Думки проти течії - Хвильовий Микола

Як же: він "не плакатний". Але не наливай, голубе, не повіримо! І налітаєш ти саме на "вітер" тому, що цей твір є один із найдосконаліших творів сучасності. — А втім, візьмімо другий зразок "критики".

— "В магазині Кнопа

виставлена жо-

втая перчатка"…

Це на тичинівське: "на хмарах хмуре сонце знов осінній ві". — Як вам це подобається? Чи не відчуваєте ви тут жовтої смердяковщини? А-я-я-я-я-я!

Отже, не "динамічний верлібрист" "розвінчає" великого поета. Той П. Тичина, який упевнено йде до вершин своєї поетичної досконалості, який зараз переживає період великих полотен, не по плечу "нашому другу". Хай же галасує собі під ніс "гомер революції" — то нічого: його галас (ми цілком погоджуємося з академіком С. Єфремовим) у ретроспекції "стане за маленький і малопомітний епізод".

V

Тут ми підійшли до останнього розділу поліщуківської брошурки, що його навряд чи прочитає хто, але він, цей розділ, у нашому плані відограє мало не найголовнішу роль. Оскільки в цю галіматтю втягнено марксизм, оскільки її проповідується серед студентства комуністичного університету, остільки ми не маємо права мовчати.

По суті — це найпікантніший розділ зі всієї брошурки. Називається він так: "До марксівської поетики". Це саме той розділ, в якому "петербурзький писар", розв’язно показуючи свою вченість, остаточно нас переконує, що "корінфський ордер" не є друкарська помилка, а таки справді "ахтанабіль". Коли б нам редакція віддала весь вістянський додаток, од "твору" не залишилось би й вогкої плями. Але оскільки нас обмежено, ми подбаємо доказати хоч би ту просту істину, що таких "теоретиків" не можна і близько підпускати до молоді.

Перш за все назва розділу: "До марксівської поетики". Як вам подобається? Га? "Марксівська поетика"! Тут "динамічний верлібрист" із місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність: і поетичну, і ту ж марксівську. "Петербурзького писаря" збентежила, очевидно, наша "марксистська естетика". Але це ж дві "великих адеських різниці". Естетика є відділ філософії, а поетика, піїтика — всього-на-всього теорія поетичного слова. Як не може бути марксівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому ми і підкреслюємо завжди: ми не проти "опоязівської" поетики, а ми проти їхньої естетики.

Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут уже не "фе", а треба його гнати відтіля, і то "в тришия" (ти, Валер’яне, не ображайся, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому").

Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що ж В. Поліщук хоче додати "до" цієї "марксівської поетики"… чи то пак "корінфського ордеру"?

Утворив він свою теорію по таких книжках: Тинянов — "Проблема стихотворного языка" і Томашевський — "Наука о литературе". Можливо, використовував Брюсова й Шенгелі. Що ж до "Вільдрака і Дюамеля", то хоч "сельдяной буян" і називає їхню роботу "теорією вільного вірша", але це, по суті, "теория вольного стиха" в російському перекладі Шершеневича. Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: "теорію" утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця "теорія" всього-на-всього… "ахтанабіль" од культурного російського формалізму, й до європейської "передової мислі" вона ніякого не має відношення, хоч би тому, що "автор" "не силен в чужестранных языках". Мало того, В. Поліщук, як видно, не читав і Сергія Боброва, і "Символізм" Бєлого. Отже, коли він після зачитання нашого памфлету не спалить або не віднесе своєї "теорії" в одно із "вузькоутилітарних" місць, хай звернеться до нас: ми йому розкажемо, що в цих книжках написано. Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.

Коли ми уважніш перечитаємо цей розділ, то побачимо, що всю "теорію" утворено, щоб доказати: Поліщук — верлібрист, а верлібр—альфа й омега всього сущого. Цебто коли б автор був трохи грамотніший, можна було б сказати: "О друже, ти фетишизуєш окремі сторони процесу", цебто впадаєш в ідеалізм. Але оскільки ми в даному разі маємо "марксівську поетику", то… все це зводиться до "зеленого оселедця". Єсть така вірменська загадка: "Висить, пищить, зелене". — "Що ж то має бути?" — "Як що? — оселедець!" — "Чому ж він зелений?" — "Я його пофарбував". — "Чому ж він пищить?" — "Як чому? — щоб не одгадали".

— "Дійсно всеохоплюючим поняттям, — пише Поліщук, — є ритм, цебто повторення певних груп звуків, і коли величини тих груп будуть відноситись поміж собою, як 1 : 1 : 1 і т. д., то це буде метр, тоді як ритм носить у собі величини ритмічних груп, які між собою в більшості незмірні, як, напр., 1(3) : 1 : 1, (23 45) : 47/16 : √ 2)" і т. д.

Чи не злякала вас ця "формула"? От де вища математика. Правда? Що там плужанин — і "олімпієць" злякається! Правда? Шкода тільки, що Поліщук не живе на задрипанках, бо тут ми цю "формулу" називаємо "зеленим оселедцем". І справді, що таке метр? — Віршовий розмір, — відповідає учень третьої групи, — стопа, як сказано в грецько-латинській науці про вірш. — Ну, скажи приклади? — Ямб, хорей, дактиль і т.д. — Що ж тоді — ритм? — Це є такт, правильна зміна повишень та знижень звуку. — Отже, метр не те ж саме, що ритм? — Звичайно, ні, — відповідає, усміхаючись, учень третьої групи.

— Навіщо ж тоді наш "автор" ломиться в одчинені двері? — А хіба не знаєте? Щоб форснути арифметикою і елементарною алгеброю. — Навіщо ж тоді він із зрозумілих речей робить "зеленого оселедця"? — А хіба не знаєте? Треба забити молоді памороки. (До речі, хай не лякаються товариші плужани! Такі цифри, як 1 (2345…) або √ 2 і т. д., фігурують "для пущей важности". Можна з таким же поспіхом узяти й до тієї ж формули приложити (правда, Валер’яне?) і 19, (0817…) і √ 4½ + 0.(0000001…).

От вам зразок вищої математики шановного "петроградського писаря". Те ж саме можна сказати і про алгебру з першої статті, що до неї ми обіцяли повернутись. Саме: а+а/2. Це мусить бути доказом того, що "асонанс психологічно приємніший за риму".

"Друже милий"! Не можна ж тільки те і знати: плиг! плиг! од "зеленого оселедця" до "парикмахерського" тлумачення законів мистецтва! Існування асонансу й рими знову ж таки виходить із основного принципу "самоодштовхування". П’ять років тому асонанс був приємний для вуха, а сьогодні приємніш рима. Прийде час, коли асонанс знову відвоює собі позиції.

— "Динамічність твору, — пише далі Поліщук, — полягає в тому, що для передачі почування від творця до людей приймаючих виявляється мистецькими засобами духовного напруження в експресивній формі ритму, евфонії, образів, сюжету та ідей, маючи завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів, технічних здобутків та наукового звання й пам’ятаючи за Плехановим і Бєлінським, що мистецтво є споглядання ідеї в образі".

Ах, Боже мій! Яка галімаття! Яка схоластика! Яке "парикмахерство"! Ми вже не будемо говорити про кострубатість фрази, про Бєлінського та Плеханова, що їх зовсім не до речі втиснуто в цей "крупник із тріскою". Ми тільки хочемо запитати читачів: хіба лише "динамісти" "мають завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів"? Це ж завдання кожного поета "от Ромула до наших дней". "Сельдяной буян" дещо чув про німецький експресіонізм: відціля і буря в склянці. Що ж до "наукового знання та технічних здобутків", то… самі бачите — Поліщук.

Далі слід було б зупинитись ще на "здвигології", вичитаної з Кручених, але через брак місця скажемо тільки:

— "Воно, конєшно", поетична лексика створюється різними шляхами, але вряд чи зрозуміє її наш лектор… і навряд, щоб колись таке словечко, як "угробило", зробилось поетичним в українській поезії. Тут справа в Поліщуковій малописьменності: ніколи чужоземне слово (а "угробило" — чужоземне) не буде поетичним знаряддям.

VI

Отже, перейдімо до останнього моменту. Це — верлібр. Звичайно, верлібр непоганий вірш (читай хоч би тичинівський — "Вітер, не вітер — буря"), але при чому тут "корінфський ордер"? Доводимо до загального відома: Поліщук пише не верлібром, а звичайною прозою, і то поганою. Ви зверніть увагу на таке явище: В. Поліщука ніхто й ніде не хоче читати. Чому? Тому, що його Пилипепко видає? Тому що верлібром? Боже, борони: Верхарна, наприклад, справжнього верлібриста (його, до речі, чомусь зовсім не згадує автор), перекладено на всі мови. Очевидно, тут справа не в цьому. А справа от у чому: Верхарн прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного вірша, а В. Поліщук, коли ви загадаєте йому написати якогось сонета, то тільки поморгає віями. І Зеров не проти верлібру (див. його переклад Дюамеля), але він, як і ми, проти неуцтва. Для справжнього верлібриста Верхарна не потрібна була схоластична "теорія хвиляд", в якій і сам "сельдяной буян" мало розуміється. Замість писати спеціальну для виправдання своєї слабенької прози "парикмахерську" "теорію", написав би, друже, гарного сонета, переконав би нас, що й ти прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного вірша. Тоді б і не доводилося протиречити самому собі: один раз ти кричиш: і "ямби й верлібр — все гарно й потрібно, головне ідеологія", а два рази галасуєш, що тільки верлібр спасе революцію.

Словом, "ахтанабіля" сучасності зв’язано з індустрією:

— "Цей новий ритм у поезії, який зараз носить назву верлібру, з’явився найраніш в Америці — Уїтмен. Виходить, що законодавець літературних форм — Франція — віддала першенство відчування поетичного разом з індустрією — Америці.

Це дуже характерно".

Звичайно, воно, може, й характерно, може, щось і "виходить", та тільки "виходить"… "марксівська поетика"… чи то пак "корінфський ордер". Справа в тому, що В. Поліщук, цей претензійний "військовий фершал", і досі не знає, де найраніш з’явився верлібр. А з’явився він найраніш от де:

— В древнєєврейській і взагалі східній поезії, яка ніякого відношення не мала ні до Америки, ні до індустрії, ні до сучасної революції.

І потім, хіба для Америки Уїтмен характерний? А чи не чув ти, друже, про Джека Лондона і його "волошки"? І потім, хіба тільки і світу індустріального, що Нью-Йорк? Хіба в Англії, де випущено перший паротяг (тільки не 1875 року, ти помиляєшся, хоч і переконуєш нас декілька разів, а 1825-му), нема цієї грандіозної індустрії? Так чому ж тоді англійські поети нехтують верлібром? І потім, коли говорити про нові часи, то чи не Верлен був першим поетом, який зламав вірша? Га? От тобі й "економічна структура сучасності"!.