Люборацькі - Свидницький А. П.

Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?

Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір’я, хлопці гукали:

- А чи вийдеш?

- Побачу,- відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.

- А як думаєш - вийде? - питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.

- Може, вийде, а може, й ніт.

- Пождім його! та тим часом і коні попасемо.

- Ну, добре,- заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх в пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: «Їж,- каже,- насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує».

Поки отак коні стояли на попасі, верхівці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він із сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.

- Сюди! сюди! - почали хлопці. Антосьо й побіг до них.

- Ге! - каже,- а в мене й нема коня!

Переглянулись лицарі і мовчать.

- Нумо, браття, в коней! - заговорив Антосьо.

- Нумо й в коней! - Зараз поздіймали вуздечки, зв’язали віжки, стали впротяж, і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.

Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо і в м’яча не награвся, і в коней не набігався, хоч бігав щонеділі, щосвята, а в м’яча грав щодня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло - тільки розіграються, а тут чечуга і тне свого клуса - тюп-тюп! тюп-тюп! - і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: «Ватага йде, молока несе, а що в цицьці - то мені…»

- Коли б хто мав силу Навіна, 37 так би й гукнув: «Стій, сонце! ми ще не награлись!» Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться або телята! І без того крику, аж в небі чути, а так і бог забув.

Е! не хотілось Антосьові удруге до Крутих! Тут воля на все, і всього доволі, а там!.. І плакали, і молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо - та не сам, не з батьком, не з матір’ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збиралась в Тернівку везти Масю до науки.

Пан Росолинський здержав слово: був на спаса в Тернівці, бачивсь з Печержинською і привіз панотцеві звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Якби не жнива, то Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули і возовиця кінчилась, то на все було часу.

Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку, а ще до ляхівки: «Нащо,- каже,- їй та наука? Ще й віри відцурається». І вмовляв о. Гервасій, і все. І йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти, а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться, чи ні - аби в учительки була та по-ляськи цвенькала, бо з хамською, хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер вже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав.

- Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться,- заговорила паніматка.- Де таки видано, щоб дівчат учили, як хлопців?.. Ні вже! вже останні часи зближаються!

- Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! - сказав панотець.

- Говори! дурна! - озвалась паніматка.- Вже ти не розумніший за мого покійного татуня, а вони було все розказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як згляну на світ, то якурат так і єсть, як було покійні розказують…

- Дурна ти, і твій татуньо дурень був.

- Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я - ну! Хай і дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.

О. Гервасій засміявся.

- Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?

- Тому, хто найбільше нагрішить.

- А хто ж найбільше нагрішить?

- От тобі й раз!.. А почім мені знати?

- Бач - не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!.. А которий так не служе, не щиро праве, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!..

- Ану ще що?..

- Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна; куди мені попа вчити? - Цебто хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе.- Е, якби-то мої татуньо встали! - додала, киваючи головою.

- То що б? то що б? - забалакав панотець.

- Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряни; а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не баче! Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому і в голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща,- закінчила паніматка і зложила руки до бога.

Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:

- Та й Мартин Задека пише багато. 38 Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус; що духовноє владеніє прийдеть во ізможденіє і закони ослабіють. Воно б, бачся, й так! Та ще жидови чимало на