Збираючи каміння - Медвідь В'ячеслав

Щось знає.

— То що, мало їй було. Люди зійшлись, повиносили те дрантя, спалили на подвір'ї. Кажуть, Мар'яно, ми тобі все нове купимо, й хату вибілимо. Тільки більш не приймай наших чоловіків Бо ще раз узнаємо — вб'ємо.

"Десь та жіночка зійшла з села, що й духу не чуть",— думала Богинька обізватися, щоб вийшла близькіша розмова, але й шкода робилося так людину, ну не чіпав би її. Хай собі живе як знає.

Знов гуло з якогось темного закутка, бо цих шкафчиків,

мисників не злічити; як воно все уміщається, що ще й є де повернутися?

— Петра мені бракувало. Я їх всіх одсилаю. "Вже-е".

— Оно просилися на квартиру вчителі, то я брать не хотіла.

Богинька пошукала ті двері двохстулчасті, до половини заклеєні й затулені занавісочками,— туди ще одна кімнатка була з іншим виходом.

♦А проте взяла",— просто подумала Богинька, дивуючися з того, що ніяких почуттів не викликає ця думка.

Це сидітиме тут сама й сама до себе балакатиме. Як причи-нувата, скажуть люди. її сміх розібрав — як подумала.

— Сянько, що це там гримає на подвір'ї? їй-бо, хтось прийшов.

Це треба було піддурити цю глуху стару дівку, щоб нарешті розгледіти її в сутінках великої хати.

— То собака цепом,— чула з сіней Клікмаїршин голос. "Що це таке, що собака мене не почув",— знов веселіше

забилися живчики в скронях. Але вона їй скаже.

— Диви-но, Сянько, я йду, а собака мене не чіпає. Кудою ця Клікмаїрша знайшла назад дорогу, що в хаті

чутно її голос,— диво одне. Думки вона вгадує, що так каже.

— А чо вони будуть сидіти в селі, дурні. По цих хатах з

дитиною кочувати. Як вони, молоді, щось не мирять з старшими гучителями.

Знала Богинька трохи за цю науку. Але казати чи ні? Скаже.

— Певно, що не мирять. Ці вже тобі не стануть робити за спасибі. Ти йому заплати, він тоді зробить.

"А ті, старі, тако звикли день і ніч не вилазити з цеї школи, то їм чудно".

Та й тобі сварка. Але ж сиділи ці молоді, й тобі веселіше було, хіба ні? Вона то добре знає. Побув у неї з місяць художник Григорій, то й побалакає з нею, старою, й щось поможе. Одного вона не розуміла,— така звичка в чоловіка якась. Щось переставити чи перевісити. Вона побачить та й знову по-своєму зробить. От ніяк тями не було, що як це так воно віками своє місце мало, а це чіпати.

Втихло якось на тому кутку хати,— що, диво тебе взяло: вік прожила біля школи, а знаєш менше од мене.

Хоч розказувати то вона цілий день може за цих вчителів.

Оно за Миколу Григоровича, або Кандибу,— чогось ще й так називали, не жив і він хіба у цій кімнатині? Не стало якось видно його, а потім взнають, що в Житомирі на базарі гарбузи четвертинками продає.

— А цьому Петрові що буде — не знаєш?

Питала вже аж наче винувато, бо це таке: зайшла в чужу хату й слова не дає сказати людині.

— Який з того Петра ґандж, мовчи хоч. Голову й тих усіх винуватих позабирали, а його не чіпають. "Як він уже спух од цього питва",— не дала собі сили уголос вимовити.

— Це виходить: мона вбивати, й нічого тобі не буде. Пер те насіння на продаж (тут списували) ще за того

голови, збиває чоловіка за лікарнею, й хоч би спинився. Тако собі думав: утечеш та й тебе ніхто не побачить.

"Подуріли люди,— чи це вона так думає, чи Клікмаїршу слухає, що так каже. — Головиха серед ночі виходить в садок, чує — залізли в "бесєдку". "Ай-бо, хотіла стріляти,— розказує.— Почуло, й городами драла. Якби ж то не знала, хто; тільки ж мовчу, кому ти що скажеш? Там чоловікові були валянки дорогі з білої повсті, шкірою тако смужками обшиті — він їх носив, не скидав. Вкрало".

— Це вмерти треба. То з колгоспу виносив та вивозив, а не стало його, то останні валянки заберуть. Така тобі шана.

— Де це ти там, Сянько, що я тебе не бачу?

Гукне ще раз, бо в цьому льосі такий страх насідає; стій, а хіба вона вже раз обзивалася. Щось казала.

— Вбізвись-но, Клікмаїршо, чось собака знов шарудить. Може, Петра лиха година принесла.

Клікмаїрша нагнулася так до столу, аж її стало видно всю проти вікна й великі вуха з-під хустки — якось так закутується, неміч тебе знає,— забіліли.

— Осьо щось найшла, бачиш. Чось нема гарнішої. Замотувала вже на скрині злежану тернову хустинку

з бідними квітками у ту саму газетку Марійчину. Цим улежаним духом чутно стало — не звикла Богинька до такого духу. Це стільки того добра мать і так боятися.

— Бачила Аллу Порохнюкову типіро. Це старий Порохню к ще лежить,— подобрішало в неї на душі, що й дух той не такий гострий зробився.

Розгладила собі на колінах під фартухом спідницю, а потім і фартушка розрівняла,— такого спокою хотіла набратися перед тим, як іти з хати.

— Ту лежить. Бог смерті не дає.

— Вона діткам напалить у школах та батька опопорає,— влагіднилася геть зовсім її душа; могла б отако разказувати й не думати, чи її слухають.

"А сам лежатимеш при смерті, ніхто й молоко не внесе".

У сінях їй зробилося тепліше, не так, як першого разу Вона й паличку забулася, така схвильована й роздобрена гостинцем.

Бере перехиляється через поріг, щоб дістати з-під мисника ключку, коли Клікмаїрша аж наче од столу, здалося їй, гукає. Як цс вона сама забулася, що через поріг не можна.

А ступивши однією ногою з сіней на дерев'яну підлогу, вона почула, як заболіла порепана шкіра — так обпиралася на цю стіну. Пакуночка ж не випускала, дістає паличку, чує — газета лусь.

Клікмаїрша допомагала їй двері одтулити; покинь тако за собою, то й за поріг не переступиш — вдарять у спину

— Йди дорогою, Марійко,— казала їй з прочинених дверей Сянька.— Там твердо йти.

Піде вона берегом так само. Чогось хотіла роздивитися ще те дерево неподалік од соші, якось до Клікмаїршиного тину бликше. Сумне таке деревце, чогось улізло на цей край, де більше верби, але — на твердому собі. Цього попелу вже там — камінь один. Колись понаносили з барака; а що ж — діти

жили миролюбівські та вчителька стара.

Що в цій великій хаті тепер, вона сама не знала. Поначіплювали замків, а до кринички вже й стежечка потроху заростає

Чого вона не подумала раніше, то тепер їй уявилося бідою цілою: у тому вікні якийсь жар займався— чи всередині горіло, чи сонце так не по-літньому вгріло. Але й сонце, таке невидне у небі, десь далі посунуло, в ту акацію дивилося, а жар так само світив, немов відбитий на папері.

♦Це хата горить, а сюди у вікно видно,— згадувалось їй

щось, але думка то не хотіла до цього схилятися.— То що.

Згорить хата, то я в синовій помиратиму. Хай доглядає",

Дурняла себе, але що далі крок ступне, то якийсь сміх розбирав.

"Хоч одна хата згорить на містечку. Казатимуть, чия то хата згоріла. А то Біженчишина".

Вона зупинилася проти цього дерева; таке вище зробилося, як стала близенько. Акація якась, назвав би так дерево. А стукіт їй чувся немов ще тоді, коли вона й не бачила дерева й не думала про нього.

-Той дятлик трудився, аж порох сипався донизу Вона побачила такі два світлі рівчачки на темній корі. Собі довбе та все нижче, нижче добирається — зручніше їй так. Пташині маленькій.

Й сонце їй стало видне у тому рідкому гіллі. Тепер вона бачила тільки сонце з якогось туману, неначе, бо й очам не боляче було до нього звертатися, а дерево, дятлик уже десь ближче були до неї чи аж у ній поховалися, що вона про них і думати не могла лиш як про дерево й дятлика й рівчаки на корі, бо це могли бути не дерево, дятлик, а світ якийсь інший, новий, у якому вона жила, але ніколи про нього тями не мала.

Та й це могли бути сніги, а не суха трава на землі, бо що могло так відбити той інший світ під ногами, як не вічні сніги— отож, побачивши під ногами увесь той світ — небо з прихованим сонцем, птахів, дерева,— вона подумала, що боїться ступити не те що далі й піти цим відбитим світом, а крок навіть маленький зробити, бо тоді чи страх якийсь, а чи радість небувала захоплять її всю й не дадуть думати, балакати не дадуть, скажуть їй, що от ти наша, й чого тобі ще бажати.

— Чуйте-н, Ганю, ви пожичали в мене шатківницю. Вона мені так тре.

— Еге, десь у коморі. Зара внесу.

— Думала, щось зроблю,

— Єй-бо. *

— Капуста ще на городі всталася, то я б її пошаткувала.

— Стійте, стійте, зара побачу. Це баба ще десь сховала, треба воно їй було.

— Ще з тої госени хтось узяв. В Порохнюка спиталася, він каже — нема. То я ще до вас.

— М, слухайте, Марино. Я собі покладу, як позичу, та й знаю. А баба ж не може, переховає. От ще ж!

— Мені це самій типір. Хоч ґвалт кричи. Я не маю до

кого слова сказати.

— То ви перебираєтеся чи тут будете?

— Ганю, я вам знаю? Пишуть, щоб приїжджала.

— Поїдете, роздивіться. Хату тільки не продавайте зразу.

— Я й так її не продам. Хай стоїть. ІЬть і не хочу думати.— Марина ступнула трохи у хвіртку, бо вуличкою перся тракторець з порожнім причепом — видно, на обід.

— Диви-н, як п'яний, Ганю. Чий це поїхав? Я їх уже не взнаю.

— А Степин.

— Повиростали так діти, нових багацько, йдуть вітаються, а я не знаю, чиї вони.

— Степин хлопець. з моїм Ігорем пішли разом на трактори, їх цілий клас захтів у колгоспі робити.

— Ти бач, то тобі добре.

— Правда, Марино?

— І Петро перегону привезе, та й живете якось.

— Еге, йому тепер добре. Вже з людьми не з'їдається в тому гаражі. Повезе врано молоко на Житомир й назад приїжджає.

— То тобі добре, кажу.

— Чого. Оліка в армію забрали, тільки Клава який раз приїде. А бабин город на мені.

— Я знаю, що ви їй копали.

— Ну то копали, а за города ми платили. Викопаємо й знесемо на її половину.

— Тепер хоч трохи одпочинете, Ганю. Бо я ж бачила, як ви мучилися.

— А, хай воно сказиться. Я до них як прийшла, то вона ходить по хаті та палицею штурляє в мої торби. Так не хтіла мене. %*. щ

— Ну да, вона ж добра якогось бажала, а ти гола прийшла.

— І дивіться-но, Марино. Так хотілося на своєму пожити, а я хазяйкою на старість стала. Вже й того життя скільки.

— Там вам ще ой-ой-ой, Ганю.

— Взяли б і ви Порохнюка та й жили собі.

— Ой, Ганю, я знаю, він їден. Але мені дітей шкода.

— З гектар буряків зайняли б, як я осьо,— засміялася Ганя,— чи вже не подужаєте?

— Чому ні. Але я хочу ще поїхати подивитися до дочки в Москву. |і МІ

— Ви ж їх бачили цей рік.

......... ■""'■■............■ чім ■■■■ ■■ ■ ' — ■

— То це онука приїжджала, мені тра дочку побачити.

— Як же ви там з ними помиритеся?

— А вони ж у мене живуть, то нічо Як, Ганю?

— Сварки не було ніякої?

— Я її тільки вистидала на городі.