Перекладна українська література - Білецький Олександр

Церковні пісні, зв'язані з підготовкою до цього посту й з тижнями цього посту, становлять "Тріодь постную" і т. д. Перелічені й подібні до них книги рідко були матеріалом для домашнього читання, але під час кожної церковної відправи рік у рік слухали в хоровому й сольному виконанні твори, що містилися в цих книгах, — і вони не могли не роботи свого впливу, запам'ятовувались.

Церковні пісні, читання й обряди, розміщені в певному порядку, підпорядковані єдиному композиційному задумові, в цілому становлять "службу божу" — культову християнську драму, яка була цілковитою новиною для язичників слов'ян. Лише деякою подобою такої драми були в них, наприклад, весільні, а також похоронні обряди (старослов'янська тризна). Церковна драма, бувши таким же синкретичним дійством, відрізнялася від нього більшою розробленістю і більшою складністю.

За християнським богослужебним обрядом крились традиції, які перейшли до нього від старогрецького театрального дійства. Сама внутрішність християнського православного храму щодо конструкції мала багато спільного з античним театром. І там, і тут декоративна стіна з трьома виходами; в грецькому театрі — "скене", в православному храмі — іконостас; середні двері в старогрецькому трагічному театрі призначались для виходу царів, а в іконостасі християнської церкви вони називались "царськими вратами". Перед декоративною стіною старогрецького театру пізнішої епохи було підвищення — проскеніон, куди виносилась дія, де речитативні вигуки акторів чергувались з піснями відокремленого від них хору. У храмі цей проскеніон дістав назву "амвона", на якому і виконувалась значна частина богослужебного дійства. Трьом акторам старогрецької трагедії — протагоністові, девтерагоністові й тритагоністові — відповідали три служителі християнського культу трьох ступенів: ієрей (священик), диякон і чтець (псаломщик, дячок), між якими і розподілялась діалогічна частина дійства. Важлива роль хору, наявність елементів пластики в рухах служителів культу (поклони, ставання на коліна, здіймання рук, кадіння, повільне й прискорене ходіння по церкві в різних напрямах і т. ін.), речитативний характер вигуків і читань — усе це було формою християнської символічної драми, правильніше сказати, кількох драм, які міняли свій зміст і характер залежно від часу виконання (ранішня і вечірня відправи і т. ін.) і від того чи іншого моменту в церковному календарі. Різниця між богослужебним дійством і театром — у цілковитій консервативності церковного обряду, який не допускав ніякої творчої ініціативи, зовсім не міг розвиватися. "Репертуар" був раз назавжди точно заданий: точні сценарії кожного дійства були закріплені в спеціальних порадниках — "служебниках", "требниках" і ін. Проте естетичний вплив міг бути дуже великим. Ми маємо безпосередні свідчення літописного переказу про те, як Володимир перед прийняттям християнства послав послів у Візантію та інші країни подивитися, "какова там вhра". Візантійські греки повели слов'янських послів в одну з найрозкішніших своїх церков. Спів хору, вигляд служителів культу в одязі, що виблискував золотом та дорогоцінним камінням, прекрасний мозаїчний живопис, що прикрашав стіни будівлі, незліченні вогні лампад перед іконами — все це справило на послів Володимира, що жили на батьківщині ще в примітивній відносно матеріальній обстановці, разючий вплив. Повернувшись, вони, за переказом, розхвалювали князеві віру греків, а про відвідання візантійського храму говорили: "И придохом же в Грекы, и ведоша ны, идеже служать Богу своєму, и не свhми, на небh ли есмы быша, ли на земли; нhсть бо на земли такого вида, ли красоты такоя...Есть служба их паче всhх стран. Мы убо не можем забыти красоты тоя; всяк бо человhк аще вкусить сладка, послhди горести не приимаеть, тако и мы не имамы сдh быти".

ОРАТОРСЬКА ПРОЗА

За межами розглянутих жанрів стоїть ще ряд перекладних творів, які розраховані не стільки на почуття й уяву, скільки на розум читача, подаючи йому нові поняття, відомості й факти. Межі між "поезією" і "прозою", між літературою художньою і науковою в дану епоху, як уже було сказано, часто бували надто умовні.

Ближче до поезії, ніж до наукової прози, стоять твори візантійських церковних письменників, проповідників і моралістів, церковних ораторів, які культивували мистецтво виразного слова. Церковна проповідь відіграла величезну роль у поширенні й зміцненні християнства. Первісна проповідь була усною: агітатори нового культу мало дбали про художність і закінченість форми, очевидно, доповнюючи своє живе слово жестами, інтонацією, внутрішньою схвильованістю своєї мови. Але промови популярних проповідників записувались іноді ними самими, поширювались у рукописах, ставали літературою. Як відомо, мистецтво ораторської мови було доведено до високої міри досконалості ще в античному світі. В системі античної освіти теорії ораторської прози риториці відводилось чи не найперше місце. Імена Демосфена і Лісія в старогрецькій літературі, ім'я Ціцерона — в римській були оточені великою шанобою і повагою.

Перед християнськими письменниками ранньої пори виникло питання, як поставитись їм до спадщини в галузі ораторської прози, залишеної язичницьким світом. З одного боку, образна, підпорядкована законам стрункої композиції, періодизована, ритмічна проза античних ораторів; з другого — Євангеліє й інші книги Нового завіту, написані необробленою, з погляду риторики, грецькою мовою, з домішкою арамейських та латинських слів і висловів, — проза, бідна на періоди, чужа архітектурній стрункості, позбавлена звичного для знавців стилю ритму. З літературного погляду, Новий завіт, порівняно з творами Демосфена або Платона, не вартий був ніякої критики. Але водночас ця книга, написана "мовою рибалок", — книга "священна", яка відкрила людству з погляду адептів нового культу незнану до того часу істину.

Розв'язання цієї важкої дилеми знайдено було, наприклад, одним з відомих церковних ораторів, Григорієм Богословом, який, подібно до двох інших його сучасників — Василія Великого і Іоанна Златоуста (всі троє — IV ст.), здобував освіту в напівязичницькій школі. "Я б наслідував приклад рибалок, — писав Григорій, — якби мав силу творити чудеса, як вони: але через те, що моя єдина сила у моїй мові, то я і присвячую її добрій справі". Високу техніку античної ораторської прози було поставлено, таким чином, на службу новому змістові, але з тим, додавали церковні письменники, щоб красномовство було підпорядковане християнській релігії, "як тіло душі, як ліра пісні". Так розвинулась візантійська ораторська проза, — проповідь з двома основними типами: повчальним і урочистим. Повчальна проповідь пропонувала уроки християнської моралі, роз'яснювала біблійний текст і давала його тлумачення, стараючись впливати на волю і розум слухача; урочиста проповідь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву, прославляла героїв і діячів церкви, події, що стали приводом до пізніших церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Візантії церковних ораторів — Василія Великого (303 — 379), Григорія Богослова (329 — 389) і Іоанна Златоуста (344 — 407) — незабаром після прийняття християнства прийшли в перекладі в Київську Русь, стали тут предметом читання і вивчення і, до певної міри, допомогли сформуватися оригінальній ораторській прозі. Ці твори переписувались і виходили друком протягом усього старого періоду української літератури, впливаючи і на пізніших українських церковних письменників.

ЗБІРНИКИ РІЗНОГО ЗМІСТУ

Як і більшість інших перекладних творів, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складі збірників, улюбленої у Візантії Х — XI ст. форми літературної передачі. Особливо популярні проповіді Іоанна Златоуста ще в Болгарії вживались в антологіях з назвами "Златоструй", "Учительне євангеліє" (вибрані уривки з пояснювальних бесід Іоанна на євангелія, з додатком повчань інших візантійських письменників, об'єднані в збірник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвітером) та ін. За цими зразками складались і в Київській Русі антології ораторської прози ("Златоуст" і ін.). До творів Іоанна Златоуста тут прилучалися повчання й інших письменників, а потім і самостійні твори, написані за візантійськими зразками. Декілька збірок антологій такого типу дійшло до нас уже в списках ХІ—ХІІ ст.

Сюди належить насамперед збірник Святослава 1073 р. Збірник цей був переписаний якимсь дяком Іоанном для великого князя Святослава Ярославича і в оригіналі відомий під заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збірник цей був перекладений ще в IX — Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого він спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Єпіфанія Кіпрського та інших тут ми знаходимо й найдавніший у нашій літературі підручник риторики — статтю Георгія Херобоска, візантійського письменника IX ст., "О образhх". Стаття становить собою перелік різних риторичних фігур і цікава своєю термінологією: "инословіе" (алегорія), "превод" (метафора), "лихорhчье" (гіпербола), "поруганіе" (іронія), "поиграніе" (сарказм) і т. д.

Не менший інтерес викликає й другий збірник Святослава — 1076 р., написаний рукою "грhшного Іоанна", мабуть, того самого Іоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збірник 1073 р. Збірник 1076 р. складений, за словами Іоанна, "из мъног книг княжь", тобто на підставі тих матеріалів, які можна було знайти в тодішній великокнязівській бібліотеці. Перед нами, отже, антологія, складена київським книжником. Можливо, що Іоанн, укладаючи свій збірник і добираючи до нього матеріал у великокнязівській бібліотеці, наслідував збірник 1073 р. До збірника увійшли вибрані твори Іоанна Златоуста, Василія Великого, Афанасія Александрійського, Єфрема Сіріна і ін.; виписки із житій, із патериків, навіть із Біблії. Ввійшли сюди деякі статті й південнослов'янського походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" і ін.).

Обидва збірники свого часу переховувалися у великокнязівській бібліотеці; ними користувався Володимир Мономах, складаючи своє відоме "Поученіе дhтям".

Перекладна ораторська проза приносила з собою цілий світ нових ідей і понять, але діяла й своєю формою, задовольняючи потреби в зразках яскравої, виразної мови.