Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Я знаю, що добута мною історія любови й смерти Олени Довганівни правдива, бо запорукою тому моє власне життя, — але його до справи не підшиєш. Без кількох доконечних документальних доказів, що їх, нікуди не дінешся, здатна забезпечити мені тільки та держава, проти якої Олена Довган воювала, її "сторі" нічим, для стороннього ока, не різнитиметься од того "кіна", що його колись моя мама, після бесід із Павлом Івановичем, крутила собі в уяві перед сном, щоб не збожеволіти. Факти, факти, пані Гощинська. Будьте ласкаві, факти на монтажний стіл. Імена, паролі, явки, все, як належить…

Ледве встигаю відскочити в браму — ззаду від Золотоворітської, як смерч, проноситься чорний "бімер", метнувши віялом воду з калюжі увиш мого зросту: була б на хіднику — обляпав би з голови до п'ят. От же ж потвори, тьху ти!.. Господарі життя, блін…

Мій розрахунок на поміч Павла Івановича (Божечку, таж мені такої марниці бракує — на цигарковій пачці вистачило б списати!) ґрунтувався на тій самій міфологічній вірі, що все приховане насправді "десь є", тільки чекає на свого копача. По суті, я розраховувала на те саме "першоджерело", якого бракує й чотирьом папкам із поворозочками, аби з них могла зробитися всім видною похована правда інженера Гощинського: певна була, що, варто тільки підняти з архіву Геліну справу, як усе негайно стане на свої місця — останні пусті клітинки заповняться. Що справи тупо не буде — що держава, проти якої воювала Олена Довган, потрапить, уже після свого скону, обіграти і її, й мене, удавши, що ніякої Олени Довган і не було на світі, — до цього я, наївна телиця, була геть не готова. Мене ж учили, що рукописи не горять, — а я завжди була відмінницею. І що ж тепер? Куди ж далі? Де шукати? Замурована брама. No Exit.

Дарино Гощинська, ви ідіотка. Вас усе життя трахали особливо цинічним способом, а ви того навіть не помічали.

І, що найсмішніше, — нічого з собою не можу вдіяти! — Павло Іванович чимось усе-таки невідволодно мені симпатичний. Чи це якийсь різновид стокгольмського синдрому, чи звичайна вдячність? Бо він же справді мій добродійник, — то від нього, яких чверть віку тому, залежала моя доля: схотів би тоді урвати на мамі ще одну зірочку собі на погони — і я б цілком могла опинитися врешті-решт у якому-небудь убитому інтернаті для дітей-сиріт. Заробляла б зараз на життя на Окружній. Або в "трубі": колись я їздила на новинний репортаж про нічний движняк, що там точиться, бачила таку пергідролеву блонду, яку міліціонери витягали з каптьорки біля бістро: на вид їй було всі шістдесят, а виявилось — тридцять чотири: менше, ніж мені. Синець під оком, і руки сколоті на решето. Типова кар'єра випускниць радянських сиротинців.

Зв'язані ми з Павлом Івановичем, зв'язані, — і нікуди від цього не дінешся… Але й поза тим є в ньому, хоч він і потомственний, і десяте управління, і добірний-перевірений, — щось по-людському симпатичне: щось хлоп'яче, беззахисне навіть… Воно, звісно, не дуже весело — в зрілому вже віці бачити, як розпадається те, чому ввесь вік служив: як розтягають на всі боки архів, при якому ти парканадцять літ просидів, як пес на цепу, і на фіга, питається, — а якийсь метикованіший за тебе майор Митрохін тимчасом старанно копіював собі в підошви черевиків усі "вєщдокі", що підлягали знищенню як "не представляющие исторической ценности", відтак, улучивши момент, спродав усе те британцям — і тепер, зараза, катається десь собі на яхті по Темзькій бухті, а ти сидиш, як жаба в болоті, в темниці на Золотоворітській, охороняючи сховища зяючих пустот, і чекаєш виходу на пенсію, з якої зможеш собі дозволити хіба що на вудочки, — і хто тобі доктор?.. Щось у цьому, їй-бо, є зворушливе — як у всякій людській поразці. (Адьо точно з мене сміятиметься, він і так уже казав, що я віднедавна якась така перечулена, як у перший день місячних…) А може, річ у тому, що я просто люблю лузерів? Принаймні совкових люблю точно — в тій-бо системі тільки лузери й були симпатичні.

І з уламків імперії мені й далі симпатичніші ті, кого можна вважати вже лузерами врожаю 1991-го, аніж їхні промітніші колеґи, що в свій час опинилися ближче до золота партії. І Бухалов симпатичніший од майора Митрохіна. Хоча Митрохін і зробив справу історичної ваги, а мій Бухалов не годен навіть забезпечити мене нікчемною парочкою довідок за погодинну плату.

Ну й не дурепа ви після цього, пані Дарино, Дарино Анатоліївно?

Вискубую з сумочки й на ходу закурюю нову цигарку.

Маленький шанс. Мане-есенький такий, куцесенький шансик, як заячий хвостик. Я вхопилася за нього, в безнадії свого No Exit втупившись у знімок, на якому вишикувалися рядком, спершись на ґвинтівки, п'ятеро молодих людей в одностроях забутої армії, четверо чоловіків і жінка в світляному стовпі, — знімок, що його, здавалося, знаю вже, як тіло коханого, до найдрібнішої родимки, а таку очевидну річ була прокліпала: смерть!.. Ось де може бути ключик. Я-бо завжди думала тільки про Геліну смерть, окремо від решти, але ж у них була спільна смерть, на всіх п'ятьох, і дата її, якщо взагалі можна вірити гебешним паперам і датам, — 6 листопада 1947 року. А це, між іншим, неабищо, — це переддень 30-ліття Великої Жовтневої соціалістичної революції, "день седьмого ноября — красний день календаря", таку дату точно не зі стелі зняли — дуже вже схоже на планову операцію під ювілейний рапорт начальству! Ще ж і я пам'ятаю ті ритуально-передсвяткові всенародні трясці: рапортують шахтарі й металурги, рапортують трудівники ланів і тваринницьких ферм — до 60-ліття Великого Жовтня стільки-то видобуто, надоєно, наплавлено, заготовлено, — а в трудівників тюрм і катівень відповідно мусило б бути — заарештовано і знешкоджено, так що це замишлялася заздалегідь безпрограшна операція: загін, із яким зіткнулася Геліна боївка, йшов на певний тріумф. По легку здобич ішов — по ордени, звання, відпустки, нагородні годинники й портсигари з рубіновим Кремлем. Знав, куди йшов: хтось їм показав дорогу. Хвостик упійманої зради тріпотів у мене в руках (у голові). А якщо за датою пошукати, спитала я в Павла Івановича. Що ви маєте на увазі, насторожився він.

Ну просто, подивитися в архів Львівського ГБ за листопад сорок сьомого. І знайти звіт про здійснену до 30-річчя Жовтневої революції ліквідацію на території области банди з п'яти душ, четверо чоловіків і одна жінка, — це ж не голка в сіні? Павло Іванович знов якось чудно глипнув на мене своїм прекрасним балухатим оком: мов повіки йому сіпнулись, — і тут-таки відвів погляд: то це не в нас, це у Львівському архіві мусить зберігатися. Ні, Павле Івановичу, сказала я, як могла, лагідно, це у вас. Це тут, у центральному архіві — всі розробки по ліквідації повоєнного підпілля тут, вся та "похована війна", майже сто томів, шифр — "Берлога". Якби ви мене до них допустили, я б і сама пошукала. Але ж ви не допустите, так?

Не маю права, пробурмотів Павло Іванович: моя поінформованість явно виявилась для нього несподіванкою, до такого звіра, як журналістське розслідування, він не звик, звик до іншої публіки — до нікому не потрібних і незагрозливих вчених, до тихих кабінетних істориків, прищавих студентів і аспірантів в окулярах, які подають свої складені за формою №_ запити і, одержавши відповідь "документ відсутній", чемно записують її собі в науковий результат, — до відсутности опору матеріалу. Так що я навіть відчула укол професійних гордощів: знай наших!.. Він пошукає, пообіцяв Павло Іванович. І отут у мене вже чітко виникло враження, що йому чогось страх як не хочеться того робити. І що через два тижні, коли сказав перетелефонувати, він знову, скрушно розвівши руками, доповість мені, під слово офіцера, що нічого не знайшов.

Ех, Дарино Анатоліївно, Дарино Анатоліївно…

Ні, здається, то пізніше так подумалося — коли він мене проводжав до виходу і, вже не мавши чого більше додати, все одно продовжував говорити, мовби його забули вимкнути, — говорив і говорив, як піском сипав, аж пригадав мені, вперше за всю аудієнцію, того капітана з юрливими чорними очками, що колись "співбесідував" мене в ректораті перед дипломною практикою, — говорила покійниця до самої смерти, та все чорти-батька-зна-що. Старий вишкіл, за тими самими підручниками, і який мудак їм їх писав?.. І чомусь знову завів за свого батька — ніби й далі намагався скласти наші пасочки в одну пісочницю, подружити свого інваліда тепер уже напряму з моїми героями, з колишнім супротивником, мир-миром, — одна фраза з того потоку свідомости мене вдряпнула, не схоже було, щоб Павло Іванович на ходу її вигадав: буцімто Бухалов-старший йому казав, у хвилини відвертости (п'яної?), що бандерівців він, Бухалов-старший, "глибоко поважає" (звучало таки як пряма калька з п'яної російської), бо так, як вони, бандерівці, "стояли за своє", "нам" (слід розуміти, колеґам обох Бухалових, батька й сина) було "вчитись і вчитись". Он як. Щось подібне казав свого часу Павло Іванович і моїй мамі — тільки вже не про бандерівців, а про неї саму: про її відданість чоловікові, і що він хотів би, щоб його дружина так за нього "стояла", — якісь тоді в Павла Івановича були службові неприємності, а бідна мама цим каґебістським компліментом така була горда, що запам'ятала на ввесь вік. Я, правда, підозрюю, що ця, майже дисидентська з боку Бухалова-старшого (от лихо, всі тоді, виявляється, дисидентами були!), "глибока повага" до бандерівців пояснювалась виключно тим, що вони зробили його інвалідом: усі ці "борці з бандитизмом", як і прості бандити, поважають тільки того, від кого можуть капітально одержати в дюндель, і що капітальніше одержують, то більше поважають. Але, щоб зовсім уже не іґнорувати прагнень Павла Івановича до офіційно проголошеного президентом курсу на національне замирення, я й собі згідно промимрила, що десь мені, під час роботи над фільмом, траплялося чути це ім'я — капітан Бухалов, може, то якраз його батько й був? Проте Павло Іванович чомусь не зрадів, як я сподівалась, а тільки сказав, що той вийшов у відставку майором — уже з госпіталю. Дорого, значить, заплатив за підвищення по службі капітан Бухалов.

Так і скажу Адьці: пішла по Гелю, а отримала, блін, — капітана Бухалова! (А й справді, де я цього "капітана" чула?) Ну, і плюс малесенький, мікроскопічний шансик, що Павло Іванович, керований старими сантиментами, можливо, таки сподвигнеться й злазить у ту зацілілу частину архіву, на яку я йому люб'язно вказала.