Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Чатарі перехопили незнайомих гребців:

— Хто і пощо? І звідки? — у відповідь бубоніли втомлені, глухі, як у джмелів, голоси. Табір проснувся. Заворушився, схопився за оружжа. Хто сі люди? Ромеї? Ні, говорять по-слов'янськи, тільки інакше, ніж руси. Нарешті з'ясувалось: це були посли від царя Романа. До князя Ігоря. Принесли руському провідцю слова царя ромейського про мир. І ті слова принесли на золоті. Ая! Убоявся Роман великої руської раті! Та ще й коли мадярська орда гуляла по окраїнах його держави. Отож прийшли посли умовляти Ігоря повернути назад. Взамін велика данина і честь...

Ігор скликає бояр, воєвод, старшин ратних. Розстеляють для князя і радців один килим, для послів — другий. Їх п'ятеро. У довгих сорочках із багору, бісером і золотом розшитих, на плечах багрецеві окрили, м'які взувачки із зеленої хзи.

— Се боляри царя Романа,— тихо шумить пошепт над руськими ратниками. Посли тримаються пліч-о-пліч, ніби бояться, що окремо будуть прострелені тисячами зіниць, що націлюються на них із товписька ратницького табору. Ось посли знімають шапки, низько вклоняються, спочатку до воєвод, потім — нижче — до князя, а далі ратникам, що завмерли в цікавості.

— Від царя Романа, княже, слово тобі принесли.

— Кажи! — гукає з нетерпінням князь до бороданя, що перший заговорив.

— Мовив Роман: не ходи, княже, до Царгорода, а візьми, княже, руську данину, яку мав Оскольд і яку мав Олег. І додам тобі, княже, ще до тої данини,— так сказав Роман.

Князь дослухав, повернувся до воєвод і ратників.

— Що робитимемо, дружино? Чи згодимось на слова царя Романа, чи підемо, як задумали?

— Треба ще подумати. А отсі набутки, що ми їх мечем надбали, хай нам лишаються також!

— Краще підемо та заберемо все, що захочемо, а то цар обіцяє, а що дасть? Він усе віддав уграм!

— По Оскольдовій харатьї хай і віддає. Як Олегу колись.

— Пощо долю спокушати? Забули отой вогонь пекельний? Захотілось у пекло знову? Коли цар обіцяє, чого ще хотіти. Не бившися, матимемо і злото, і срібло, і паволоки!

— Правда — все будемо мати задарма. Без краплі крові. Що вона у нас — водиця?

— Згоджуйся, княже, на слова царя!

— Згоджуйся!.. Згода!..— розхвилювалось товписько ратних людей. Бояри і воєводи також згідливо закивали головами, щось говорили князеві. Тоді Ігор сказав:

— Моя дружина і рать уся пристає на слова царя Романа. Хочемо мати свою данину по харатьї і ще зверх того жадаємо на кожного воя і злота, і срібла, і паволок...

Посли збилися докупи, почали перемовлятись. Старший, чорнобородий, ще раз вклонився усім:

— Чекайте нас тут. Буде вам усе, що хочете. І те все запишемо в нову харатью. За звичаєм.

Усе так і сталося. І скоро Ігорева рать, обтяжена добрами, повернулася до Києва. Лодії, човни і довбанки доверху були навантажені даниною і дарами грецької землі. Посувались вгору проти течії Дніпра повільно й важко. А назирці за руською раттю йшла берегом печенізька орда. Ромеї обдарували і їх. Але в чужих руках кусень хліба видається більшим. Біля Хортиці, як водиться, коли почали вивантажувати лодії і ставити на волоки, сталася сутичка з ординцями. Кілька стріл долетіло і до князя Ігоря та його отроків. Одна з них уп'ялася в плече воєводи Щербила...

Та все добро доправили до Києва цілим.

Скоро до стольного руського града прибули і нові посли — укласти мир з русами. А з Києва до Царгорода пішли руські посли в числі п'ятдесят і один муж. Написали вони нову харатью: "…Ми од народу руського посли й купці... послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми руської землі, і ними заповідано нам обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем дияволом, який ненавидить добро, і утвердити дружбу межи греками і руссю..."

З цією харатьєю руські посли пішли до Царгорода, до царя Романа, щоб узяти від нього присягу на вірність. І взяли ту присягу у святій Софії Царгородській.

А другого дня після цього, коли руські посли вже збиралися вертати додому, їх настигла страшна новина: царя Романа вже немає! Його повергнуто з імператорського престолу! Зірвано з чола золотий вінець! І це зробили не чужаки, не люті ординці, не вельможі чи полководці, його власні сини — Стефан і Костянтин. А старший синок — Христофор, якому Роман передав гвардію, допоміг відвезти розвінчаного батечка до... монастиря!..— на острівець Проте...

Настав кінець гордому гласу Романовому!..

Доки повергнутий Роман приходив до тями від тої підступної дії власних синів, руська сольба почала домагатись присяги від Стефана і Костянтина. Нові царі пильнували один одного — хтось когось мусить знищити першим! Відповідно до закону віроломства, за кожну підступність треба платити життям. Нові царі шукали опори й підтримки всюди — їм був потрібен мир на всіх чотирьох сторонах їхньої землі, мир і поміч. Тож відразу погодились присягти русам дотримуватись цієї харатьї. І згодились дати пільги і на пошук челяді, і вільно торгувати купчинам, і вільно ходити в гирло Дніпра, і на Білобережжя, і на острів Єлферія, тільки щоб не зимували там і щоб у корсунській стороні не захоплювали ромейських володінь... Ще говорили в харатьї, щоб руський князь не пропускав чорних булгар в їхні землі... Мудра думка Романа, щоб руками русів стримувати натиск ординців на імперію, була правильно поцінована зрадливими синами. А ще нові царі зажадали від руського князя, аби послати руських воїв до них. Сумнівались, мабуть, що зможуть утримати свою владу лише золотом...

Одного гарячого літнього дня Ігор повелів закликати прибулих царгородських послів до себе. І, зібравши їх, бояр і старшу дружину, рушив до Перунової гори, до велетенського кумира і захисника полянського племені Перуна. Тут уже, як і в давнину, горіло вогнище; червоні зблиски його переможно відбивались в яхонтових каменях очей кумира. Ніби він оглядав прибульців з великою цікавістю і торжеством. І здавалося, задоволено хиталась його велика срібна шапка.

Воїни з князем склали до ніг Перуна свої мечі й списи, щити й золото. Ігор став на одне коліно і, за звичаєм, сказав:

— Присягаю, що все те, що написано в цій харатьї, буде виконуватись мною і моїми людьми... в наступні літа і завжди, допоки сонце сяє і допоки весь світ стоїть у нинішні віки і в будучині!... Коли ж хто переступить се, хай помре від свого оружжа і хай буде проклятий богом Перуном за те, що переступив свою клятву...

Не знав князь Ігор, що того ж таки дня його старший син Гліб запише ці його слова в пергамен і що колись вони будуть вписані у великий руський літопис. І ще князь Ігор того дня не бачив, як менший його син — Святослав, що тримав за руку Асмуда, не поклав ні свого дитячого маленького меча, ні обруча, як і дядько — вихователь його, до підніжжя кумира Перуна.

Хлопчина тихо запитав у Асмуда:

— Чому вітець не відібрав мою болгарську отчину?

— Сам її забереш, княжичу! — суворо відповів варяжин. Його круте, вперте чоло було порите глибокими зморшками. Від того увесь його вид був затятим і крем'яним.

— Але ж вітець присягає на мир допоки світить сонце. А сонце світить вічно!

— У кожного свій вік, княжичу. У сонця один, у князя-отця — інший. А в тебе — і зовсім інший. Проси у Перуна сили!..

Коли всі покинули Перунів горб, хлопчик-княжич відійшов від свого вихователя, наблизився до кумира і впав перед ним на коліна. Зі сльозами на очах він щиро вигукнув:

— Перуне великий! Загостри мої стріли, натягни срібну тятиву лука мого, дай крем'яні копита коням моїм, а лодіям моїм дай крила вихору. Це коли я виросту і піду в похід. Добре?..

Склавши руки на грудях, старий варяжин з гордістю дослухався до молитви-слова свого княжича. Хай буде він удачливим воєм! Хай не боїться ні холоду, ні спеки! Хай не здригнеться його рука із занесеним мечем над новими землями. В ньому слава і сила. І будучина не лише його, Асмуда, а й сина його єдиного — Рулава.

Уже згасало Перунове огнище, коли двоє мужів — старий, суворий кремезняк і тонкий світловолосий хлопчик років семи — підійшли до того вогнища й кинули в нього свої обручі.

Вогонь сяйнув іскрами, спалахнув полум'яними пломінцями, які звились увись червоно-жовтими язиками. Перунів вогонь освітив круту стежку до Княжої Гори, по якій пішли ці двоє мужів.

* * *

Людина осягає себе лише в біді. І лишень тоді усвідомлює істину, що розплата за вчинені кривди завжди неминуча.

Покинутий і забутий усіма воєвода Щербило думав про це зі страхом, лежачи на пуховому ложі у своїй ложниці, у своєму великому теремі. Дім не радував тепер його. Був порожній і темний. У голові роїлися думки тяжкі й пекучі. Він прощався зі світом, а світ був до нього байдужий... Володарі клопоталися своїм владарюванням, властоїмці, ловчаки і спритники, блудодії і святителі, істочені злими намірами, потай точили сокири і на владик, котрих голосно славили, і на своїх суперників, котрим ласкаво усміхались.

Князь Ігор збирав на бучні учти варяжинів і радців, наслуховував їхні єлейні славослів'я і забував, що холопствуючі приведуть його до погибелі. Не думав, що серед цих холопствуючих чи й знайдеться хоч один, котрий щиро й безкорисливо захистить його, великого київського князя. Щербило знав напевне, що не знайдеться жодного. Чужими заповідями жив князь, зневажав тих, хто не вмів лестити й славословити, а тільки вмів добре трудитись та підставляти своє життя для утвердження цієї Країни Руси, де князює Ігор, як ось підставив своє життя Щербило, коли, перехопив собою одиноку печенізьку стрілу, що летіла князеві в спину. Неглибоко й зранила його, спочатку навіть не зажурився. Лише в Києві відчув, що навколо невеличкої рани утворилось червоне затвердіння, воно робилось синюшним, а далі по тілу розкидало великі червонясті плями. Отрута поступово добиралась до нутрощів — перестав їсти, ослаб і, нарешті, звалився з ніг. І ось тепер лежав, вибалушивши очиська до стелі, і вже не дослухався до пекучі всередині свого тіла. Бо ще пекельнішою була думка про те, що ось він нині має померти на самоті і ніхто йому не сказав слова вдячности за всі його великі труди во благо всієї землі та її володарів. А труди й справді були великі й тяжкі. Скільки мечів зламав, аби захистити владу Олега, потім владу Ігоря.