Хмари - Нечуй-Левицький

- Знаєш що? А ходім оце до Мірошниченка дражниться та сміятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магістром. Ходім та насміємось добре, натішимось, а тоді вже потягнемо й його з собою на прогуляння. Втрьох буде веселіше.

Я було вже йду з ним, куди він схоче, бо добре знав, що од його не одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж і не битись з ним. Йдемо ми сміятись з тієї мацапури. Приходимо до його. Мірошниченко кінчав вже тоді курс і лагодивсь держать екзамени. Він було повертає до нас свій вид, підводить темно-карі очі, тихі та спокійні, неначе в якогось буддійського святого. Кованько вбігав в хату з реготом та вскакував з криком.

- І сидить же собі оця буддійська мацапура над лекціями в такий погожий вечір! Одягайсь та ходім на Владимирську гору витріщать очі на паннів, - кричить Кованько.

Мірошниченко було втирить спокійні очі в Кованька й не обзивається й словом. Він і справді тоді був схожий на непорушну статую Будди, [90] витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.

- Ти хочеш буть магістром? Еге, хочеш? Признайсь по правді, - зачіпає було Кованько.

- Ну, нехай і хочу. Що тобі до того? - обзивавсь Мірошниченко, пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокійними, але вже сердитими очима.

- Ти дурнісінько тільки сидиш та нидієш над отими шпаргалами. Ти ніколи не будеш магістром, - дражнив Кованько.

- А ти звідкіль це знаєш? Тобі святі сказали, чи що? - обзивавсь знехотя Мірошниченко.

- Мені це снилось у сні. А мої сни завсіди справджуються. Швидше я буду абіссінським царем або нубійським архієреєм, ніж ти будеш магістром. От побачиш. От поназдивишся.

- Ну, то й будь собі, чим там хочеш, чи нубійським архієреєм, чи абіссінським імператором, а мені дай покій, - говорив спокійним тоном Мірошниченко.

- Та, коли сказати правду, і ти сам швидше надінеш на голову якийсь нубійський тюрбан або якусь нубійську макітру, ніж магістерську тогу. І, по правді сказавши, тобі така макітра та чалма багато більше прияличувала б, ніж магістерство, - зачіпав Кованько.

- Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я діло роблю, - говорив Мірошниченко.

- Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходім втрьох гулять! Одягайся-таки зараз, бо мені хочеться на гору! - репетував Кованько.

І Кованько було хапає з реготом пісочницю й висипає ввесь пісок на Мірошниченкові лекції.

Мірошниченко було повертає спокійний погляд і пильно дивиться на купку піску на зшитку.

- Здурів, зовсім знавіснів, коли ще часом і зроду не був навіжений. В тебе тільки й одлички од дідька, що гвоє людське ймення та обличчя, - було каже Мірошниченко.

- Та вставай та ходім з ним гуляти, бо ти ж добре тому відомий, що од його і не одчепишся, і ні на який спосіб не одкараскаєшся, - було кажу я.

- Це істинно чортяча спокуса, а не Кованько! - було каже Мірошниченко та встає з-за стола й одягається.

- А ба! таки стало по-моєму! Ходім же мерщій на гору. Ага! або зайдім ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, - було каже Кованько.

- Ну, дай нам покій! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з жартами, неначе колядники або якісь щедрівники. Ще часом достанемо десь замість коляди потиличника, - було кажу я до його.

- Це правда, що Кованько якийсь навіжений. Цікаво б подивиться на його, який він на масть, - сказала Галя.

- Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києві, то й зараз прибіжить, - сказав Радюк.

- Цей Кованько чогось вже й не припав мені до вподоби, хоч я його ще й не бачила в вічі.

- На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартів. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й ніби не має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що істеричний сміх, - сказав Дунін-Левченко.

- Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був він в гімназії, то чіплявсь з жартами до своїх двох менших братів так, що вони його зненавиділи, й не говорили з ним, і не здоровкались з ним.

- Це, справді, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не люблю цієї нахабної людини, - сказала Галя.

- А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась істерична хвороба. Я вважаю на ці пароксизми його смішків та жартів як на щось хоробливе, - сказав Дунін-Левченко.

- Між нашими усяковими штукарями буває велика різнація, бо вони не однакові, - сказав Радюк.

Не встиг він скінчить своєї розмови, як раптом одчинились двері і в кімнату неначе вплигнув Кованько. Він осміхавсь, піднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкі й подовжасті білі зуби виставились усі, ніби на показ, неначе він ніс їх на своєму виду поперед себе й показував усім, наче на показ. Галя тільки й примітила передніше, ніж самого гостя, ті широкі зуби, неначе лопатні.

- Вечір добрий, пане господарю! Не ждав, не сподівавсь? А ми й тут! Чи ви раді, чи не раді гостеві, а ми вже й тут! - говорив і сміявсь Кованько.

- Раді, раді! Просимо до чаю! Будь гостем в нашій господі! - просив Радюк. - А оце рекомендую тобі свою молоденьку жінку, хуторянку Ганну Іванівну Радючку.

- Чув, чув! Я все чую, бо мені бог таке чутке вушко дав зроду, - говорив Кованько, подаючи Галі руку, і здушив її за пальці так здорово, що вона трохи не крикнула й не підскочила.

- Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.

- І я рада бачить і знати товаришів мого чоловіка. Сідайте ж в нас!

- "Щоб старости сідали", як приказують в Масюківці, - сказав