Перекладна українська література - Білецький Олександр
Подібний характер мають і вставки із "Фізіолога" про способи ловів слонів, географічні відомості про ріки, що течуть з раю, і т. д.
Особливо характерна для упорядника другої редакції вставка про випробування Олександром висоти небесної і глибини морської, вміщена перед відвідуванням рахманів. Так само, як епізод про рахманів, розширений у 2-й редакції з різних джерел, випробування неба також підкреслює марність усіх людських прагнень перед лицем неминучої смерті: переможно обійшовши всю землю, Олександр шукає собі безсмертя і, як розповідає дехто, підноситься на небо в клітці, запряженій двома крилатими звірами, але "не успh ничтоже, трудився". Так само невдалий спуск на дно моря в скляній посудині. Ці епізоди належать до бродячих переказів, дуже поширених у грецьких і західних редакціях "Александрії", перекладеній у нас повісті про Акіра, в усних переказах Сходу і Заходу. Джерело, з якого запозичив наш редактор, ще не з'ясовано (епізод цей зустрічається, між іншим, в одному російському творі XII ст. з посиланням на грецьке джерело). Проте характерно, що в короткій передачі цього епізоду в 2-й редакції "Александрії" цікаві подробиці відступають на другий план перед морально-дидактичними висновками.
Не спиняючись на дальших численних вставках, присвячених, головним чином, фантастичним тваринам, рослинам, потворам, незвичайним явищам природи і чудовим палацам, відмітимо тільки ряд улюблених порівнянь як характерну стилістичну особливість редакторських додатків: Олександр у новій редакції "море прескочи, акы пардус, дръзостью воюя землю сурьскую"; або далі, — нападає "на восточные грады, аки лев или леопард, неукротимый звhрь, ловя брашна въсхытити..."; вбиті бійці "падаху акы-снопы на нивh" і т. д. Ці барвисті порівняння особливо нагадують Галицько-Волинський літопис.
Гомерівський епос, колись свого роду біблія всього еллінського світу, в середньовічній Європі і у християнській Візантії значно втратив свій авторитет, у кращому разі перетворився в матеріал для вчених схолій або збірок сентенцій. Ім'я Омира-Гомера зрідка зустрічаємо й у нашій літературі домонгольського періоду. Галицько-Волинський літопис під 1223 р. наводить з приводу зрадництва Ізяслава мнимий вислів Омира — "О лесть зла есть...", запозичений, очевидно, з якоїсь збірки типу "Пчелы". Але ні тут, ні у згаданому короткому епізоді Псевдокаллісфенової "Александрії", який так погано зрозумів слов'янський перекладач, ми не бачимо за згадкою про "проповідника Омира" бодай загальної обізнаності з самим твором. Історія Троянської війни, надто тісно сплетена в античному епосі з міфологією и легендарною праісторією стародавніх греків-"язичників", залишилась, очевидно, незрозумілою й чужою слов'янському читачеві; певно, з тих же причин порівняно малою популярністю користувалась і вся перекладена на слов'янську мову хроніка Іоанна Малали, присвячена переважно античному світові, в якій, між іншим, вміщено коротку, вже трохи перекручену переробку античних переказів про Троянську війну (пор. подібні випадки неповного розуміння перекладачем міфологічних епізодів в "Александрії").
Популярність теми про Трою в нашій літературі починається, власне, тільки з появою в XV і XVI ст. нових "слов'яно-романських" і західних обробок Троянської історії.
Навпаки, в зв'язку із значним інтересом до біблійної історії (нагадаємо хоча б поширення єрусалимського епізоду в слов'янських обробках Псевдокаллісфенової "Александрії") і до присвячених їй творів (наприклад, хроніка Георгія Амартола, широко використана в наших літописах) особливу увагу слов'янського перекладача повинна була привернути повість про останні дні Ієрусалима — центру біблійної історії, написана очевидцем і учасником подій — Иосифом Флавієм. Твір "многаго в словеси и пространнhйшаго в разумh прhмудраго Иосифа...", "о плhненіи Иерусалима", поділений на сім книг або "слів", є по суті широкою хронікою боротьби Іудеї з Римом, яка тривала кілька століть аж до зруйнування Ієрусалима військами імператора Тіта (в 70-х роках н. е.). Але основна частина твору (6 книг), присвячена останнім 5 — 6 рокам війни, так пройнята особистими враженнями автора, так живо і драматично описує перипетії боротьби, що може бути з повним правом зарахована до суто белетристичних розповідних творів.
Вдало і досить вільно перекладена в Київській Русі, мабуть ще в епоху Ярослава, безпосередньо з грецького оригіналу (що відрізнявся від відомих нам грецьких текстів рядом істотних вставок, наприклад розповіддю про Христа, а також деякими скороченнями), повість Флавія поширюється як у складі компілятивних хронографів, так і у вигляді окремого твору. Слов'янського читача могли зацікавити широкі відступи автора про природу Палестини, зокрема про Мертве море і зв'язані з ним легенди, про звичаї жителів і т. д. Але особливий інтерес викликали сповнені драматизму й яскравих образів сцени воєнних сутичок римських легіонів з іудеями, де фанатичний патріотизм останніх ("крhпость душевная в тhлеснhй немощи", — за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною військовою організацією римлян.
В описі здобуття галілейської фортеці Іотапати, яку захищав сам Иосиф, або в описі тривалої облоги Ієрусалима є ряд масових бойових сцен, змальовується тріск списів і скрегіт щитів, земля, напоєна кров'ю, і небо, похмарене безліччю стріл і каменів. Образи і стиль цих описів помітно відбились на таких оригінальних воїнських повістях, як окремі епізоди літописів і особливо "Слово о полку Игоревh". Це зайвий раз свідчить про значну популярність твору Флавія саме як цікавої воїнської повісті, а не тільки як строго історичного твору. Інтерес до "Іудейської війни" не припиняється на Україні й у пізніші століття: так, у каталозі бібліотеки Супрасльського монастиря, 1557 р., серед історичних творів названо і "Плhненіе ерусалимское". В XVII ст., поряд із старим домонгольським, ми знаходимо пізніший переклад "Іудейської війни", очевидно, з польської, з помітними "білорусизмами" в мові, а в XVIII ст. з'являється новий переклад, виконаний у м. Прилуках на Полтавщині українським істориком Степаном Лукомським.
До розглянутих перекладних воїнських повістей домонгольського періоду тематикою і стилем близько підходить так зване "Девгеньево дhяніе", хоч в останньому не помітно того прагнення до "історичності" (дійсної або мнимої), як в інших повістях, і навіть справжню історичну основу твору часто ледве можна розпізнати за епічними "загальними місцями". Цією особливістю "Девгеньева дhянія", очевидно, пояснюється цілком відмінна доля повісті на східнослов'янському грунті: не включена через явну неісторичність до складу компілятивних хронік і хронографів, вона, принаймні в XVI — XVIII ст., існує (подібно до "Слова о полку Игоревh" і навіть в одному випадку разом із ним) у збірниках мішаного змісту, а пізніше, як побачимо, переробляється під явним впливом місцевої народнопоетичної традиції.
Герой візантійського оригіналу нашої повісті Василій Дігеніс Акріт (Дігеніс — двоєродний, народжений від сарацинського еміра і матері-гречанки із знатного роду напівнезалежних захисників кордонів візантійської імперії — Acritas), можливо, історична особа, що жила в Х ст., в період найбільш енергійного контрнаступу Візантії на східних кордонах проти арабських завойовників. Багатовікова прикордонна боротьба візантійців з "невірними" є та історична основа, на якій створюються грецькі народні перекази і пісні, що об'єднуються поступово навколо імені Дігеніса. Ці усні твори, відомі з численних записів, дуже поширюють навіть за межами Візантії; від них, очевидно, йдуть окремі епізоди сербських переказів про Марка Кралевича, нашої билини про Дюка Степановича або пісні про смерть Аніки-воїна. На візантійському грунті ті пісні були основою для літературного твору, відомого нам зараз тільки в пізніших переробках — грецьких поемах XV — XVIII ст. Отже, безпосередній грецький оригінал слов'янського перекладу, який був зроблений, судячи з мови і стилю, не пізніше XIII ст., до нас не дійшов. Чи був він написаний віршами, чи прозою, — ми не знаємо. Тільки на підставі нашого перекладу можемо припустити, що оригінал його, подібно до народних пісень, поділявся на самостійні оповідання про окремі епізоди життя Дігеніса, розміщені потім у хронологічній послідовності, а змістом подекуди значно відрізнявся від пізніших поем.
Текст слов'янського перекладу зберігся тільки в уривках у трьох пізніших рукописах. Два з них — відомий збірник Мусіна-Пушкіна, мабуть, XVI ст., який містив список "Слова о полку Игоревh", а також три розділи із Девгенія (зараз відомі тільки короткі виписки, складені Карамзіним) і збірник 1744 р., знайдений Тихонравовим, — зберегли майже однаковий текст повісті, певно, досить близький до первісного тексту перекладу. Третій рукопис — збірник середини XVIII ст., знайдений Пипіним, містить значно змінений текст: поряд з явними перекрученнями, що виникли при невдалому скороченні, в списку Пипіна знаходимо ряд нових образів, порівнянь, епітетів і навіть цілих сцен, внесених автором під впливом билинної або казкової народної поезії, з одного боку, і книжних воїнських повістей (типу оповідань про Мамаєве побоїще), — з другого. Цікавий як спроба пристосування старої повісті до нових літературних смаків XVII — XVIII ст., список Пипіна разом із тим поповнює почасти пропуски списку 1744 р. Зокрема, тільки тут (і в коротких виписках Карамзіна з рукопису Мусіна-Пушкіна) зберігся перший епізод — "родовід" Девгенія.
Амір (титул "емір" перетворено у власне ім'я), цар Аравійської землі, викрадає дочку в благочестивої вдови царського роду. Три її сини-богатирі, як "златокрылатые ястребы", мчать у погоню. Біля ріки Багряниці вони зустріли 3000 амірових стражів "и начаша их бити яко добрые косцы траву косити..." Через уцілілих стражів брати по-рицарському попереджають Аміра про свій приїзд. Вони знаходять царя в розкішному шатрі за містом, оточеного численними хоробрими "кметями" (пор. "Слово о полку Игоревh"); в поєдинку менший брат перемагає Аміра. Той ладен хреститися, і на прохання дівчини брати погоджуються прийняти його в зяті.
