На білому коні - Самчук Улас
Пана Володимира, який був керівником якоїсь торговсльної фірми, звичайно не було дома, а пані Марійка була приємна, добра й уважна господиня, ми з нею багато розмовляли, вона завжди щось читала, переважно поточну пресу, завжди щось там знаходила "не так" і обов'язково висловлювала свої коментарі.
Але про справжній відпочинок у Кракові не можна було й думати. Приходили гості, ми ходили в гості, відвідини урядів, ка-варня "Полтава", каварня Бізанця. Люди, люди і люди. Вернувся блідий, змарнілий, з своїми бурхливими театральними проектами з Варшави Чирський, якому лікарі настирливо, замість театру, радили санаторію в Закопаному. Появився ще один летючий голляндець, блідий лицар, письменник і авантурник, а разом з тим дуже кольоритна людина з добрим українським серцем — Юрій Горліс-Горський, відомий автор "Холодного Яру", який разом з іншим пречудовим колегою Ростиславом Єндиком, залучивши до свого товариства і мене грішного, у якомусь інтимному ресторані, на другому поверсі, "прожигали" купу грошових знаків, яких у цей час не бракувало, при чому Горський, мов той любимець богів — кудесник, з великодушною байдужістю і барвистою соковитістю оповідав про свої воєнні пригоди у всіх кінцях орієнту й окциденту, починаючи з Закарпаття, Румунії, Югославії, через Туреччину, Сирію і Палестину, через Олександрію, Марсель і Париж, кінчаючи Гельсінками, звідки він щойно вернувся.
І яка шкода, що на цей раз я не міг як слід гідно і солідно дотримати кроку з моїми прекрасними товаришами з огляду на обструкцію мого шлунка, який після варшавської прогулянки почав поводитися зі мною знов досить ганебно, але наші бурхливі розмови, наші ескапади в філософію, мистецтво та політику були для мене і так справжнім джерелом приємности й надхнення. Каш добрий друг Єндик, цей знаменитий расолог і блискучий автор "Реготу Арідника" та інших творів, і взагалі міцна, атракційна і вольова людина, невмолимо бив рекорди в перегонах з Горським за чашу першости і дивувався, що такий справді расовий волинець, як я, в країні якого стільки пролито найкращого самогону, так ганебно тратить престиж пияка і вводить його в другий конфуз.
Першим його конфузом зі мною була його расологія, коли він у відомій географії В. Кубійовича помістив мою фотографію на доказ, що я належу до остзейської раси з чорними очима, твердим волоссям і смаглявою шкірою . .. Але побачивши оригінал свого "остзейського типа", він був немало збентежений виразно ясно-синіми очима, ясним і м'яким, з нахилом до лисини, волоссям і цілковитим браком смаглявости на виду...
При цій також нагоді ми з Єндиком зробили щось на подобу домовлення: я сказав, що почну аж тоді вживати горілку, як перейду Сян, на що мій колеґа заявив, що у нього це буде навпаки. Перейшовши Сян, він перестане пити і запишеться до "Відродження" ... Забігаючи трохи наперед, мушу сказати, що це був його третій конфуз. Перейшовши Сян, я свого слова додержав. Що додержав його і мій колега, — сказати не можу...
Тим часом програма моїх подорожей з доповідями все конкретніше оформлялася, усе це планувалося десь на половину червня, а покищо Ольжич та й інше начальство радили мені поважніше взятися за своє здоров'я. І невідомо як і звідки, я враз дістаю запрошення до якоїсь Кальварії — Броди, до якогось маєтку з парком, палацом, яким заправляв наш земляк і організаційний друг, що носив пишне ім'я Володимир Король.
Чирський з цього приводу був виразно не вдоволений, бо що, мовляв, станеться з його театром. Його підтримувала також Олена Теліга, заявляючи, що тепер не час на шлункові справи, але інші нам радили заходитися біля цього саме тепер, бо пізніше не буде справді на це часу і можливости, тим більше, що в наше краківське театральне підприємство, знаючи фізичний стан нашого ентузіястичного режисера, як також знаючи оігінію лікарів про нього, я рішуче не вірив. Не дуже вірили в це й інші наші колеги. . .
І от пригадую гарну, соняшну неділю першого червня. Зрання їду до Теліг, пан Михайло старанно нас з Оленою фотографує, потім разом обідаємо в ресторані, багато гуторимо, а вже о годині 4,30 малим льокальним потяжком я від'їжджаю у напрямі півдня.
І ще пам'ятаю тихе, мальовниче село чи містечко з великою старовинною церквою на схилі пагорбка від заходу, а з другого, східнього боку великий, розлогий парк з річкою, пишними старими липами, коронастими дубами, стрільчастими ялинами і туями, які творили мальовничі краєвиди зелених полян, рівних алей і сірого двоповерхового палацика в стилі ампір.
Було під вечір, западало за Кальварією сонце, бамкав здалека дзвін і стояла непорушна, глибока тиша і безлюддя. У парку лише гомоніли ще птахи, що готувалися до ночі, і десь там далі легко шуміла річка. Після бурхливого міста ця раптова тиша здавалась мені містичною.
Так само тихо і безлюдно стояв палац з його великим бальконом і двома рядами великих темних вікон. Усі його бічні входи були закриті, за винятком однієї половини дверей головного входу. Я пробував було стукати, але ніхто на мій стук не відповів. Я увійшов до середини великого вестибюлю з широкими мармуровими сходами, що вели до другого поверху, але і тут було тихо і порожньо. Спочатку я вагався, куди маю йти далі, а потім застукав до дверей праворуч, після до дверей ліворуч, але скрізь панувала мовчанка. Тоді я пішов угору по сходах, передо мною було багато дверей, але і тут та сама тиша. Двері кімнат не були замкнені, і в одній з них я побачив велике безладдя, що свідчило, що там хтось мешкає, але всі мої намагання зустріти якусь живу істоту були даремні.
Починало темніти. Я не мав зеленого поняття, кому ця будова належала і кому належить тепер ... І хто тут мешкає взагалі. Я мав адресу Володимира Короля — і це все.
Потім я пішов униз до парку, знайшов лавку, сів і почав чекати. Але чого і кого чекати? Може я не туди попав? Одначе адреса була ця, і мені нічого не лишалося, як чекати.
Чекання тривало. Йшли години за годинами. Було зовсім темно. У мені зростав неспокій. Година дев'ята, десята, пішло на одинадцяту... Парк був темний, палац німо стояв, оповитий мовчанням, і нагадував казку про зачаровані замки, або містерійні оповідання Конан-Дойля ... Я вже думав було, що доведеться провести на цій лавиці цілу ніч, коли так біля години першої до мене здалека донісся якийсь галас, що своєю мелодією нагадував щось з наших нічліжанських пісень. Згодом здовж алеєю появилася і швидко проїхала бричка, запряжена кіньми, яка зупинилася перед входом до палацу.
Це і був мій Володимир Король, а з ним ще троє інших молодих, здорових, веселих хлопців, один з них німець. Вони щойно вернулися з гулянки... Мене прийняли вони бурхливо і радісно. Король показав мені дванадцять кімнат і сказав:
— Вибирайте! — Я вибрав одну невелику внизу, рогову з вікном до парку, поруч з кімнатою Короля. Була це весела, біла, ясна кімната з простим залізним ліжком, звичайною військовою ковдрою, старим просидженим фотелем і малим на тонких ніжках столиком. Одна звичайна електрична лямпа звисала на шнурку зі стелі.
— Тут маєте все, — сказав Король. — І повітря, і цілий день сонце... Сніданок, обід і вечерю вам принесуть. І можете тут писати вірші. Сьогодні тут порожньо, наша Зося пішла на танець, але завтра буде рухливо. Поведу вас показати господарство: двісті гектарів поля, шістнадцять корів, десятеро коней. Вмієте їздити верхи? Гаразд! До вашої диспозиції наш Фацет. Не кінь, а блискавка!
Ми ще трохи погуторили, і Король пішов. Його гості спали десь нагорі. Я лишився сам. Була година друга ночі. Через відчинене вікно лилося свіже повітря парку. І я дивувався ...
Дні, які я тут провів, були днями відпруження, медитацій, загоряння на сонці, виїздів верхи, купання в річці. Це був мій улюблений місяць червень, його найкращі перші тижні, свіжі зелені дні, пахуче сонце, лагідні вітри, буревійні зливи. Я мав багато часу і проводив його переважно насамоті. На полях ішла праця, і мій господар весь час бував там. Інколи і я виходив у поле, йшов межами; свіжі, зелені ниви майоріли під сонцем, дівчата у барвистих блюзках працювали на буряках, у повітрі гомоніли жайворонки. Або сідлав Фацета — чудове сотворіння яснокаштанової масти з гарними, великими, розумними очима,
— і їхав м'якою дорожиною пкмгід лісом у напрямі манастиря. Було тихо і радісно і ніщо не нагадувало війни...
Найближчої суботи мої господарі знов їхали кудись там на розвагу і запросили мене з собою. Ми застрягли в романтичному ресторанчику на схилі гори з прекрасним краєвидом на гори. Тут було чимало військових, переважно летунів, була музика і молоді, веселі дівчата, які подавали гостям вино й каву. І був бурхливий настрій. Настрій молодости і безжурности.. .
У неділю ми з Королем відвідали одну українську родину, яка жила недалеко від нас. Нас частували, співали "Бодай ся когут знудив", "Кришталева чаша", "Ой, видно село". І розходилися пізньої години з дуже гарним настроєм.
Але в понеділок дев'ятого червня у нашому спокійному парку і порожньому палаці враз зробилося дуже шумно, дуже рухливо і дуже повно. Несподівано' з самого ранку почали наповняти парк новенькі темносірої барви військові машини з танкетками і гарматками. Ціла протилетунська дивізія появилася перед нашими очима. Весь парк і весь палац були виповнені по вінця. Зароїлося від машин і людей. Приїжджали і від'їжджали блискучі мерцедес-бенси і ДКВ. Виструнчені офіцери високих чинів заходили по сходах палацу. Наша трійця цивільних людей зовсім втопилася у цій повені війська. Ми були здивовані, збентежені і зацікавлені. Щось це та значить, щось це напевно значить.
Другого дня зрання до палацу почали під'їжджати великі блискучі машини, з яких висідали не менш великі і не менш блискучі військовики переважно генеральських чинів, а згодом наш широкий травник перед палацом весь був заставлений столами, фотелями, стільцями. Ще згодом появилася пара десятків офіцерів, які розсілися на фотелях; принесли чай і каву, почалася нарада.
Це був для мене винятково несподіваний випадок, що я міг на власні вуха прослухати таку нараду, що треба завдячувати особливій певності тих людей, які могли собі дозволити таку необережність.
