Хмари - Нечуй-Левицький

- Може, влучає в наші вікна? Може, це він якраз на нас хоче шпурлять кулями за якусь провину? - сказала Галя, оглянувшись до вікна.

- Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це він стріляє на свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвіртку входить наш Дунін-Левченко. Одже ж якраз він потрапить під кулі!

- Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворі під кулями! - бідкалась Галя жартовливо.

Незабаром в світлицю вступив Дунін-Левченко й поздоровкавсь.

Його попросили сідати за стіл.

- Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? - спитав гість.

- Та це ми отут оселились і справді неначе під самою твердинею та під рулками гармат, - сміявсь Радюк, - наш господар дуже опришкуватий та якийсь заводіяка: страх як любить стрілять! - сказав Радюк.

- Я боялась, що й ви так і покотитесь під його кулями, - сказала Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостеві.

- В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то швидкий: несплоха втік би й далеко б не забіг, - сказав гість, осміхаючись.

- Ог і спасибі тобі, Павле Антоновичу, що дав мені знать про своє житло. Мені доведеться частенько забігать до тебе, бо нам потрібна твоя голова.

- Ну, в мене не така ж завбільшки голова, як копа, як казала панія Висока про свою голову, - сміявсь Радюк.

- Чи така, чи не така завбільшки, як полукіпок, а все-таки голова. Будемо радиться гуртом, до якої праці нам ставать теперечки. Мої іменини післязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось. Ще й мій тато, й мати не виїхали. Мій тато тебе любить, питав про тебе. І мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зійдеться, надісь, багато моїх товаришів та давніших знайомих. Побачимось й з ними, поки не розлізлись по світі, як руді миші.

- Добре! Прийду, але не сидітиму довго, бо моя жінка плакатиме тут без мене з нудьги.

- От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами писано, - сказала Галя.

- Та, сказати правду, в Києві жінки не дуже-то плачуть та побиваються за своїми чоловіками, бо в містах чоловіки не дуже держаться хати, - сказав гість.

- А я, собі на лихо, селянка, а не городянка. В селах, бачте, трохи інші звичаї, ніж в містах. Я передпочуваю, що мені навіть буде трудно звикнуть до міста, призвичаїться до тутешніх людей та їх звичок, - сказала Галя.

- А вгадай, хто тільки що тобі кланявсь? - сказав гість.

- Тимошкевич? Мірошниченко? - спитав Радюк навмання.

- Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, і казав, що зараз-таки до тебе зайде, - сказав гість.

- От і гаразд! Цей чолов'яга й справді веселий, приємний, але мені він припадав до вподоби колись передніше, а теперечки вже ні; колись подобавсь мені своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили національної справи на поважний науковий грунт. Він, здається, легковажна, легкодумна людина, хоч і приємна, бо весела та безжурна.

- Така, що ладна повернуть на жарти часом такі поважні речі, з котрими не личило б жартувать, - перебив його розмову гість.

- Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька ці веселощі та жарти, певно, од того, що він їсть та п'є добре і що в його шлунок швидко перетравлює усякий поживок. Та в його й кишені таки не порожні і голова не заснована клопотом та журбою, - сказав Радюк.

- Либонь воно так. Я в його не примічаю міцної підбійки в жартах та смішках, - сказав Дунін-Левченко, вперше на віку підводячи під критику свого знайомого.

- Яка там в його підбійка? Це в йому обрік грає, як кажуть на селі, то він і хвицає, і брикає, і реготить, - говорив Радюк.

Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собі, як-то хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.

- От і мені заманулось побачить на свої очі того вашого веселого знайомого, який він на стать та на масть, - сказала Галя, сміючись.

- То й побачиш незабаром. Цей швидко прибіжить до нас, - сказав Радюк. - Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу вдачу, але він часом було вже геть-то настирається з своїми жартами. Так було обридне та остогидне, що я часом був ладен тікать од його або запираться на замок. Оце часом було по обіді лежу собі на ліжку та одпочиваю, читаю якусь цікаву книжку. Він рип у хату! та й причепиться з жартами. Так і прилипне, як шевська смола!

- Кидай книжку та вставай! Ходім гулять на гору до Владимирового пам'ятника. Лежить оце м'яло, оцей лежень, неначе колода! Ходім! Вставай-бо, пічкуре! - було кричить він та реготить.

Мені не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав цікаве місце. Він мені заважає, одривае мої напружені думки.

- Та одчепись собі! Дай хоч дочитаю до кінця монолог, - було кажу до його.

- Кидай ік дідьку ті монологи та ходім на Владимирову гору до пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами, - репетує він і висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий кучок так, що вона хурчить листками, мов горобець.

Я було серджусь та одмагаюсь. Він тоді хапає мене за ногу й смикає, а потім стягає з ліжка. Я хапаюсь за ліжко рукою. Він висмикує в мене з-під голови подушку й шпурляє нею в двері, а потім хапає мене за обидві ноги й цуприкує з усієї сили. А руки в його неначе залізні. Я пускаю руки, і він мене стягає додолу.

Бачу було, що мені непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре, що ця причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха, напосядеться на мене ще гірше і зробить-таки по-своєму. На його находила часом нудьга. А книжок він не любив читати, щоб читанням розважить себе та розігнати нудьгу. Тоді він починав жартувать з нудьги