Люборацькі - Свидницький А. П.
- Чи татко дома?
- Дома,- кажуть,- а мамуня в пасіці.
За цим словом треба було злазити, бо вже стали перед порогом. Не ївши, не пивши, кинувсь Антосьо на баштан, і Орися з ним пішла; пішла б і Мася, та нікого було дома зоставити.
О. Гервасій спав і не чув, що Антосьо приїхав, і там-то здивувався, як він прийшов з матір’ю додому.
- А де ти взявся? - каже.
Антосьо нічого не відказав, тільки осміхнувся і став, нагнувсь; не дививсь на батька.
- Та подивись-бо на мене,- каже тато. І взяв його під бороду та й підняв голову, як і на різдво. Як і тоді, голова подалась, а очі все в землю дивились: не смів поглянуть на батька! Скоро привчили!
- Та який же ти мізерний став,- каже тато,- ще гірше, як на різдво.
- Хіба там мало біди зазнає,- озвалась мати,- недоїсть, недоп’є, недоспить - то й марніє. Якби дома, то побігав би, а там нидіє, як на прив’язі.
Сестри мовчки поглядали.
- А як-то ти вчився? - поспитав тато.- Чи перевели?
Заблищали очі в Антося, що можна похвалитись.
- Ще й похвальний лист дали,- каже.
- Ану, покажи,- каже тато.
Антосьо пішов, розв’язав, що треба було, і показав той лист.
Кинулись всі дивитись, що він такий розмальований.
- Добре, сину, добре,- каже тато. І віддав лист.- Сховай,- каже,- треба буде під скло вправити.
- Бачите,- заговорила мати дочкам,- бачте! Антосьо похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвале. Гайда мені до роботи!
Поспускали носи дівчата і пішли; за ними і Антосьо потяг.
- Чого ти такий мізерний? - поспитала його Мася.
- Я? - каже Антосьо.- Я не мізерний.
- Де тобі ні! аж очі позападали!
- То так тобі здається, а я зовсім не мізерний.
- А чи добре тебе годували?
- Де вже добре. Дасть червоного борщу та пастрами́, 35 і хоч їж, хоч дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.
- Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на різдво був.
- Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі - ніт.
- А то правда, що ви там недоспите нічого?
- Це то правда, що спать не дають.
- А як же вони не дають?
- Хіба я не розказував вам, як був дома на різдво? Аби задрімав, то так і дасть в «кушку» або «пинфу» пустять…
- Що це воно таке? як то - в кушку? яку то пинфу.
- Ет! відчепіться! - озвавсь Антосьо.
- Скажи, любо, скажи-и! - почали просити сестри.
- Не скажу!
- Скажи, скажи-и-и!..
Засміявсь Антосьо і каже:
- То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки і пусте; то так вчисте, аж сльози покотяться.
- До якої то кушки підведе? - питає Мася.
- З тобою балакати!.. до носа!
- А ніс хіба кушка?
- У нас кушкою звуть,- каже Антосьо.
- А пинфа що то таке? - ізнов поспитала Мася.
- Пинфа? пинфа от що: візьме паперу та бавовни і скрутить папір в дудочку; і в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно і подме. То так сапне! диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш.
- Та нащо ж це? - питають сестри.
- Щоб не спав!
- А воно ж не душе?
- Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.
- Хто ж це виробля?
- Хіба я вже не казав вам? Старши́й.
- А якби йому так?
- Йому? ніхто не має права!..
- І б’ють вас добре?
- Ет! з вами не переговориш,- немовби з гнівом відказав Антосьо і почав чогось шукати.
- Чого ти шукаєш? - питали сестри.
- Ножа; піду вудлище вирубаю.
- Скажи, чи добре б’ють, то скажу, де ножі,- каже Мася,- та ще в нас є такий гострий, що ну!
- Гляди ж! щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже ніколи нічого не скажу, хоч проси і розсядься.
І розказав, як там катують. Мася аж перехрестилась, Орися й собі, і Текля за ними.
- То за що ж це? - питають.
- З ласки та на втіху: от або замужичить, абощо.
- Як то - замужичить?
- Давай ножа!
- Та скажи перше!
- Давай ножа! давай тобі кажу!
- Скажи, то дам.
- Давай, бо буду бити!
- Скажи, то дам.
- Е! - почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулаками,- давай, бо так і вчистю.
Мася тільки осміхалась.
- Не даси? давай!
Мася все сміялась.
- То на ж тобі! - сказав Антосьо і з цим словом такого стусана дав, що та так і облилась сльозами. Орися й крикнула:
- Чого ти б’єшся, Антосю!
- Вже почали? - гукнув тато з покоїв.
Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили, як він вертався з поля з матір’ю.
- Антосьо їде! - стали кричать. І вискоком за бричкою - та не пішки, а все верхами на хворостині - та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові, 36 щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? - Е! - не знаєте ви!
