод. Бузина кипіла й каламутилася в його шлунку, згодом почало нудити, й не допоміг навіть кислий борщик, якого росло понад струмком у яру чимало. Наникавшись до нестерпу, Тимна вдруге видоїв коницю. Молока з голодного вим'я цвіркнуло в шапку зовсім мало, та воно пахло так смачно, що хлопак, тамуючи відразу, заплющив очі й геть усе висьорбав.
На душі проясніло, й він пішов до води. Траву та листя кониця їсти відмовилась, але борщу несподівано з'їла цілий оберомочок. Тимна ввірвав ще, та сього вже було забагато.
Так він пересидів ще одну ніч, а вдосвіта прокинувся від тихого стогону. Кониця стояла похитуючись, а лоша хазяйнувало в материному вим'ї. Певне, молоко не бігло, й кониці було боляче.
Тимна встав і відтяг настирливого малюка. Біла кониця щулила вуха, не знаючи, кусати людину чи ні. Він спробував погладити її, але кониця сахнулась. Тоді Тимна взяв лошатко за шию, повів, а матка покірливо запереступала вслід.
До обіду, спочиваючи, вони дістались Межибожа, й Тимна під здивованими поглядами сільчан увів коницю до стайні.
Там вони й перебули до раннього падолисту. Старійший брат Тимни Володимир марно силкувався привчити коницю до хомута. Вона не давалася нікому, крім свого порятівника. Мале ж за літо виросло в цибатого стрункого лошака, який ходив за Тимною, мов свійський пес. І коли Володимир, озлившись на дику коницю, вирішив продати її в інше село, Тимна серед ночі накинув їй на шию мотуз і повів у степ.
За ярами, де й порятував коницю, він зняв повід, але тварина стояла й не хотіла йти сама. Тимна пішов навмання. За річкою Вовком і Вовковийцями водилися загони диких білих коней, єдиних на всю Русь. Коням вовки не були страшні, й той рудий одинак десь-то випадково зайняв відсталу жеребну коницю, сподіваючись поласувати гарячим плодом з її черева, та й сам одніс у незнані займища гострожалу Тимнину стрілу.
Вони йшли цілий день, а коли Тимна розіклав під гостроверхою грушею багаття й спорядився ночувати, кониця втупилась у вогонь і не відійшла цілу ніч. Лошак, якого Тимна прозвав Князем, теж улігся поряд.
Загін вони вздріли раннього рання. Біла розгониста пляма рухалася на них з-під вітру, й кониця перша почула родаків. Задерши голову, вона довго дивилася в той бік, звідки линуло хазяйновите іржання водиря, який літо в літо єдиний мав право підходити до неї, щоб наповнити її спрагле черево новим життям.
Дикі коні зайняли весь проміжок від болота до Синього лісу, ноги їхні втопали в травах, і здалеку займище здавалось молочним озером. Тільки чорні гриви перебивали ту сліпучу білоту. Обриси плями раз по раз мінялися, й коли вона повужчала, Тимна зрозумів, що загін суне сюди на повному скаку.
Першою думкою було втікати. Тоді він згадав про гостроверху грушу-дичку й не рушив. Дерево завжди дасть йому притулок, та й оружжя має. Хлопак підняв руку, полапав гострий площик вітцевої сулиці й глянув на лоша. Воно бігало кругом своєї матері й здивовано дослухалося її ще досі не чуваного іржання. Загін плив і плив, уже видно було й окремих коней, що випереджали гурт, гасаючи одне одному навперейми. То були молоді конички й жеребчики, та Князь іще ніколи не бачив коней, крім своєї матері й отих запрацьованих волохачів у стайні Тимниного двору. Кониця ж стояла й, високо задерши голову, квилила в ранкову прозорінь.
Біла пляма загону вже стала рябою, й Тимна бачив, як передні коні, приспиняючись, одкушували вершечок шелюгових пагонів і знову бігли. Й раптом увесь загін став, як укопаний. Туди ще було зо п'ять поприщ, та хлопакові вчулося басовите гримання. Наперед вийшов стрункий чорногривий жеребець, а малеча поховалася в гурт. Жеребець підняв голову й запряв білими вухами. Й коли Тимнина кониця проквилила ще раз, він мовби здивовано відгукнувся. Кониця відчула, що її впізнано, й зірвалася через невисокі кущі до загону, та лошак не пішов услід за нею, й вона стала, тоді прибігла назад, укусила його за чубату холку й знову побігла. Височенький цибатий Князь потрюхикав був за нею, та спинився й вернув до Тимни. Хлопак обняв його за шию, поцілував у пукластий лоб і помалу штовхнув до кониці, яка крутилася між загоном і дитям і розпачливо іржала. Князь неохоче подибуляв, раз у раз озираючись на хлопака. Вже біля матері він став удруге, та кониця підбігла, вкусила його за кучерявий чорний хвостик і попхнула поперед себе грудьми. Й так вони бігли через трави та прижовклі кущі швидше й швидше, нарешті злилися з білим загоном, і загін обернув Тимні хвости. Довгогривий, як змій, водир із могутніми чорними нижче колін ногами якийсь час дивився в бік дерева, далі, вздрівши людину, танцюючим скоком подався вслід за табуном, розпустивши по собі довгий чорний хвіст.
Але, пробігши три-чотири гони, загін звернув до свіжої трави при болоті й почав пастись. У сю мить зійшло бліде осіннє сонце, заповивши біле коняче озеро золотим серпанком. У тому видовищі, яке щохвилини мінило свої береги, годі було щось вирізнити, й Тимна підібрав із трави лук, розперезав з-під свитки тятиву, нап'яв її й потяг ноги додому, не озираючись. Хотілося плакати, мов щойно втратив найближчу собі істоту, та він тільки шморгнув розкислим за холодну ніч носом і забрів у росяну траву.
Те почуття втрати не полишило його до самих ярів, а в яру, серед хащів уже голого безлистого кленаку він побачив свого вовка. Власне, то був жовтий кістяк, обчурканий гаддям і мурахами, обмитий дощами та зливами, лише кілька жмутаків рудого клоччя нагадували про вовка. Між дугастими ребрами в нього стриміла зламана тичка. Хлопак обережно витяг її. То була шматина стріли, й він упізнав свій площик.
Нестримна радість охопила юного руснака. Він підняв угору недоламок з іржавим жалом і голосно, на все хлоп'яче горло заспівав перше, що спало йому на думку:
Срібляне орало,
Що із неба впало
Та й золотим стало!..
Пісня була щедрівська, вона зовсім не пасувала до такої притичини, й Тимна почав тулити до неї свої власні слова:
Ой убив єсмь вовка,
Та й убив я-м вовка,
Дуру-ду-ду, дуру-ду-ду-у!..
До самого дому він ішов наввистрибки, бо то була справжня радість. Виповнилося марення всього його життя. Навіть братова прочуханка цупкими віжками по голій сідниці не вихолодила Тимну. Та й Володимир, побачивши уламок стріли, якось особливо глянув на малого й, кинувши мотуз під приспу хати, заходився пильно роздивлятися площик.
— Таки ж наш, — сказав він сам до себе, й ті його слова враз піднесли Тимну до рівнища дорослих можів сім'ї.
Стара мати взяла площик і поклала в кутку між рогачами. Там жив теплий дух їхнього вогнища, домовий Цур, і се була вдяка йому й за мсту, й за те, що вхистив її сина від хижого звіра.
Добру сідмицю Волод пильно стеріг найменшого брата, возив його з собою й на чорне орання, й до току тіпати коноплі, та на восьмий чи дев'ятий день Тимна знову викрався й удосвіта пішов на Вовковийці.
За сі теплі осінні дні врочище пожовкло, тільки трава в лузі та при дальньому болоті зеленіла. Цілу ніч просидів Тимна біля багаття під гостроверхою грушею, але білих диких коней не було ні вночі, ні вранці, коли все довкола вкрив перший прозорий іній. Горнучись у руду сірячину, він мляво лупав підсмажений окраєць палянички й клацав зубами від холоду, бо вогонь згас, а розкладати завдруге не хотілося. Сонце сього ранку було ще блідіше, й хлопак дививсь на нього, не блимаючи. І коли воно зігнало іній і висушило траву та майже прозорі кущі, пішов навмання далі.
Загін він уздрів аж за п'ятим озером, про яке межибізькі хлопчаки мовили, що не має дна й там живе найстрашніший водяник — князь усіх водяників, берегинь та мокрих русалок. Остережне вибравши гіллясту безверху вербу, Тимна почав гукати:
— Княже!.. Кня-же!.. Кня-аже-е!..
Дикі білі коні почули його, перестали пастися, й уперд вибіг уже знайомий Тимні кучматий довгохвостий водир. Острашливо підбігши до самого берега, він гримнув на людину, що стояла по той бік, і повагом, ляскаючи себе чорним опахалом хвоста, вернув назад. А Тимна загукав ще дужче:
— Кня-же!.. Кня-же!..
Водир удруге підбіг, удаючи, ніби збирається дістати людину через озеро, й ще сердитіше загрухтів. І коли Тимна гукнув ще раз, із гурту вийшла струнка кониця й легким клусом побігла вздовж берега. Слідом їй гасало цибате коненя. Жеребець наздогнав її й спробував завернути, та вона прищулила вуха, й він одстав, розгублений од такого досі не знаного в загоні непослуху.
Кониця бігла кругом озера навскаки, й лошак випередив її, й незабаром став, розчепіривши білі чорнокопиті ноги, біля Тимни. Й хлоп узяв його за гарячу шию, й мале поклалося йому борідкою м'якої чорної губи на плече. Коли ж підбігла кониця, хлопак заходився лупати присмажений пшеничник і годувати лоша та його матку. Жеребчик кумедно ворушив гострою губою й брав хліб у рідкі молочні зуби, хоркаючи на Тимну бризками. Тоді берегом загупотіло, й хлопак підвів голову. Страшний і могутній, як тур, жеребець був уже зовсім близько. Тимна відступив до верби, ладний будь-якої миті сховатися між кострубатим гіллям, та кониця випнула чорнооку морду назустріч водиреві й попередливо іржнула. Жеребець став і почав рити землю волохатим копитом, і з горлянки в нього вихоплювалися низькі вривисті згуки. Й так він стояв, гуркаючи, аж поки Тимна згодував усю хлібину. Й коли білий дикий велетень ображено пішов геть, кониця й собі поплентала до загону, прикликаючи своє маля.
Відтоді Тимна, дочекавшись останнього, Дажбожого дня сідмиці, коли всі в хаті чинили требу домашнім духам і кумирам, лаштуючись устріти неділю, неробочий день, брав вітчу сулицю, кликав двох псів-вовкодавів і виходив у степ. І ніхто вже не боронив йому, бо він сам став оратаєм і ловцем, і мав чин ходити всюди, куди йому заманеться, тим більш у недільний день.
Загін білих диких коней снігував понад отим глибоким бездінним озером, яке не вкривалося кригою й у найдужчі морози.
