Стежками пригод - Чуб Дмитро

І прядуть щоночі Темряву дроти.

Вітер знов наскочив, Холодом подув І зірвав листочок В пізньому саду.

Закрутив над тином, Мов не мав жалю, І з розгону кинув Просто на ріллю.

ЗИМА В ЛІСІ

Стіна безлистих засніжених дерев стогне від шаленого зимового вітру. Вибігши на узлісся, стали понад окопом кущі терну та ліщини, перегородивши шлях сніжній стихії. Вони аж позгиналися під вагою заметів.

Та ось трохи далі за окопом і кущами починається гущавина дерев. Тут, глибше в ліс, уже затишніше й снігу менше. Вітер не ріже обличчя, не шарпає за одяг. Тільки по верхах дерев перекочується шумовиння хвиль вітру, хитаючи дебелі стовбури дубів, берестків, осик, лип та беріз.

На перший погляд здається, що все живе лягло тут у зимову сплячку, завмерло. Але придивіться, прислухайтесь і ви переконаєтесь, що життя в лісі триває, йде своїм зимовим шляхом. Ось під кущем переплітаються мишачі стежки, зникаючи під снігом, а під купою хворосту видно кругленьке лігво — там донедавна спочивав заєць.

Зайці на зиму переходять з поля до лісу. їх уже не лякає шепотіння листя, тут тепер можна краще сховатись, як у полі. І, справді, ви раз-у-раз натрапляєте на заячі сліди.

Почувши гомін сокири і тріск дерев, прямуєте в той бік. По дорозі спостерігаєте, як з гілки на гілку перелітає ракша, як десь кричать білобокі й довгохвості сороки. Незабаром опиняєтесь серед табору різних дерев та хворосту. Двоє саней, навантажених деревом, стоять на дорозі, а скрізь навколо маячать пеньки.

На одному зрубаному дереві сидить лісник і розмовляє з лісником сусідньої ділянки лісу.

— Люди щодня приїздять з ордерами й забирають дерево, гілля, хворост — розповідає наш лісник, — Треба стежити, щоб не зрубали того, чого не слід, щоб не взяли без ордера зайвого.

— А хіба й крадіжки бувають? — питаете.

— Та тепер ні, а там давніше траплялось, — розповідає він, поправляючи чорну смушеву шапку. І, запаливши нову цигарку, говорить далі:

— У нас якось були в лісі напиляні бруси дерева. Приходжу одного ранку — аж трьох брусів немає. Придивляюся, а слід від брички є, а від коня немає. Видно, самотужки повезли, — думаю собі. — Став іти по сліду, коли так і є: наші бруси лежать у хліві крайнього двору та ще й обмазані кізяком, щоб не впізнали.

Після цього починає розповідати другий лісник, як він колись, заночувавши в лісі, спіймав злодія, що крав хворост... І лісники один поперед одного розповідають про життя і пригоди в лісі. Вони розповідають також про те, що тепер розплодилось багато зайців і лисиць, бо ніхто на них не полює: повідбирали рушниці. Лісник якось бачив на посадці однорічної акації понад 50 зайців.

— А одна лисиця так знахабніла, — казав лісник у чорній смушевій шапці, — що 'вибігла на дорогу поперед мене й давай підскакувати та перекидатись, ніби хотіла подратувати мене. Я вже й з рушниці націлявся на неї, щоб налякати, бо стріляти нам в таких випадках не дозволено — тривога буде, бо воно ж саме воєнний час.

— А я й з вовком зустрічався, — почав розповідати другий лісник, вусатий дядько в заячій шапці-вушанці. — Іду одного дня увечорі з лісу додому дорогою, коли це щось шелеснуло попереду в кущах. Аж вибігає на дорогу... Я спочатку думав, що це собака, аж за тим блиснули вогники вовчих очей. Я злякався й остовпів. Став і стою. Вовк теж зупинився метрів за сім. А рушниці не було. Подивився не мене, потягся солодко, мов після сну, і побіг собі далі в ліс.

— Та їх тепер розвелося багато, — почала знову чорна смушева шапка, — бо їх розплодила війна. Ось цього літа наші в'язали на полі сноли, як з жита вибіг вовк. Всі підняли крик, рвонулися з місця й косарі, то він обернувся і знову пірнув у жито.

■—— А це хворост на тини? — питаю лісника.

— Ні, ця ліщина вже перестаріла: їй більше, як шість років. — А трохи згодом почалась мова про наші східноукраїнські ліси, багаті на ліщину, і що далі на північ ліщини немає.

— Тут зате маємо добре дерево, як гостролисті кленки та чорнокленки, з яких роблять гарні полозки, гребінки, — розповідав дядько в вушанці, — а там у їхньому лісі більше дуби та в'язи, що йдуть на гарби, колеса, на обіддя.

Тим часом під'їхали підводи й лісникові принесли нові ордери на дерево. Цілими днями господарюють лісники на своїх ділянках серед цього холодного шумливого моря дерев.

Виходите на узлісся, і вітер знову хапає вас в свої обійми і ще запекліше кидає в обличчя сніжним порохом. Але поблизу видно вже околицю села, сіро-чорні клубки диму йдуть з багатьох димарів, і ви вже чекаєте того моменту, коли рипнуть хатні двері і вам в обличчя дихне рідне хатнє тепло й затишок.

ІДЕ ЗИМА

Зів'яла, стомилася осінь, Пожовкла й упала до ніг, А вітер злорадно голосить, Пухнастий жбурляючи сніг.

Замерзли річки та калюжі, Лягли під сніги спочивать. Лісочок за літечком тужить І сумно гіллям колива.

Біліють за дахами дахи, Вдягається в килим земля. І сніг, розлітавшись, з розмаху Ляга на сади, на поля.

А поки світанок прилине, Мороза майстерна рука Малює чудові картини — Казкові квітки по шибках.

Зів'яла стомилася осінь. Пожовкла й упала до ніг, А вітер злорадно голосить, Пухнастий жбурляючи сніг.

ДВІ МАТЕРІ

У двоповерховому дитячому будинку, де було більше ста дітей-сиріт, чувся дзвінкий лемент, а часом і плач. Двоє трирічних дітей саме сварилися за якусь іграшку, як з другого поверху, з канцелярії, вийшла Оксана Василівна, завідувачка будинку, з якоюсь жінкою. Незнайомій жінці Юрко відразу сподобався, і вона, оглянувши всіх дітей молодшого віку, знову зупинилась біля Юрка, що стояв біля свого ліжечка й уважно стежив за сваркою двох дітей. Він навіть не помітив, як поруч зупинилась чиясь мама, як він думав про всіх дорослих жінок, і ласкаво заговорила до нього:

— Добрий день, Юрасику! Що ти не пізнаєш своєї мами? — і вона нахилилась до білявого хлопчика, гладячи його по голівці.

Юрко на мить ніби збентежився, глянувши на незнайому жінку, і не знав, що робити. Та його майбутня мама допомогла йому вийти з незручного стану, взявши на руки дворічну синьооку дитину, притиснула до себе й поцілувала. Юрко ніби зрозумів своє щасливе становище, прилип голівкою до теплої шиї своєї мами й заплакав. В його пам'яті за рік, певно, стерся образ своєї справжньої мами, яка одного зимового ранку лишила його в передпокої дитячого будинку, а сама зникла, здавалось, назавжди. Вихователька, що прибігла тоді на розпачливий крик дитини, вибігла відразу надвір, але за матір'ю вже й слід прочах. У кишені малого знайшли тільки записку, що його звуть Юрком і що народжений він 10-го грудня 1941-го року.

Чи ворухнулась у пам'яті цієї дитини хоч риска спогаду про те, що тоді сталось? А скільки разів він плакав, згадуючи свою зниклу маму, скільки разів уночі, прокинувшись, кликав її до себе, бажаючи маминої ласки й тепла. Але невблаганне життя було черстве до нього, як і до всіх осиротілих покинутих дітей.^

Ця подія зібрала навколо гурт цікавих дітей, що дивились на щасливого Юрка й на чужу тьотю в білій шапочці. Напівголодне життя дітей будинку прифронтового міста ще більше підсилювало туманні згадки про батьків. Багато малят підсвідомо розуміли своє становище і все чекали, що до них прийдуть колись їх мами й заберуть до теплих хат, як уже траплялось з іншими. Тож недаром сироти з такою заздрістю дивились на тих, до кого приходили матері на відвідини або забирали їх додому.

Поволі нова Юркова мама втішила малого, і він, піднісши свої заплакані очі, глянув на неї з докором, як на давно очікуване щастя. У неї в самої в цей час виступили на очах сльози: вона згадала свого п'ятирічного Миколу, що загинув під бомбами.

Щоб не хвилювати дітей, Оксана Василівна щось шепнула Юрковій мамі, і вони разом пішли по східцях нагору, щоб оформити усиновлення дитини.

— Ти ж приходь, Юрку, з мамою до нас у гості, — сказала завідувачка, прощаючись. Вона ще довго дивилась услід, стоячи на ґанку, аж поки вони не зникли за рогом дитячого будинку, оточеного високими тополями.

Осінній вітер крутив по двору жовтаве листя, розвівав Оксані Василівні волосся, лоскотав обличчя. Вона пригадала, як потрапив Юрко до їхнього будинку, як гірко плакав, уміючи вимовити тільки єдине слово "мама", як захворів узимку, і ледве вирвали його від смер-ти, тоді як багато інших дітей давно опинились на цвинтарі. І в Оксани Василівни ворухнулось материнське почуття... їй зробилось шкода цього білявого розумного хлопчика з синіми очима, в якого й вона вклала багато піклування й уваги. Але вона була одночасно задоволена, що ця чудова дитина буде врятована від тих небезпек, що чекають дітей у напівхолодному будинку з напівголодним харчуванням.

Не минуло й пів року, як Юрко з матір'ю прийшли відвідати дитячий будинок. На ґанку лежав ще талий сніг, шуміли стрункі тополі попід стінами будинку, коли гостей привітно зустріла Оксана Василівна.

— Та тебе, Юрчику, вже й пізнати не можна! — цілуючи малого, вигукувала завідувачка. Потім хотіла взяти його на руки й понести до дітей, але він ухопився за матір і до Оксани Василівни не пішов. Вій був одягнений у новеньке пальто, мав нові черевички й білу шапочку, як і в мами.

— Коли дійшли до будинку, — розповідала Юркова мама, — не хотів іти, трохи не плакав, мабуть, боявся, що знову лишиться тут. Ледве його заспокоїла.

Юрко, справді, весь час був напружений і мовчазний. Тим часом мама вийняла з торбинки пакет солодощів і сказала:

—Це Юрко приніс гостинця своїм приятелям, — а потім звернулась до нього:

— Піди, Юрчику, та роздай дітям. Вони ж тут, мабуть, ніколи не мають солодощів, а ми тут поговоримо з тьотею.

Хлопчик взяв цукерки і ступив кілька кроків до дітей, що збіглися до них, але потім, мов би щось пригадавши, метнувся до матері і схопив її за руку:

— Ідіть і ви, мамо, зі мною, ходімо вдвох, — благав він, не випускаючи руки. Мати зрозуміла його тривогу, і вони пішли разом. Дітей збільшувалось, бо вони саме виходили з їдальні і, побачивши, бігли до нього.

— Юра, Юрочка... — чулись голоси знайомих дітей. Вони розглядали Юрка, ласували цукерками, брали за руки, хотіли хоч торкнутися до того Юрка, що недавно був з ними, а тепер так гарно виглядав і мав навіть цукерки, і заздрили його долі.

Через деякий час Оксана Василівна знову проводила Юрка з мамою, вийшовши аж на подвір'я.