Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Ну, тоді вибери деінде. Де захочеш.
Ігореві варяги все більше тепер бояряться, хапають, де найліпша земля, ставлять тереми і двори. І цей Свенельдич — ще не встиг боярську гривну одягти, а вже в Княжу Гору вростає...
Пресвітер Григорій був украй здивований. Пощо така мудра княгиня піддалась на вмовляння Асмуда? Пощо відклала хрещення? Як виросте, зовсім зваряжиться, до віри Христової не навернеш...
Ольга мовчала — адже вона не хоче сваритися з варягами Ігоря. Та в неї є іще один клопіт.
— Як гадаєш, отче, де будейо брати невісту для Гліба?
— У християнських володарів, гадаю.
— Мабуть, треба нам уже кудись сольбу слати. До Болгарії чи до Угрії. У них і просити будемо невісту.
— Гліб мовив, що хоще стати священиком, знаєш це?
— Не знаю.
— Не хощу, каже, бути володарем київським.
— Леле! Біда...— від несподіванки християнка-княгиня звернулась до старої богині слов'янського племені полян Лелі, захисниці дітей і всіх бідуючих. Григорій насупив брови, але промовчав.— Правду мовиш? Не переплутав?
— Істинну правду,— перехрестився пресвітер. І додав; — Сказав мені, що не буде брати шлюбу ні з ким, піде в ченці.
— Того не може бути!
— Кажу ж, що мені сам сказав. І хоче бути священиком у соборній церкві Іллі.
— То не княже діло! — розсердилась княгиня.
— Я так само сказав йому,— зітхнув Григорій.— А все виною був отой Степко Книжник. Занапастив хлопцеві душу!
Ольга захвилювалась, почала хрускати пальцями.
— Отче, на тебе уповаю і на Бога. Зберися швидше в дорогу. Візьми на стайні найкращих коней. Візьми мої сани. Поки лежить сніг — швидко домчиш до Корсунської країни, а звідти кораблем до Царгорода. Знайди у царя ромейського дівицю для Гліба.
Але що скаже князь-муж? Щоправда, він не збирається віддавати керма синові, марить про новий похід на Царгород. І тоді буде пізно родичатися з могутньою імперією... Гірко на душі...
— Але ж, княгине... Царгородські імператори не дозволяють давати царівен і царевичів іншим країнам. Не дадуть і нам царівни. І після того, як Ігор грабував їхню землю?.. Ні, не дадуть, княгине... Кажи, куди ще можна поїхати?
— Тоді... може... в Угрію. В Болгарії — там Сурсубул клятий... Туди не можна.
— І я так гадаю, княгине...
Княгиня клопоталася — треба якомога швидше рятувати Гліба! Доки він ще не пішов у ченці, вона умовить його взяти шлюб...
Григорій, як міг швидко, по-старечому почовгав до стаєнь. Він був щасливий — повернув довіру княгині. Тепер має стати на двобій з варягами і за Святослава. Скидається, що саме Святослав буде переємцем князя Ігоря...
Але чому Угрія? Чому княгиня вибрала саме Угрію? Нова держава на Подунав'ї змусила себе визнати усіх відразу, її боялась Болгарія і Ромея. Коли Угрія стане соузницею Руси — Київ зможе диктувати і Царгороду, і Преславі. О, так! Він розгадав! Мудро робиш, княгине Ольго!.. Далеко вперед дивишся!..
Тим часом княгиня бігла до терема Гліба. Вона мусила бачити його зараз же.
І побачила. Княжич сидів за столом, читав товсту книгу, яку приніс із Преслави. Побачив матір, шанобливо звівся, пішов назустріч. Чемний, спокійний, уважливий — і собою ж який гарний! Оця кучма золотисто-рудого, аж бронзового волосся, невеличка, закучерявлена кілечками борідка — ну викапаний тобі молодий батечко його! А тільки в горіхових райдужках навколо зіниць не легковажна бездумна сваволя, а тиха мудрість. Господи, йому ж лишень сімнадцять літечок, а виглядає як поважний володар!.. От де справжні володарі, вони таки не робляться, вони — народжуються!..
— Сину, це правда? Ти відмовляєшся від столу?
— Правда, матінко-княгине. Мені не подобається тримати в руках меч. Краще книгу!
— Що ти!
— Увесь світ мені відкритий в тих книгах. Уся мудрість світу мені служить.
— Хто ж сяде на батьківський стіл тут, у престольному Києві? Ми стільки трудів своїх поклали...— Ольга ніби одним поглядом охопила усе своє напружене життя в Києві і могла б іще додати, що не лише багато трудів, а й боротьби і людських жертв віддано за утвердження її мужа і її в цій державі — Країні Руси.
— Хто сяде? Мій братець Святослав,— одказав Гліб.
— Він же... він...— хотіла сказати — варяжин, та ще й бундючний варяжин росте з нього під рукою Асмуда, Але тільки кинула недоречне: — Він ще малий.
Гліб немовби почув недоказане матір'ю, усміхнувся кутиками очей і спокійно одказав:
— То не біда. З малих завжди виростають великі.
— А що ж ти сам хочеш робити? Чим жити?
— О, я багато чого хощу. І содруги мої так само... Хочемо поставити багато храмів пречудесних, в них завести схоли. Щоб християнство розлило тут світло спокою душевного і знань. Хіба це не велика праця — стати просвітником свого народу?
— Велика, мабуть...
— Знаєш, що я побачив у Преславі? Дивна і гірка доля болгарського царя і всієї країни. Ніхто не дбає про душу народу. У церквах грецькі священики, вони сіють невіру у болгарського царя... у болгарського митрополита... у будучину болгарської землі. Ніхто вже не згадує ні в проповідях, ні в книгах великого Симеона. Повсюди ґречини насадили стяжання і користь...
— Ні, народ мусить мати своїх пастирів, мамо. На Руси мають бути руські священики, не гречини!..
Ольга сіла за стіл і заплакала. Яку гірку правду розгледів її син і як може вона заперечити його святе поривання!.. Це правда, це вона й сама бачить, коли в народу відбирають його велике минуле,— народ мізерніє, знесилюється його подвижницький дух...
Коли народ забуває своїх великих пращурів і своє слово,— забудуть і його. Сійте ж, сини мої, свою правду у свою ниву. Розорюйте ж свої перелоги, сійте велике — і воно вродить величчю!..
Не може вона, мудра київська княгиня, забрати у свого сина його найбільшого багатства — мрію і жадання стати сівачем величі.
Поможи ж йому, Мати Божа, во дні його скрути і во дні його подвигу!..
* * *
На порозі князевої ложниці блискавкою вдарили слова київського тисяцького:
— Княже, дунайські угри всією ордою посунули на Царгород!
— Звідки відаєш? — схопився з ліжка Ігор.
— Щойно прибули на подільське торговище гості з Риму. Оповіли, що угри ті з мечем пройшли землю болгарську, а нині, певно, вже під стінами Царгорода...
— О, лукавий Роман у пастці! — весело, по-молодечому засміявся князь, і його жовтаво-цяткові гострозорі очі рисі сяйнули радістю.— Швидше в похід! Але де нині кочують печеніжини? Де хани Рогдай і Сухан?
— Латинські купчини проходили повз ординські вежі й велику мзду їм віддали. Мовили, що ті стоять ще на зимовому стійбищі біля Хортиці.
Тим часом Ігор взувався сам, забувши від таких несподіваних новин прикликати собі у поміч постельничого.
— Біля Хортиці?.. Жени туди сольбу — нехай беруть міхи із куницями й бочки з медами! Печеніжини!.. Коли їх ще не встиг перекупити цар Роман Лукавець!..
Справді, Роман Лакапін, цей колишній хитрий царедворець, що відібрав царський престол у законного малолітнього імператора Костянтина, уже чверть століття носив чужу корону імператора, вдало відбивався на півдні й на сході від усіх ворогів. Найуспішніше він перекуповував небезпечних сусідів, спрямовував одних на одних. Могутні його сусіди сварились, бились, а він спокійно царював. Нині Роман платив данину династії Багратидів та іверським князям, платив вірменським володарям, на Болгарію напускав мадярів, хорватів, сербів... Мечами свого геніального земляка Іоанна Куркуя погромив гніздище критських піратів, затишив африканських і сіцілійських арабів. Але... Печеніги...
Печеніги були ближчими сусідами Країни Руси, їхні жадібні орди легко було перекупити. Зараз, коли посунули на Царгород угри-мадяри, Роман може дати печенізьким ханам багато золота і напустити їх на руські землі, аби Русь борсалась з ними і не помогла уграм. Втім, якщо печенізьким ханам дати ще більше золота, вони стануть спільниками русів проти Царгорода.
— Щербиле, швидше відправляй сольбу до ханів. Візьми сина Асмуда Рулава, скажи: бути йому на чолі сольби!
У цю мить князь забув, що недавно гнав свого воєводу, що не вірив йому. Але — бач! — Ольга сказала тоді правдиві слова про вірність воєводи Щербила. Таку добру вість приніс він князеві...
Мадяри, певно, вже під стінами Царгорода. Го! Він знав, що його слушний час настане. За свою перебиту рать, за спалені лодії ромеї мають бути відомщеними. Тепер Ігор силою забере все, що ромеї не дали йому по закону і харатьї. От тільки не проґавити печеніжинів.
Першим вибіг із княжих палат воєвода Щербило і помчав до стаєнь. Слідом за ним по-молодечому пострибав, кульгаючи на ліву ногу, князь. Нога давала себе знати ще з першого походу на Царгород, коли він невдало вистрибнув із палаючої лодії на берег біля Ієрона... З роками кульгавість не минала.
Уже скоро київські лодійщики і теслі на Почайні почали піднімати білі паруси. Биричі, тіуни й отроки княжі помчали по околишніх землях кликати до раті кінної і плавної усіх бажаючих.
За тиждень тьма-тьмуща лодій, човнів, довбанок з доверху завантаженими шкіряними міхами з брашном, пшоном, сіллю, копчениною, мечами і списами — з усім спорядженням, яке мусить мати воїнство у поході, рушило вниз по Дніпру. Князь Ігор з кінною раттю і дружиною своєю, Свенельд і Карло з варязькими воями пішо і комонно посувались на полудень, до берегів Руського моря. А попереду летіли на веслах легкі лодії з сином Асмудовим Рулавом та воєводою Щербилом, щоб перехопити ханів Рогдая і Сухана. І таки перехопили. Рулав був сильний і спритний вояк, швидкий на руку і слово. Народжений матір'ю з народу водь серед слов'ян, знав і мову слов'ян, як і всі, зрештою, дружинники-варяги, що приходили до Києва в більшості не від свеїв, а від прибалтських народів. Рогдай і Сухан радо взяли дарунки київського князя. Коли велика руська рать підійшла до дніпровських островів, її чекала вже на осідланих конях печенізька орда.
Рушили разом до самого моря, а далі морем до гирла Дунаю. Уже встановились гарячі дні і теплі ночі. Руські ратники, проте, не відпочивали під тихими зорями. Швидко йшли і водою, і берегом. І не знав ні Ігор, ні його воєводи, що корсуняни і болгари послали гінців до Романа: "Тут ідуть руси, покрили все море кораблями, без числа кораблів... І печенігів вони найняли собі..."
Роман, який щойно відкупився від мадярської орди, кинувся збирати своїх послів назустріч русам.
Одної теплої ночі сон гребців розполохав плескіт весел і стукіт уключин.
