План до двору - Осьмачка Тодось

З перших днів вони його боялися і літали з обережним писком над Нерадьком та його лігвом.

Але раз перед вечором із гнізда випало ластів’я з великими жовтими заїдами і з чорненькою головою та цілком голим черевцем. Ластівка, перелякана, крутилася над ним і над Нерадьком і розпачливо пищала. І хлопець незважаючи на свою рану помаленьку встав і поклав його в гніздечко.

Із того часу, як тільки ластівки прилітали, то одна зараз же влітала в гніздо і починала годувати черв’ячками своїх розбурханих та пискливих дітей, а друга сідала на банті крокви і дивилася вниз на людину. Коли ж він до неї піднімав під саму крокву руку, юна поверталася хвостом до його руки і аж тоді тільки, як він було шкребне по бантині, юна злітала. Але взагалі тепер між людиною і пташками почувалася мовчазна приязнь. І Нерадькові ставало аж сумно, як бувало десь пташки забаряться. І в його душі навіть утворилася бездумна певність, що все, що є в повітці, зникло б як непотрібне, якби тільки пташки покинули своє гніздо: і шатківниця, яка висіла на протилежній стіні від них, і той сікач, і граблі, і двоє вил, що стояли в кутку, освітлені сонячним сходом крізь щілину між дошками.

І йому страшно хотілося, щоб увесь хутір з ластівками, і з тином, і з льохом, і з тополями, і з садочком ще не зрубаним, і з криницею коло причілка хати, де є на цямринах і коряк для води, і тризуба кішка залізна, якою витягають упалі відра з криниці,— щоб не згинули раніше від нього, а тільки або з ним або після нього. Йому так хотілося, щоб колгоспна неволя, злидні і смертне винищування тих людей, які ще боронять душевну незалежність, зупинили свою акцію хоч на цей час, коли він у тітки Лепестини...

"Та крути не верти, а треба вмерти", як каже народне прислів’я. Треба й Нерадькові покидати гостинну та людяну хазяйку з її милим та тихим двором.

Але він встав із свого горища лише тоді, коли сонце підходило під сніданок і коли ще небо, трава, дерева і птахи були повні свіжої радості, що зійшло сонце. А горобці, найбільші в світі огнепоклонники, просто були шалені: із криниці, і з даху. хати, і з льоху, і з-під сінешних дверей, і з тинів аж лящали цьвіріньканням. Здавалось, що кінцем кожного сонячного проміння був горобець. Що кожний промінь кричав своїм кінцем маленьким сіреньким, але-могутнім енергією горобцем. І від землі віяло теплом пташиного серця і щастя.

Тітка Лепестина саме пекла пиріжки з пряженою капустою на салі. На припічку їх уже стояла повна миска. Вони ще були немазані.

— Доброго ранку, Лепестино Хведоровно! — привітався він. А вона злігши на рогач, яким ворушила в печі пиріжки і, не обертаючись до хлопця, одповіла:

"Дай, Боже, здоров’я! А тут, оце недавно, Микола Реп’ях, наш городник приходив гонити мене на город. А я пообіцяла дати йому пиріжків, якщо він мене не зачіпатиме. А він засміявшись відповів: "Якби моя жінка гірші пекла від тебе, то я б уже поквапився, а через те, що і це важна справа, то їж уже сьогодні пиріжки, а робота підожде. Тай пішов. Бачите, я в них тепер ударниця. Кажуть, що я найкраще дбаю поклажони. І це вже другий рік вони зі мною панькаються... Сідайте лишень, чого стоїте, будем снідати".

— Сяду,— зітхнувши відповів Нерадько і, трохи помовчавши, закінчив:

"Пора мені вже вас, тітко, кидати, та дати вам спокій від страху".

— Якого страху? — аж обернулася хазяйка від печі:

— Бог з вами! Добре діло і страх переробляє на добро. Та й куди ви підете і чого? А я вже думала, що ви привикнете до мене, а я до вас, та й поберемося, тай будемо хазяйнувати, а ви — он що... Я вже привикла до вашого лиха і думала, що і ви привикли, якщо не до мене, то до моєї господи. А ви он що!..

— Лепестино Федоровно, ви щодня ходите на роботу, на той свій город. А я ж як буду у цім дворі? Мене ж міліція шукає. І я ще не можу працювати обома руками... А їсти ваш ласкавий хліб мені важко. І через те попрощаємося та я піду собі туди, куди мені Бог стежку простелить.

— Отого наказали повну макітру слів, а ні одно не мащене,— заперечила хазяйка, уже стоячи перед піччю і тримаючи у правій руці рогач, який залізним кінцем лежав на припічку:

— Ну, коли ви в мене не можете роботи робити обома руками, то у кого ж буде вам спромога інача? Скрізь болітиме плече і рука. І вам знов доведеться десь проситися у господу, або просто просити хліба. А тепер хіба можна словами дошукуватися у незнайомої людини живого місця в печінці? А я вже вас знаю і вже додержу до тієї міри, коли ви цілком видужаєте.

— Ні, тіточко, як уже не є в вас добре і скільки не є у ваших словах правди, та я мушу йти. Я трохи вмію малювати і аж там, у селі, за моїм рідним Матусовим, думаю якось із цього мого малярства напочатку жити...

Тітка Лепестина так і вхопилася:

— То ви вмієте малювати?.. Боже мій, намалюйте мене. Вийду схожою, то маєте право ще жити в мене два тижні. І я вам дам з мого покійного чоловіка шапку смушеву, кухвайку ватяну і черевики ще нові. А якщо ви боїтеся, що може захопити вас міліція, то цього не бійтеся. Я ударниця, ніхто з начальства не додумається, що ви якраз у мене. Лишайтеся і починайте малювати мене, хоч і зараз!...

І хто б міг подумати, що за жах охопив хлопця від такої чудової згоди тітки Лепестини? Ніхто. Бо ніхто ж і не міг догадуватися, що Нерадько просто не вмів малювати. Він і в школі, хоч і був пильний учень і пильно малював на відповідних лекціях, але ніколи навіть стола не вмів вималювати добре! Одно тільки в його щось було від малярського мистецтва, то це те, що він малим збирав на базарі всякі блискучі покидьки малюнків, і, десь притаїтись у затишному закутку, довго придивлявся до якоїсь намальованої хмари або коня.., або просто до якихось чудернацьких ліній. Але самому намалювати бачене,— у його ніколи не було спокуси, бо вважав, що ніколи не намалює. І дорослим він любив книжки з ілюстраціями і довго теж просиджував над гарними малюнками, але щоб самому намалювати щось, то в нього й думки ніколи не було. Бо було почуття, що краще не намалює, як у книжці, а гірше хіба цікаво малювати? А те, що він казав, що вміє тепер малювати, то він би з таким самим успіхом міг би сказати, що уміє і дзвони виливати. Але ця думка не прийшла першою в голову, та й годі.

Йому хотілося хоч на годину, хоч на кілька хвилин стати абсолютно незалежним від чиєїсь опіки. Йому хотілося показати, що він і сам щось може з собою зробити без сторонньої допомоги, пам’ятаючи дуже добре й те, що якби тітка згодилася його відпустити, то він, вийшовши від неї, не знав би просто куди йти. І щоб придумати, як собі раду дати, мусів би посидіти якийсь день під скиртою в полі. А в його ж рука тільки тоді не. боліла, коли він нею не ворушив. Страшна правда тітчиної аргументації зробила своє в душі Нерадьковій. І в нього вже почала повільно працювати думка в той бік, що може таки якось намалює. І не буде сорому, який для нього був страшніший і від голоду, і від гепеви. А тут ще тітка Лепестина на нього просто напосідалася:

— Добре, що оце ви мені сказали. Уже не відкрутитеся! Поснідаємо і малюйте... І коли б, Господи, добре вийшло, то тоді найдеться молодиць охочих змалюватися ще; і все такі, що вас не видадуть, а сховають так, що ніяке начальство не знайде... Оце так знахідка. Зараз жемалюйте!

— Добре, я можу. Тільки буду малювати одним чорним олівцем, бо і в вас, і в мене фарб немає.

І ця згода викликала в хазяйки тріумф, а в нього ганебне, нервове тремтіння. І далі він вже майже промимрив, паленіючи і вухами, і обличчям:

— Чи можна у вас найти невеличку дошку з дикту і папір такий завбільшки, як половина вашого вікна, не вподовж, в впоперек?

— Як на щастя все це в мене єсть. Коли Троцького Сталін нагнав, то я зняла його портрет, скрутила і викинула на горище, під лежак.. Туди, де лежить і портрет Петлюри. Я думала, що Троцький ще Сталіна подужа і портрет знадобиться. А тепер уже видно, куди воно пішло, то нехай він хоч на це придасться... Папір дуже міцний. Ось я піду та внесу і дикту, і його".

І вийшла. Відступати вже було неможливо. І через те в Нерадька запрацювала думка: з чого ж її починати малювати? Ясно, що з голови. Але чи в профіль, чи в торець. Здається, легше буде в бік голови. І він став оглядати кімнату, шукаючи місця, на якому б її посадити. Він не знав ні законів світлотіні при малюнках з натури, і не знав, як мусить сидіти натура при відповідному освітленні. І все це враз йому прийшло в голову: де посадити, як малювати. На його щастя кухонька цієї хатини мала тільки одно вікно. Коли увійти із сіней і стати лицем до печі, була лежанка з великим вмурованим казаном. А проз лежанку йшов прохід до дверей другої хатини.

Ба ось двері рипнули і хазяйка, вся осяяна сміхом, тримала в лівій руці і дикт, і портрет Троцького.

— Ось вони, що нам відкладати? З’їмо по мисці пиріжків, та. й малюйте мене таку вродливу та щасливу!

І Нерадько вже забувши всі свої ганебні почуття і найнахрапливішу брехню, пильно вдивлявся в її обличчя, так само, як колись, вивчаючи географію, вдивлявся у рельєфи гір і смуги рік. І щаслива своїми наслідками думка, пролетіла враз через усю його свідомість, як часом вечірньої пори пролітає вогнеліт над затишним ставком, оточеним очеретом: що тільки ті риси лиця треба змалювати, які найпомітніші для ока. А інші аж потім. І то тоді, якщо він на них зверне увагу. Так само і плями на лиці. Тільки найвизначніші треба перенести на папір, а решту... як там Господь дасть та удача слизькоязикої людини! І ця можливість здалася Нерадькові такою простою і легкою, як жодна справа, яку він коли-небудь робив. А вона ж, ця справа, зараз йому така важлива і така шанована хазяйкою, що душа його від радости схвилювалася так, як хвилюється вода у вщерть налитому відрі тоді, коли його хтось зачепить ногою, або стусоне рукою. І він, сповнений уже невимовної гарячки, забаг:

"Сідайте ще до сніданку на стілець на одну хвилину! Я побачу, як воно буде вам сидіти. А це давайте сюди!" І він вихопив у неї з рук дикт і портрет Троцького та поклав на лежанці. А потім ухопив табуретку коло дверей і поставив при вікні. А на ньому, узявши злегка за обоє плечей, посадив тітку Лепестину лицем до кочерг, а потилицею до вікна.