Дикі білі коні - Білик Іван

Та сонце вже встигло скотитися з обіду, й доки підмога прийшла, від першої тисячі не лишилося жодного воя, другу теж добивали, а третю турнули до самих ярів, де на персів чатували нап'яті луки.

Зоружені довгими щитами комонці пішли на ворога непробивною лавою зі списами навпереваги, стріли лучників дзенькали в начищену бронзу, мовчки впинались у живе тіло людей і коней, передні падали під ноги, але на їхнє місце ставали нові й нові й ішли пробоєм, важкі й невідворотні, й лави скіфських комонців, зоружених легкома, здригнулися й покотились у яруги.

Багабухша одним з перших настиг досі не бачених воїв у гостроверхих повстяних шоломах, але поряд з ним було мало персів, і він гукнув темникові, що гнав із ним круп у круп:

— Переймай знизу!

Він зрозумів подумки скіфського ратевода й вирішив скористатись із його помилки. Скіфи кинуться через річку на той бік і стануть легкою здобиччю персів. Наздогнати їх отак навряд чи пощастило б, комонці втікали, прикрившись круглими щитиками з одзаду, й улучно стріляли супротиву переслідувачам.

— Переймай і ти знизу! — наказав вельміж чільникові й другої тьми, який наздогнав його.

Й двадесять тисяч важко зоружених персів обернулися туди, куди бігла каламутна вода річки. Та коли яруги скінчились і вої доскочили, берега, очам їхнім відкрилася дивна картина. За водою по двоє й троє вряд пливли кострубаті плотики, й на кожному було по десятку коней зі скіфами. Вервечка не мала краю, перські чільники звеліли стріляти по них важкими стрілами, та тільки найуправніші могли докинути до середини річки, й се майже нікому не завдавало шкоди.

Багабухші стало ясно, що скіфи перехитрили його, й він не знав, що робити далі.

— Гнатися! — сказав перший темник; Багабухша погодивсь, бо іншого виходу не було. — Рано чи пізно їх приб'є до берега. Не всі — то по одному.

Й перська комонна рать ішла й далі понад берегом. Наймужніші, кидалися з кіньми в жовті води річки, та кілька добрих сотень пішло в сей спосіб ні на що, й тисяцькі заборонили ратникам лізти у воду. Два плотики незабаром і справді прибило майже під берег, і перси закидали їх хмарами важких і легких стріл. Се підняло настрій переслідувачам, надто ж коли вони вгледіли того, хто верхував серед утікаючого війська. Всі тепер цілилися туди, й одна стріла збила буланого коня. Кінь тут же пірнув у воду, розгойдавши пліт, інші коні теж не втримались і попадали, а скіфи, не звертаючи на них уваги, відгреблися ще далі під протилежний берег, куди вже жодна найпрудкіша стріла не могла сягнути.

Але втікачі були приречені, се бачили всі й наполегливо гналися за ними понад берегом. Дехто вже нагледів собі й одного чи двох прудконогих, білих, мов сніг, скіфських коней, які славилися в цілому світі, й пантрував, коли сей пліт приб'є до берега.

Багабухша, аби не дати скіфам вислизнути з пастки, яку вони самі собі мимохіть улаштували, наказав третій тьмі переправитися з кіньми на лівий берег. Се змусило б утікачів триматися середини, а до середини стріли таки долітали. Тьма, перечекавши останні плоти, надула плавальні мішки й пустилася берега. Мегабіз же з рештою полку йшов і йшов далі вниз. До нього приєднувалися нові тисячі, які щойно підходили, й серед війська запанувало те веселе пожвавлення, що буває завжди, коли ворог потрапляє в безвихідь і тільки лічені години відділяють його від певної загибелі.

Се, мабуть, урешті зрозуміли й самі скіфи, бо й на плотах ущухли вигуки та знущання, й постріли майже припинились. Ратникова тула широка, та й вона має дно.

Якийсь час обидві раті рухалися мовчки, й у тому мовчанні була смерть. А коли на лівому боці Данастра з'явилися перші сотні Багабухшиних комонців і погналися вслід за скіфами й тим берегом, серед багатотисячного перського війська знявся переможний лемент. Хоч біля самого гирла, та вони однаково повитягають плоти зі скіфами на сухе.

Й тут Багабухша вдруге відчув, що не знає ворожої землі. Його комонці на тому березі, замість випереджати плотики, почали вповільнювати хід, а незабаром і геть спинилися. Й тоді радісний лемент здійнявся на плотах. Плоти сміливіше наблизилися до лівого берега, й звідти знову полетіли образливі для персів знаки та вигуки.

Далі ввесь протилежний берег темнів ядучою зеленню боліт, і коли б цар надумався картати свого першого вельможа, той не мав би чого й відповісти, бо ратевод повинен знати не тільки вороже військо, а й землю, на якій ратиться. Третя тьма кинулася в обхід болота, обминула чимале озеро, та небавом їх перепинила інша вода, широка, як десять Данастрів. І сього озера, довгого, сто п'ятдесят стадіїв, вони вже й не намагались обминати.

А незабаром і та рать, що гналася за скіфами правим берегом, теж угрузла копитами в драговину, й перси тоскно проводжали очима ворога, який безкарно втікав на плотах між густими заростями очеретів та верболозу.

Коли по лівий бік засиніло темними хвилями чимале кругле озеро й поволі розтануло за плотами, болото скінчилось, берег навис над річкою рудими зривами, із середини плотів уперед і назад передали веління:

— Пришибай-й-й!..

Очеретяний пліт Люта Пугачича пристав перший, за ним почали безладно гребти до берега й інші такі самі плоти. Нарешті сонце сховалося за Данастром, уся сіверська рать, комонна тьма, яка щойно завдала такого клопоту персам, розташувалася серед голого степу табором.

Лют Пугачич спершу думав іти далі, та ратники були геть потомлені, й коні теж, і він махнув рукою:

— Сюди вони й за два дні не прийдуть.

Боляри наказали своїм тисячам розсідлувати коней, але вогнів класти ще ніхто не зважувався. Тоді Лют Пугачич перший розпалив добре багаття, й то стало знаком. Увесь берег і степ аж до лиманської затоки спалахнув тисячею багать.

Болярин Малк приніс од воєвод перші злічіння:

— Чотириста чотиридесять і семеро, княже.

— А їхніх?

Малк стенув плечима й присів коло вогнища навпочіпки. Від полум'я його темна коротка борода здавалася червоною, а вічі дрібно блимали. Своїх завше знаєш — лише гукни, й соцькі скажуть, скільки пішло в рать, і скільки повернулося, й скільки зранених.

— На око — тисячі три, — зиркнув він на Пугачича й знову заблимав у вогонь, од чого перед очима в нього спалахували подерті червлені стяги.

Лічити можна було й справді тільки на око, бо вони ще навіть не знали, як ходять перси, й по скільки ратників мають в одному такому загоні. Перший вони знищили до ноги, другий теж, а від третього лишилося саме шмаття. Ще й дорогою, поки пливли, поклали кілька сотень найупертіших, які хотіли були наздогнати їх плавма.

Се було для початку незле, та Лют Пугачич думав, що скаже на той його вигад древлянський жупан.

А Боримисл тільки нахмурився, слухаючи Люта:

— Се як наче заєць укусив собаку.

Вони зустрілися над Верхнім лиманським озером по двох днях, і жупан Боримисл привів три тьми. Решта мала наздоганяти його, й Боримисл гадав на ще бодай двадесять тисяч.

Лют образився:

— Я перший уступив з Дарієм до раті й не злякався, а ти речеш…

Боримисл сидів, схилившись на чапракуватий стовбур товстезного береста, Лют Пугачич теж, вони торкались один одного плечем, але не бачилися. Поряд стояли Мах та Нехота, вони відчули в Боримислові ту міць, до якої слід горнутися, й не відставали од древлянського жупана ні на крок. Той сприйняв Маха насторожено, хоч і сам не знав чому, з єгиптянином же їх єднала спільна доля, й се зближувало колишніх талів.

Берест розкинув гілля над кручею, далі ж починався стан, який тепер налічував чотири тьми комонних ратників. Мах із єгиптянином пильно дослухалися розмови сіверського та древлянського князів, і коли Лют Пугачич ображено замовк, людянин, важко громадячи слова, кинув зоддалік:

— А в на-нас, к-княже, цькують ведмедів псами.

Боримисл осудно глянув на забрідного чужинця й нічого не відповів на його притчу, бо вона зовсім не тулилася купи.

Та пізнього вечора, коли вони сиділи вже не під розлогим старим берестом, а нижче, біля намету жупана, Боримисл кілька разів зиркнув на людина. Той мостивсь осторонь багаття до сну, в нетутешньому погляді його очей була важка задума. Нехота вже спав чи просто лежав, склепивши повіки, й Боримисл уривчасто зітхнув. Стан озивався притишеними голосами, ратники вже повдягались і гасили вогні, тільки жеребці перегукувалися в зоряному степу. Боримисл підійшов до людина. Той уже лежав, укрившись корзном із головою, та, почувши кроки, визирнув:

— Ти щось до-до мене, жупа-пане?

Боримисл тільки покрутив головою й пішов геть. Але вранці раптом прикликав Маха, який їхав за п'ять списів позаду разом із єгиптянином.

— Казав ти зночі… То як ловують у ваших краях?

— Ве-ведмедів?.. — Людин аж ніби злякано подивився на древлянина й заходивсь розповідати:

— Ну як! Псами! Пу-пускають псів на в-ведме-дя, пе-пес ук-кусить — і втікає. Тоді знову вкусить — і знов утіка-кає… Аж по-поки…

Боримисл засміявся:

— Й ведмідь не може змогти шолудивого пса?

— Мо-може, але… Один пес із одного боку, а д-другий з другого…

Боримисл іще раз посміхнувся й од'їхав, але йому було не до сміху. Ся думка точила йому душу ще з учора, й він лише вивіряв її. Та й підсвідома неприязнь до втікача не давала йому вільно розмовляти з Махом.

Під обід його наздогнав Лютибор Пугачич.

— Жупане!.. — Він аж пашів од спеки й хвилювання. — Базар привів три тьми!

Боримисл кивнув, тоді посміхнувся:

— Се вже рать: сорок наших із тобою та тридесять бродницьких. Сімдесять тисяч. Се вже є рать, удужки як пара псів.

— Яких псів?.. — Сіверянин підозріло глянув на древлянина. — Наслухавсь отого людина Маха?

Боримисл відмахнувсь і кинув ратникові, що їхав оддалік:

— Приведи бродника!

Молодий воячик не зразу второпав, йому довелось розтлумачувати, що баш бродників уже тут і має по собі добру потугу. Й коли отрок погнав назад, Боримисл примруживсь:

— А ти не відаєш, як ловують ведмедів? — Лютибор лише закусив губу, тож Боримисл докинув: — Так, як ото й ти ловував.

— Се я пес? — нахмурився сіверянин, але було видно, що слова молодого жупана й похвала його припали йому, Лютиборові, до смаку.

— Всі ми яко пси теперки… — Жупан глянув назад, де на сотні гін звивалася смужка раті, й повторив цілком розважно: — Перси мають псів за священних, Люте.

Коли прибув Базар, він наказав йому:

— Йтимеш по нас і все за нами палитимеш.

Вождь бродників із самого початку визнав над собою зверхність древлянина в сій війні, проте такого наказу він і не міг сподіватися:

— Геть усе пали?

— Й хати, й села, — підтвердив Боримисл і глянув на Люта Пугачича: — Так мовлю, княже?

Сіверянин не зразу відповів.