Петрії й Довбущуки - Франко Іван
Стежка вела високими верхами і густими смерековими борами, в котрих крилося багато дикої звірини. Взимі ніхто нею не ходив задля вовків і сніжних заметей, та й уліті рідко пускалися нею сам на сам подорожні. Зате вдвох-утрьох, із доброю рушницею в руках можна було туди йти безпечно, — а дорога була далеко приємніша, околиці далеко різнорідніші, ніж гостинцем. Петрій дуже добре знав ту стежку і ті ліси, а жид ані хвилі не вагався йти за ним.
Оба ввійшли незабаром під густе темно-зелене склепіння відвічного бору. Немало там було таких місць, на яких не станула людська нога, де сокира ніколи не діткнулася свобідних дітей пустині, столітніх смерек і ялиць. Одною тільки старістю, вихром, перуном або червами повалені на землю, залягали вони її своїми велетенськими пнями, поволі, десятки літ гниючи і вкінці розсипаючися на дрібне порохно.
Вже зачинало вечоріти. Подорожні прискорили кроки до найближчого села, до котрого було ще три милі доброї лісової дороги. Розмовою скорочували собі час подорожі і не оглянулися, як довкола них почало темніти, як предмети ставали щораз невиразніші, зливаючися з іншими в темну стіну.
Нараз перед ними щось зашелестіло, немов кинувся який звір, виполошений із свого леговища. Петрій бистро поглянув за предметом, що втікав, але предмет не подабав на звіра. Петрій бачив, що се біжить щось біле просто, на двох ногах. Нараз те, що тікало, видно, запуталося ногами в гущавині і з розмахом гримнуло собою об землю, видаючи страшний людський зойк болю.
— Ти хто? Стій! — гукнув Петрій. — Стій, бо стріляю!
— Та я вже не тілько стою, але й лежу! — простогнав утікач плачливим хлоп'ячим голосом. — Будьте ласкаві, панове, даруйте мені життя... я нічого не винен... змилуйтеся... не губіть мене!
— Що таке! — буркнув сам до себе Петрій. — Чи мене слух зводить, чи се й справді Іванко Довбущуччин?
І Петрій приступив до хлопця, що все ще лежав на землі і жалібно стогнав, просячи дарувати йому життя.
— Але ж бо мовчи, дурню! Кому треба твого комарового життя? — крикнув сміючися Петрій. — То ти, Йванку?
— А то ви, стрику Кириле? Слава тобі господи, що ви надійшли... Я вже гадав, що згину в тій проклятій пустині!
— Ти що тут робиш? — питав Петрій, підіймаючи його і оглядаючи, чи не покалічився.
— Ні, стрицуню, я ніде не покалічився, лиш ударився трохи в голову і потовк собі коліно. Але се нічого. Коли ви тут, я вже не боюся!
Іванко поцілував Петрія в руку і, держачися його, як би для більшої безпеки, за полу, говорив далі:
— Я вчора рано вигнав худобу до лісу і пасу. Аж приходять до мене Сенько й Ленько, Довбущукові сини, і кажуть: "Іванку, ходи з нами!" А я кажу: "А худоба? Хто буде худобу завертати?" А вони кажуть: "Не бійся, дурню, чорт худоби не забере! Ходи, татуньо казали, аби ти йшов з нами!" А я знов до них: "Та пощо маю йти з вами?" Але вони мене один за одну руку, а другий за другу, та й кажуть: "Ходи, дурню, і не питай, коли кажемо!" Я пішов. Ми йшли лісами, дебрями, чагарями такими, що крий мати божа, вони передом, а я за ними. Я собі геть ноги пооббивав, плачу, кричу, аби заждали на мене, але вони все кричать: "Борше, борше, ти, жабо мала, ми не маємо коли!"
— Я вже не питаю, біжу за ними щосили. Нараз вони стали, казали мені зачекати на місці, а самі полізли в дебру, та таку глибоку, темну та страшну, що я боявся й заглянути до неї! Незабаром потім вилізли, несучи щось у мішках під полами. І знов зачали ми йти, але вже поволіше. Я питаю Ленька: "Що ви, вуйку, несете?" А він мені каже: "Мовчи, дурню!" Ми пішли далі. Аж десь геть із полудня зайшли сюди, ось тут, де та яма під берегом у дебрі. Там вони пішли до ями, а мені казали зачекати надворі. Всередині були досить довго, нарешті, вийшли вже без нічого. Ленько питає мене: "А що ти, Йванку, змучився?" А я кажу: "Ще й як!" — "На, — каже він мені, — тобі хліба і чекай тут, доки ми не вернемося!" — "А коли ж ви вернете?" — питаю я. "Ми не забавимо, — відповів Ленько. — Але пам'ятай, ані крок не відходи мені звідси!" — "А знаєш що, — додав Сенько, — я тобі дам роботу! Назбирай І наклади моху під суху ялицю, ми тут заночуємо. Але не важся мені йти там, — і показав яму. — Як ми прийдемо, то зараз пізнаємо, чи ти там був, а як так, то пам’ятай, що твоя смерть!" Я напудився дуже, а вони пішли.
— Ну, і ти чекав на них? — питав Петрій.
— Ба, а як, стрику, чекав! Моху наносив, укусив два-три рази хліба, напився води з потоку та й чекаю, чекаю... нема вуйків. Я боявся дуже спочатку, далі дивлюся, нема нічого небезпечного, то й ляг спати. Нині рано збудився, зачав оглядатися. Пригадав собі, де я, сів на свій мох та й сиджу.
— До ями ти не заглядав?
— Ні, стрику, я боявся туди йти: хто знає, що там!
— Ну, а чого ж ти туди нишпорив?
— Я ходив довкола, виглядав вуйків, а надибавши ту доріжку, сів коло неї, думаючи, що вони нею надійдуть.
— Як так, то провадь нас до тої ями!
В душі Петрія засвітала несподівана надія, що відшукає свою згубу! Він не сказав Ісакові нічого, але за Іванком рушив у глиб цілком уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великим трудом можна було крізь них дібратися додолу.
Вони продерлися більше-менше до половини глибини дебрі і спинилися під грубезною сухою ялицею, вершок котрої перун скинув їй самій під ноги.
— Ось тут моє місце! — сказав Іванко, тяжко віддихаючи з утоми. — Ось тут можете переночувати на тім моху!
Тим часом Петрій добув гніт, який мав усе при собі. Бліде світло облило предмети довкола них, а темрява за ними стала ще густіша.
Подорожні оглянули мохову постелю, дерева довкола і подалися до темної печери, котру вижолобила вода в стрімкій стіні яру. Та пізніше людські руки, здається опришків, розширили її і зробили з неї вигідну криївку, заслонену гнилими трамами, густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким чином не відкрило би її. Петрій знав її добре, і не раз вона ставала йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші та мусив ховатися перед різними неприятелями, людьми і звірами. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густі корчі ожин, ішов Ісак, а за ними малий Іванко. Він дуже був цікавий побачити, що сховали вуйки в тій темній норі.
Петрій пильно перешукав усі закутини печери, та не міг відкрити нічого. Аж за другим разом у щілині, котрої перше не добачив, знайшов два шкіряні мішки і, витягнувши їх, показав жидові.
— Ось моя згуба! — сказав Петрій.
— Яка згуба? — запитав здивований Ісак.
— Гроші, що мені вкрадено.
— То ті вуйки, про котрих хлопець говорив, були... Ага, вже зачинаю розуміти!
Петрій не відповідав. Усі вернули назад під ялицю, де мали спати, і, покріпившися тим, що мали при собі, полягали. Місяць піднявся саме на небі і, продираючися крізь густе галуззя, ледве-ледве заглядав у лиця подорожніх.
Глибока тишина залягла цілий величезний бір.
— Спите, Кириле? — питав по досить довгім часі Ісак виразним, але тихим голосом.
— Ні, не сплю, або що?
— Та ніщо, я не можу заснути.
— І мені не хочеться спати.
— Говорім дещо.
— Та про що?
— Я маю вас щось запитати. Ви, здається, вернете тепер додому, правда?
— От І я про те думав. Але я вже рішився: піду на Угорщину з вами.
— А то чого?
— Мушу тих бідаків увільнити з в'язниці.
— Що вам до них? Нехай злодії сидять!
— Ні, приятелю! — сказав Петрій. — Ви, певно, підозріваєте мене, що я нещирий, скритий, і догадуєтеся, що більше знаю про злодіїв, ніж говорю. Воно й правда, та вибачте, що не можу вам сказати всього, як і що... Велика присяга в’яже мене, не можу нічого говорити, що могло би їм пошкодити, а, навпаки, мушу для них робити добро!
Ісак здивувався немало, почувши таке. Не допитував Петрія ні про що більше, тільки звернув розмову на інший предмет.
— Як ідете зо мною, Кириле, то я скажу вам ще щось, — може, вам воно придасться. Ті гроші, котрі ви тепер віднайшли, зложіть у банку в Сиготі. Се, певно, великі гроші, то з них наросте великий процент.
— То небезпечна річ, — сказав Петрій зі звичайною в русина недовірливістю до всяких спекуляцій.
— Нічого тут небезпечного! Я беру цілу справу на себе, а думаю, що мені можете повірити.
Петрій не сперечався довше і пристав на те, що казав жид. "Хто знає, — подумав собі, — в якій пригоді можуть стати ті гроші, як не мені, то комусь по мені!"
— А що буде з малим? — закинув Ісак.
— Малого відошлю додому, скажу йому добре куди йти, і най іде!
І оба довго ще говорили про всячину. Нарешті їх перемогла втома, і оба поснули твердим і спокійним сном. Лиш малий Іванко, що спав між ними, кидався і кричав крізь сон... Видно, вуйки нагнали йому немалого страху.
XI
ЛЮБОВ АНДРІЯ
Олеся Батланівна була гарна, дуже гарна дівчина. Андрій знав її ще змалку і давно, давно полюбив її. Але любов його не була та пристрасна, гаряча, шумна любов, що вбирає любу особу яркими красками ідеалу, що говорить багато про себе, добираючи найтонших красок, аби висловити найменші відтінки чуття. Се була тиха, сильна й повна саможертви любов, ніжне прив’язання брата до сестри, бажання тихого, родинного щастя в житті.
Бувало, Андрій давнішими літами цілі вакації проводив із нею. Він щиро думав подружитися колись із тою гірською цвіткою. Він старався дати їй більше просвіти, аби тим зблизити її до себе. Навчив її читати і писати, впоїв у неї любов до рідного краю і освіти, доставляв їй книжок, котрими могла просвічати свій ум і своє серце.
Батько Олесі, що був у громаді війтом і вважався одним із перших багачів, не спиняв того. Він пізнав щирі наміри Андрія і лишав дочці досить часу читати та розмовляти з Андрієм.
По відході батька на Угорщину Андрій подався зараз до Батлана. Йому хотілося побачити свою цвітку, як звичайно звав Олесю, поговорити з нею, почути її щирі слова, — та йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися зі своїх діл та почувань. Його в’язала присяга...
Батлан сидів недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хоч і не новою вже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як звичайно в горах, не було. Сильні морози і каменистий грунт не дають розвиватися ліпшим овочевим деревам.
Увійшовши в хату, Андрій застав у ній тільки старого Батлана, що лежав на постелі від учорашньої бійки, та стару сумну Батланиху, що заходилася коло нього.
