Дикі білі коні - Білик Іван

Щось глухо плямкнуло й збудило його. Боримисл обернув голову й у самому березі побачив людину. Чи то був між, чи хлопець — навряд би хто й угадав, але постать видалася йому досить химерною: на голові чорний смушевий ковпак, схожий до перекинутої цеберки, а з пліч висне широкий рудий кожух — аж ноги затуляє.

Боримисл принишк у своїй печі, яку сам собі видовбав звечора в крутій піщаній урві, й мацнув рукою побіч. Вузенький двобокий ніж удавився в траву та пісок, і він його не зразу намацав. Якщо то можик, то мусить мати при собі бодай поганеньке оружжя, якщо ж хлопак-підпасич, то палицю з гегою. В обох випадках кривій, сливінь одноногій людині годі боронитися самим ножем, навіть отаким двосічним, навіть єгипетським. І доки Боримисл вагався, як йому повестися: гукнути чи й далі нишкнути в дучці, людина обернулася й побачила його.

Обоє були однаково вражені: людина через те, що вздріла незнайомого в піщаній норі за самісінькою спиною, а Боримисл тим, що се була діва. Власне, й не діва, швидше дівка, хоч ковпак на голові та явно вітчий кожух заважали бодай приблизно вгадати її вік.

— Ой Леле, мати божа!

Від несподіванки вона аж присіла, й сей її страх упевнив Боримисла, що небезпеки немає й дівка тут сама, бо нікуди навіть о поміч голови не повертає.

— Ти древлянка єси? — спитав перемерзлим голосом хлопак, і вона слухняно покрутила вітчим ковпаком.

— Не… русинка-м…

— А кличеш Лелю. — Сей погук він пам'ятав ще з дитинства, хоча за спливлих одинадцять літ устиг позабувати безліч рідних слів. — А що тут чиниш?

— Лов'ю…

— Рибу?

Дівка трохи оговталася й устала, й кожух знову затулив їй кінчики пальців на босих ногах. Вона кивнула, й ковпак ізсунувся на брови. Дівка закасаним рукавом поправила його.

— Яку… рибу?

Вона розчепірила руки:

— Отаку. Більша ходе глибш, а в мене… нитка мала.

Боримисл спробував роздивитися, чим вона ловує. З рукава в дівчини висла білувата волосінь із зашморгом сильця, й на ньому шматик приваби. Хлопак спружився вилізти, та спухла від ночі й холоду нога була мов колода й люто заболіла.

— Не вилазь! — раптом стрепенулася дівка.

— Пощо? — спитав хлопак, дослухаючись болю, який повільно попускав уражену ногу.

— Щоби не вдіяв мені лихого.

Він осміхнувся:

— Не здогнав би, коли б і хотів…

— Пощо?

— Бо на їдній нозі.

— А то?

Хлопак зневажливо махнув рукою, й дівка сміливіше підійшла. Між полами кожуха зблиснув широкий ловецький ніж.

— А пощо ти прийшла так рано?

— Бо зараз остер ліпше бере: він любе, як рано й зимно. А ти як звешся?

— Борис… А ти?

— Оленка. Мої тато тамечки-го кийлюють, а я сама сюди ходю по малих острів.

Дівка була чорнява й білолиця, верхня губка розтулялася дзьобиком, і Боримисл дивився на неї довго й пильно. Він уперше за сі десять-одиннадесять літ бачив тутешню жону так близько й був страшенно здивований, що вона зовсім не схожа на темноскірих і губатих єгиптянок.

Дівка закинула своє сильце на десять кроків од берега й забула про хлопа в норі під кручею. Кілька разів міняла привабу, та остри більше не бралися, чи то відлякані голосами, чи з якоїсь іншої риб'ячої притики. Тоді вона підійшла до дучки в вогкому піску, й Боримисл побачив її здобичу: дві чималих, у півтора ліктя, острини — стерлядинка й жовтоперий клевень.

— Е, — схаменулася дівка, — сидю тутечки, а тато вже їсти хочуть. Тре йти юшку…

Хлопак жадібними очима дивився на довгу, обваляну в піску рибу, дівчина ж у вітчій гуні вже збиралася йти. Мав би бодай чимось утримати її, та всі слова повсихали на язиці, й то було від голоду та хвилювання. Нарешті він сказав перше, що трапилось:

— А Ірпінь ще далеко?

— Та ше… — відповіла дівка. — До обіду сляху. Тобі на Ірпінь?

Боримислові стисло горлянку. Зараз вона піде, й він знову лишиться сам, як усі останні місяці, голодний, і цькований, і хворий, а до інших людей він не зважиться підійти, бо тут земля полянська, й хтозна, як поведеться Великий князь із древлянським жупаничем — талем, що втік із Єгипту самочинно й самовільно.

Раптом Оленка струсила з себе гуню й постала перед ним у самій сорочці та плахті. Плахта була в червону й жовту клітинку й розчепірювалася попереду вузьким косинчиком, не затуляючи колін, рожевих од холоду, як і пальці та п'яти босих ніг. Вона й справді була схожа на оленичку, струнка, вигониста й довгошия.

— Ти, мо' їсти?..

Хлопак мовчки хитнув головою й відвернувся, бо клубок у горлянці вже просто пік його.

— То я зара!..

Підчепивши острів пальцями за руркасті роти, вона кинула собі гуню на плечі й подріботіла берегом угору. Боримисл чекав її не знати й скільки, навіть куняв, щоб ізгаяти час, а часу визначити не можна було, бо хмари котилися над Данапром, ледве не черкаючись об хвилі. Врешті-таки почув рипіння кроків. До нього наближався між у такій самій рудій гуні, як і дівка, лише підперезаній залізним цепком. Він був такий високий, що гуня сягала йому вище колін, хоч у дівки тяглася по піску. Й ковпак на ньому був такий самий, тільки новіший, а ноги мав у дігтярних чоботях.

Боримисл сторожко дивився на можа, між так само не зводив із нього віч, підійшов, перегнувся навпіл і спитав:

— Ти хто?

Хлопак стисло розповів йому, й між сказав:

— На ось попоїж та йди собі. Бо зачує славутицький князь — матимеш клопоту.

Він махнув рукою, Боримисл простежив його покив і ледве вирізнив серед дерев'я на горі віддалік кілька чорних стріх. Між витяг із-за пазухи невеликий клуночок, поклав біля хлопака й мовчки пішов. Аж згодом почувся його сердитий оклик:

— Ану-м, вирячилася!..

Дівка слухняно подибала за вітцем, навіть не озирнувшись, а Боримисл узявся до клуночка. Шмат м'якого сірого хліба та стерлядячий хвіст розтанули йому в роті, й незчувся. Тоді схотілось пити, він ледве зліз осипом до берега, лежачи, напився води в якій плавала дрібнесенька рибка, трава й кора. Натруджена нога заболіла так, що годі було ворухнутись, і він лежав на вогкому піску бока, поки біль ущух, а тіло засіпалось од холоду.

Про дальшу путь годі було й думати, й хлопак ледве дістався свого барлогу, скрутивсь у затишку й заснув.

— А ти ще тутечки?

Боримисл посилкувався не розплющувати очей, та повіки зрадливо сіпалися, й дівка знову сказала:

— Покажи ногу.

Й, не чекаючи, глянула сама. Вся ступиця була червоно-синя й аж лишала від розпуху. Та рани ніде не було, й вона спитала:

— Гадюка хіба?

— Оріх, — відповів хлопак.

— Водяний горіх! — здогадалась Оленка. — М-м, се таке, шо м-м!.. Давно?

— Тії сідмиці.

— На тому тижні, — сама собі переказала дівка з древлянської руською говіркою. — Чу, ти лежи тутечки, а я сходю домів. Чуєш?

— Угу. А ти де живеш?

— Ондо! — кивнула кудись над саму голову йому дівка. — В Берестовому, над Либіддю. Я раз-два!

Вона шерхнула по піску тертими полами старої вітчої гуні, й кроки її завмерли десь угорі. Сього разу Оленка теж длялася, коли ж прийшла, в руках у неї темнів рудий клунок. Вона розгорнула його, се була геть подерта дублена гуня, й дбайливо вкутала Боримисла під саму шию. Тоді добула з-за пазухи білий клапоть, у якому шаруділо темно-буре зілля, збігла в берег, кілька разів умочила його в воду й знову підійшла:

— Простягни тако-го… — Боримисл одчув у хворій нозі різучий холод і мимовільно сіпнувся. Дівка тихенько примовляла: — Се бабця мої дали нишком. У-у, вони в нас добра відьма: всеньке Берестове своїм зіллям лікують. І з Славутича люд бігає до них, і з Висьгородця…

Боримисл угрівся й, заколисуваний її вуркотанням, не помітив, коли вона й зникла.

Так Оленка приходила до нього два дні вранці та в обіди, перев'язувала спухлу ногу й, лишивши клуночок їжі, зникала, тягнучи гуню по піску. А третього ранку, щойно вона пішла, на голову Боримислові сипонуло, в продухвині блимнула чорна тінь, і перед ним став, широко розчепіривши ноги в постолах та рудих білих станях молодий можик, хлоп літ на двадесят. Він довго роздивлявся Боримисла, й той теж глипав то на його зведені докупи густі чорні брови, то на вишивану сорочку під грубою свитою, то на заломлений ковпак із сірого ягняти, то на ніж, який блимав кістяною колодочкою з-під широкого червленого пояса. Каре волосся в нього виглядало тільки спереду, стрижене, як і в усіх полян, під макотер, а вуса були ще зовсім ріденькі й короткі

— Чу! — сказав хлопак. — Я — Видота з Берестового, й вона моя! Чув? Шоби тебе до вечора тут не було. Бо прийдемо з хлопаками й викинемо за ноги в Славуту. Чув?

І сторожко поглянув угору над кручі, де щойно зникла Оленка. Тоді застромив ножа глибше за червлений пояс і неквапом ізсунувся в берег. Він ішов, не озираючись, і в кожному русі його була сила й самоповага, й Боримислові похололо всередині. О сій опухлій, мов колода, нозі, розтіпаний пропасницею, він не міг би стати супротиву й Оленці, не те що здоровому хлопакові.

Дівка прийшла в обіди легкома, без вітчої гуні, гнучка й сполохана. Видота вранці наздогнав її під Берестовим і так виразно глянув, що вона зрозуміла, де допіру був і що міг там зробити. Півдня вона мліла серцем, але збігати в далекий берег не важилась, бо вдома був тато. Коли ж він пішов змінити на плотах товариша, Оленка вмить прибігла.

— Ховайся, Борисе! — прошепотіла дівчина, тремкими пальцями перев'язуючи йому ногу. — Той Видота лютий хлоп — заріже! Йому вже троє чужосельців праве мсту… З Висьгородця, й із-за Яропеня, й з Княжичів…

Перев'язавши, вона почала витягати Боримисла з барлогу, він спершу пручався, тоді таки став і сам підводитись. Оленка заповила себе його рукою за шийку й потягла берегом угору. Так він і стрибав хтозна й скільки, виснучи на ній, Оленка ж тільки роззиралася, чи їх ніхто не бачить, і примовляла:

— Ше трохи, ше трохи… Вже й Славута кінчився, се тут уже Почайна… — Вода в річці стала тиха, як в озері, тут і там хиталися на вітрі лодді та човни, людей же не було, бо в таку негідь і холоднечу риба ловиться хіба вдосвіта. Схили над Славутою кучерявилися берестовим пралісом, стрімкі й величні, й Боримисл видавався собі ще дрібнішим і нікчемнішим. — Осісьо вже й Хрещатик починається… — важко сапала втомлена дівка, тягнучи його узвозом угору. Його рука звисала їй над самісінькі груди, що порхали під сорочкою, й хлопак одводив пальці, аби не торкатися їхньої гарячої пружності.