Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Нічого, сер,- повторила дівчина і заплакала.- Мені нічим не можна допомогти. Повірте, для мене вже надії немає.

- Ви самі позбавляєте себе надії,- сказав джентльмен.- Ваше минуле безвідрадне, ви змарнували свої молоді сили й ті неоціненні скарби, якими господь наділяє нас лише один раз і ніколи не обдаровує знову, але в майбутньому для вас ще є надія. Я не хочу сказати, що в нашій волі повернути вам душевний спокій, бо він приходить, коли його шукають. Але тихий, безпечний притулок в Англії або ж - якщо ви боїтеся тут лишатись - десь за кордоном ми не тільки можемо, а й усім серцем прагнемо вам дати. Ще не займеться новий день, ще й річка не прокинеться від першого подиху ранку, а ви вже будете далеко від своїх колишніх спільників і зникнете для них безслідно, мов западетесь крізь землю. Ходімо! Я не хотів би, щоб ви повернулись туди і перемовились бодай одним словом з вашими товаришами, чи кинули погляд на знайомі кубла, або ж вдихнули того повітря, що несе для вас отруту і смерть. Облиште все, поки не пізно, скористайтеся зі слушної нагоди!

- Тепер вона погодиться! - вигукнула юна леді.- Я бачу, вона вагається.

- Боюся, це не так, моя люба,- сказав джентльмен.

- Авжеж, сер, я не погоджуся,- мовила дівчина після внутрішньої боротьби.- Я мов ланцюгом прикута до свого минулого життя. Тепер воно мені гидке й ненависне, але я не можу його змінити. Я, мабуть, зайшла надто далеко, щоб повернутись… А втім, не знаю, бо якби ви колись раніше зі мною про це заговорили, я б лише засміялась у відповідь. Та що це! - скрикнула вона, збентежено оглядаючись.- На мене знову нападає страх. Треба швидше йти додому.

- «Додому»! - повторила юна леді з притиском:

- Так, додому, леді,- відгукнулась дівчина.- В той дім, який я сама для себе створила ділами всього свого життя. Нам треба розійтися. Мене можуть вистежити або побачити випадково. Ідіть же! Якщо я справді зробила вам послугу, то про одне прошу вас: залиште мене і дайте мені йти своїм шляхом.

- Умовляти її далі - марна річ,- зітхнувши, сказав джентльмен.- Може, ми наражаємо її на небезпеку, затримуючи тут. Вона й так, мабуть, уже затрималась довше, ніж розраховувала.

- Так, так,- підтвердила дівчина.- Я вже спізнилася.

- Яка ж доля чекає її, бідну? - вигукнула юна леді.

- Яка доля? - перепитала дівчина.- Погляньте он туди, леді. Бачите темну воду? Скільки разів ви читали про таких, як я, що кидалися в річку, не лишивши після себе жодної живої душі, яка пожалкувала б за ними? Мине кілька років, а, може, й місяців, і настане й моя черга…

- Не кажіть так, благаю вас! - відгукнулася, схлипнувши, юна леді.

- Ви ніколи не почуєте про це, люба леді. І не дай боже, щоб вам доводилось чути про такі страхіття,- відповіла дівчина.- Прощайте, прощайте!

Джентльмен відвернувся.

- Ось гаманець! - вигукнула юна леді.- Візьміть його заради мене. Хай у вас буде трохи грошей на чорну годину.

- Ні! - відповіла дівчина.- Я зробила це не задля грошей; лишіть мені бодай цю втіху. Але… дайте мені що-небудь з ваших речей; я хотіла б мати щось таке… ні, ні, не перстень… ваші рукавички або носову хусточку,- щоб зберегти на згадку про вас, люба леді. Ось так… Дякую. Хай благословить вас господь. Прощайте! Прощайте!

Сильне хвилювання дівчини, а також побоювання, що її можуть викрити й жорстоко покарати, очевидно, змусили джентльмена якнайшвидше вволити її бажання й залишити саму. Почулися кроки, що віддалялися, і голоси стихли.

Незабаром постаті юної леді та її супутника появилися на мосту. Вони спинилися на верхній площадці сходів.

- Стривайте! - вигукнула юна леді, прислухаючись.- Вона, здається, кличе нас. Мені почувся її голос.

- Ні, моя люба,- мовив містер Браунлоу, сумно оглядаючись,- вона не рушила з місця і стоятиме там, аж доки ми підемо,

Роза Мейлі все ще вагалася, та старий джентльмен узяв її під руку й майже силоміць повів уперед. Коли вони зникли з очей, Ненсі повалилася на камінну приступку, простягнувшись ледь не на весь зріст, і гіркими слізьми вилила свій душевний біль.

Нарешті вона звелася і непевною ходою, похитуючись, піднялася сходами на вулицю. Здивований тим, що почув, шпигун якийсь час ще стояв нерухомо на своєму місці, а тоді, кілька разів сторожко озирнувшись навколо і впевнившись, що поблизу нікого немає, поволі вибрався зі своєї схованки й, скрадаючись у тіні попід стіною, як він це робив, спускаючись сюди, піднявся нагору.

Діставшись до верхнього східця, Ной Клейпол ще не раз оглянувся, аби впевнитись, що за ним не стежать, і щодуху помчав до Фейгінової домівки.

Розділ XLVII

Фатальні наслідки

До світанку лишалося ще годин зо дві; восени цей час справедливо називають найглупішою порою ночі; вулиці тоді тихі й безлюдні, усі звуки немов завмерли, і навіть розпуста й бешкет порозходилися по домівках на відпочинок. О цій-от тихій, безгомінній порі Фейгін сидів у своєму лігві. Обличчя його було таке бліде й перекошене, а очі такі червоні, наче налиті кров’ю, що він скидався не на людину, а скоріш на потворний привид, який постав, розтривожений злим духом, прямо з домовини.

Він сидів, скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі в свічку, що догорала на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка.

На підлозі, простягтись на матраці, міцно спав Ной Клейпол. Фейгін часом кидав на нього погляд, а потім знову втуплювався в свічку, обгорілий гніт якої перегнувся майже навпіл, а гарячий лій капотів на стіл, засвідчуючи тим, що думки старого десь далеко.

Так воно насправді й було. Досада з того, що зірвався так добре обміркований план; ненависть до дівчини, яка наважилася злигатися зі сторонніми; цілковита