Нова заповідь - Винниченко Володимир

І мусив би прийняти всі постанови Об'єднаних Націй щодо своєї власної пропозиції й виконувати їх, хоч би це і коштувало йому своєї диктатури. Тут питання для обох противників і для всього світу стало б так: або колек-тократія і мир, або диктатура чи то Волл-Стріту, чи Кремля, і війна. І тут уже не могло б бути сумніву, шо ввесь світ, усі маси народів, навіть комуністичні, стали б на бік того противника, який таку умову миру прийняв би, і проти того, який її одкинув би. І хто його зна, чи зміг би, наприклад, Кремль при всій своїй колосальній техніці диктатури й терору стримати маси від вибухів обурення, а надто в країнах сателітів. Ні,

Жаку, обидва суперники мусили б задуматись, перше ніж одмовлятись. А Москва...

Жак обхопив голову руками й закачав нею.

— Ох, Жаку, яку величезну ролю могла б заграти Москва в цій революції! Яким могутнім сторожем і охоронцем колектократії вона могла б бути! Народи, Жаку, стомились од цієї вічної гризні, кривавости, ненависти, вони теж усією душею прагнуть отого миру в собі, погодження з собою, що й окремі індивіди. Це ж закон життя. І треба нам, Жаку, нам, тим, які мають змогу думати, аналізувати ці великі вселюдські проблеми, треба довести наші висновки до відома тих, хто не має такої змоги, себто широких мас, занятих роботою. Це наш обов'язок. Ми повинні кричати про страшну небезпеку, що нависла над людством, ми повинні кричати про неї всім, хто ховає голову в пісок і заспокоює себе ілюзіями. Ми повинні пропонувати їм наш спосіб уникнення катастрофи. Треба пропаганди, широкої, безупинної, інтенсивної пропаганди. Я вірю, що коли б наші партії відмовились прийняти колек-тократію як засіб творення миру й соціялізму на землі, то ми хутко, без них, організували б могутню партію, яка була б дужча за всі інші, складені разом. Ти не кажи мені тепер нічого. Ти обміркуй мою пропозицію і повідом мене про своє вирішення. Коли воно буде позитивне, ми знову зійдемось і намітимо детальніше нашу програму, тактику і конкретні початкові засади. Коли ж негативне... ну, що ж, ми знову розійдемось... кажу це з болем, Жаку, — розійдемось і я буду провадити цю акцію сам.

Жак мовчав і знову качав ґульку двома пальцями. Потім тихо сказав:

— Я не сам маю рішати. У мене є товариш усього мого життя, з яким я прожив тридцять два роки.

— Я так і думав, що ти з Матільдою будеш обговорювати мою пропозицію. Що ж, коли вона прийме її і ти не будеш проти, то нас буде вже троє. От уже і початок. Наскільки я пам'ятаю Матільду, вона на перше місце раз у раз ставила справедливість. Я пам'ятаю, як ми часом сперечалися щодо самої теми справедливости. Вона й тепер така?

Жак, не відповівши, підвів голову й усе з тою самою задумою подивився вбік по залі, нічого не бачачи. Потім обернув лице до Жана і так само тихо, задумливо сказав:

— Добре, я буду говорити з нею. Ми будемо обмірковувати твою пропозицію. А тепер я мушу йти, мене чекають. Будемо платити. Рахунок нам тут дадуть, мабуть, не такий, як колись давали на Сен Мішелі?

— О, так! Трошки інший буде! — радісно підхопив Жан і кивнув головою ґарсонові. Що Жак якраз тепер згадав про колишні, "мансардні" обіди, було маленьким знаком, що Жак до пропозиції поставивсь без ворожнечі. Без ворожнечі! — і це вже добре.

Дійсно, рахунок був поважний. І, як колись, вони ділили рахунок в одиницях надвоє, так і тепер поділили надвоє у сотнях.

Коли вони вийшли на вулицю, мжички вже не було, тільки холодна вогкість м'яко лизнула лице. Жан, як колись, узяв Жака попід руку, і вони машинально, по-салдатському (теж, як колись) вступили нога в ногу. І так само, як колись, стало Жакові тепло й спокійно від цієї близькости. А Жакові затремтіла губа, і він поза своєю волею злегка притиснув руку до себе.

— Ех, Жако мій дорогий, як багато ми зможемо зробити з тобою, якщо... Ну, добре, добре, побачимо. Дуже хочеться розпитати тебе про тисячі речей, але... Ну, та й це лишимо на потім. У кожному разі вітай від мене Матільду сердечно.

— Спасибі.

— А тепер дай потиснути твою милу лапу, і тут попрощаємось. Я візьму ось це таксі. І на мене теж чекають, треба поспішити. Отож до швидкого, може, побачення?

Жак і на те нічого не відповів. Тільки потиснув руку Жанові, глянув йому в заросле бородою лице, і в устах мигнув колишній милий, трохи чи не ніжний і гумористичний усміх.

("Згадав мою колишню бороду", — з таким самим ніжним гумором подумав Жан.)

Розділ V

Було ще досить рано, — трошки по десятій, — дансинг був ще не повний, і вільний столик легко знайшовся.

Але тільки тоді, як Петро й Кіндрат сіли за столик, вони могли трохи отямитись. Бо дійсно, як сказав Кіндрат, наче на великодню відправу божевільних попали. Сама церква цих божевільних — не то цирк, не то критий вокзал з височенною круглою стелею. Ікони — крикливі, на всю стіну малюнки напівголих жінок у танці з чоловіками в смокінґах. Паникадила — величезні люстри й ланцюги різнокольорових електричних лямп. Замість хору — на естраді джаз. За ладан правив дим цигарок, випари тіл. Попа, правда, не було, але численна юрба молільників і без нього гасала й крутилась у ритм конвульсивній музиці густенною кашею серед церкви.

А по боках попід стінами тяглася вузенька ґалерія з балюстрадкою і зо східцями до залі. І тут на цій ґа-лерії попід стіною стояли столики й стільці. Як тільки кінчалася музика, так уся юрба божевільних молільників шугала на естраду, сідала за свої столики й віддихувалась, похапцем п'ючи що-небудь — пиво, каву чи ще якесь чортзна-що. А як музика знову рявкала, то всі парочки знову схоплювались, збігали східцями до залі й знову крутились, підгецували, гули розмовами, сміхом, вигуками. А по естрадці бігали ґарсони з серветками на руці, розводили нових гостей, носили нове чортзна-що новоприбулим. Гук, шаркіт, брязкіт, галас, дим, чад, задуха.

— Ну, й катавасія! — із захопленням крутив головою Кіндрат. — Оце так пролетаріят! Війна у вікна заглядає, а він що виробляє! Тільки чорт його розбере, хто тут пролетаріят, а хто буржуяки. Всі ж одягнені однаково.

Петро з огидою сьорбав тепленьке гірке пиво й, примруживши очі, дивився на божевільну юрбу. Але які поважні, навіть урочисті, аж суворі обличчя в декого, а надто в чоловіків. Неначе не танцюють, а дійсно якийсь релігійний обряд справляють. Деякі хоч вихиляси виробляють і спиною, і задом, і руками, ці — побожні, суворі, не танцюють, а соваються всім задубілим тілом.

Поруч за столиком сиділи дві панни. Петрові видно було однієї спину, а другої — лице. Голова була білява, із золотявими хвилями волосся, а під цими хвилями двоє ясних, мабуть, сірих очей і дуже милий, теплий, щирий розріз червоних (звичайно, підмальованих) уст. Хороше лице. Суконька проста, сіренька, з білим мережаним комірцем і легкий, теж теплий загин плеча. Ні, таки мила дівчина. Іноді золотява панна поверталася до товаришки, і тоді знову Петро бачив, як на губах (горішня трошечки задерта, як у дітей) лукави-лась посмішка. Вона шві^дко-швидко щось говорила до товаришки тихим голосом, і смішно та зворушливо було бачити, як танцювали дві губки, то стискаючись, то відстрибуючи одна від одної, то морщачись обидві разом грайливим усміхом.

Вони мало танцювали, ці дві панни. До них підходили, вклонялись і церемонно запрошували до танців сусідні фертики, але вони рідко згоджувались.

Друга дівчина була не дуже гарна собі, бідненька. Лице, правда, здорового, чистого тону, але дуже широке і з круглими, як у риб, очима. Очі (та й усе лице) були добрі, спокійні, але таки не гарні, що тут казати.

Петро балакав собі з Кіндратом, сміявся й жартував, але все позирав на золотяву дівчину.

І раптом очі його зустрілися з її очима. Зустрілись і наче зачепились одні за одні на якийсь мент. І так чи цупко, чи несподівано, чи неприємно зачепилися, що очі золотявої аж ніби здригнулися, здивовано (чи з образою?) розоширились і сердито відірвалися вбік.

Петрові стало ніяково й трошки соромно, й він почав дивитися на залю. Але коли обернув голову до Кіндрата, який щось казав йому про оркестру на естраді, то якось знову зачепився поглядом за очі золотявої. Вони його виразно розглядали, вони без церемонії ходили по ньому з голови до ніг (аж убік трохи відхилились, щоб краще бачити). А потім узяли й зупинились на його очах. І так одверто та пильно, так невідривно, що Петрові холодно війнуло в груди, наче хтось одчинив із них двері на мороз.

Цей погляд був не такий, як іноді буває в дівчат: не той трошки лукавий, трошки ніжний, трошки ніби із закликом. Ні — серйозний, пильний, немовби допитливий, немовби здивований і аж суворий.

І від цього було так чудно, так дивно-приємно і так ніяково, що Петрові аж легше стало, коли вона мусила відвести очі на подругу. Але в залі від усього цього зробилось враз неначе затишніше. Був і галас, і чад, і дим, і та сама дика музика з хрюканням, клацанням, гупанням, була та сама безглузда каша божевільних молільників унизу, але все стало чогось м'якше, тепліше, жалюгідніше. Бідні люди, — вони ж хотіли в цьому чаді й галасі приглушити, причадити свої денні прикрощі, свою постійну, хоч, може, й неусвідомлену тривогу від того, що готував їм і всьому світові атомо-вий Волл-Стріт.

А золотява зі своєю подругою, — чого вони прийшли сюди, чого шукати, чого хотіти?

І знову немовби байдуже, немовби зовсім незалежно ні від чого очі його сковзнули по біляво-золотій голові. Вона була обернена до товаришки, очі чогось лукаво-лукаво мружилися, і горішня задерта губка зворушливо морщилася сміхом. Ах, яка мила дівчина! І чого така мила? І чого така славна?

І вмить сірі, серйозні допитливі очі знову натисли на його очі, знову вп'ялися, і знову невідривно, одвер-то, неначе п'ючи його погляд. І від цього здавалося, що вона вся присувається все щільніше й щільніше до нього, стає все ближчою йому, знайомішою, все теплішою.

На щастя, Кіндрат був зайнятий танцями: він вивчав, як танцюють тут, у Парила, фокстрот і танго. Що ж, "в общем и целом" так само, як і в Києві, але, звичайно, куди смаковитіше та вихилястіше. Розуміється, буржуйські танці, але пролетарі танцювали їх нічогенько, а деякі так і з артизмом, просто-таки з артизмом. Он, наприклад, отой кучерявий.