Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Ну, й татові заодно теж.
— А Павло Іванович, — якось чудно мені тепер це вимовляти, знаючи, що він зовсім не Іванович, і, можливо, навіть не Павло: сіре, як гебешний костюм, ім'я враз позбавляється живого носія, стає "клікухою", котру повторювати ніяково, як непристойність: — Павло Іванович ніколи не пробував розшукати своїх біологічних батьків?
— Ну що ви, — дивується Ніка з моєї нетямущости, — як би він міг!
— Та ні, я не про ті часи, не про радянські… Але тепер, уже за незалежности, це ж, мабуть, можна було б зробити? Тим більше, працюючи в архіві… Адже, якщо їх справді в сорок восьмому репресували, то могли ж зберегтися сліди?..
— А толку? — розсудливо заперечує Ніка, явно повторюючи чиїсь інші арґументи, явно — чуті від дорослих. — В живих їх усе одно нема, якби були, за п'ятдесят років обізвалися б. Хто вертався з ГУЛАГу — ті своїх дітей відшукували…
А Бухалова не відшукали. Отже, не було кому відшукувати. А якби відшукали? Чи Павло Іванович, офіцер КҐБ, був би з того радий?
— А про тих родичів в Ізраїлі — це правда, чи?..
— Та ну, які там родичі! — форкає Ніка. — Придумали, щоб татові кар'єру зіпсувати… Які могли бути родичі, коли навіть прізвище невідоме, під яким тата в дитбудинок принесли!..
Це вже мені видається трохи дивним, але про дитбудинки я знаю небагато, на цю тему тільки один сюжет і робила — про того сільського священика, котрий усиновив кількадесят безпритульних діток, і то не гарненьких-чорноокеньких, як, певно, свого часу вибрали собі немовлятко Бухалови — як цяцьку в вітрині, — а таки нікому в світі не потрібних, "бракованих", із вродженими вадами, але ж то вже за України було, а за Совка — хто його зна, які там були закони, я в те не вникала, тож ліпше мені помовчати… Завертаємо з Нікою за ріг, у Рильський провулок, проходимо повз вітрини найдорожчих київських бутіків, під поглядами знуджених охоронців, що на наш вид трохи оживають — рівно настільки, щоб провести очима двох жінок, старшу й молодшу, худорляву й повненьку, й подумки вибрати, котра більше до смаку, — так само, як я на ходу обмацую зором сумочки у вітринах (найдешевші коштують третину моєї колишньої місячної платні!), — і перед витрішками цього оспалого бійцівського клубу, що вибрався надвір дихнути озоном, Ніка, істинна дівчинка-відмінниця, відрухово підтягується, вбирає животика, закладає пальчиками за вухо звисле пасмо… Схоже, вона ще незаймана. Принаймні недосвідчена напевно. Послушне дитя, старанне, і в ліжку таке буде: скажіть мені, як треба, і я буду першою. Їй так сказали, глухо скидається думка, — це ще не її воля, вона ще вся напхом напхана тим, що в неї вкладено дорослими, і це їй тато сказав, тато за неї вирішив — що ні до чого дитині в біографії якась там безвісти пропала єврейська бабуся. Чи дідусь, чи хто там у них пробігав, такий біблійно-волоокий. І тата, в принципі, можна зрозуміти, — коли тільки здумати, який густий сопух антисемітизму стояв у тих мурах на Володимирській: то була атмосфера, що його виліпила, і така сама мусила бути і в домі, де він виростав, — "дєда" Бухалова, раз він після війни був капітаном, мусили прислати з-під Самари акурат на хвилі чистки "органів" від єврейського елемента, і звідтоді аж до самого 1991-го рознарядка не мінялася, так що Ніка не могла не всьорбнути того духу й собі. Либонь, тому ймовірні родичі в Ізраїлі її нічим і не приваблюють: не капітал. Інша справа — екзотичний львівський бекґраунд: наразі це ще тільки декор, пудра з блискітками, що додає їй шарму в компаніях, а от згодом, як музична кар'єра піде на лад, можна буде й дієвіше пустити в хід зниклих у надрах ГУЛАГу польсько-єврейських предків, і навіть ліпше, що невідомих, — можна буде приписати собі який завгодно родовід, натякнути, наприклад, західному імпресаріо на свою можливу спорідненість із Артуром Рубінштейном, чи ще які там були славні музики з польських євреїв, — невичерпний ресурс, можна буде вибирати з тисяч обрубаних доль, як "дєд" Бухалов міг вибирати з чужих костюмів у шафах спустілих львівських помешкань, із чужих міст, осель і, навіть, чужих сиріт, — вибрати собі вже готове, чиєсь життя і носити його як власне. Не треба буде й наймати піарників чи охмуряти журналістів: безвісти щезлі у Львові за Сталіна єврейські предки — готовий капітал, іно вмій зняти відсотки. Можу їй уже тепер підказати (сама вона над цим іще, звісно, не думала!), — можу розповісти про купу наших діячів, які нині на Заході цілком несогірше підторговують якою-небудь свіжовиготовленою єврейською ріднею: так колись російські білоеміґранти продавали довірливим французам маєтки, буцім залишені в Росії, а кожен грузин на "зоні" називався "князем". Мабуть, так воно завжди буває — на всяку руїну першими збігаються не антиквари, не музейники, а шахраї й спекулянти, і вони-то й є найпевніший знак, що життя, як учив мене Вадим, — триває…
Глупо, але я немовби ображена на Ніку за тих її кровних діда-бабу — зате, що вона ними досі не зацікавилася, не змусила тата розв'язати трохи припалих пилом архівних мішків… Глупо, вона ж іще маленька — її життя ще відцентроване на себе, вона ще навіть із тілом своїм не цілком зжилася, не вийшла з фази ліплення себе за готовими кіно-телезразками, — вона ще не знає, що в неї забрано, не відчуває пустоти на місці ампутованого органу… І мені ніяково від її звірянь так, ніби вона вимахує переді мною криво зрослою голою куксою — в повному невіданні, що це не рука.
— А вам тато коли розповів? Ви знали?..
Ми вже вийшли на площу перед пам'ятником, і Ніка спускає очі, зосередившись на квадратах плит під ногами, — ніби приміряється от-от застрибати по них у "класики".
— Мені не тато розповів, а мама… Бабуся… Тато вже пізніше… Вже як бабушка Дуня померла…
Знов вона намагається ухилитись, питання їй неприємне, — і, допасовуючись до неї, вислизаючої, я несамохіть і собі міняю крок, теж стараючись не ставати на щілини між плитами, що ведуть до Софійської брами: "не заступати", як це звалося в "класиках", — неймовірно, як блискавично тіло згадує ці давнопоховані в ньому дитячі навички: коли, повертаючись зі школи з ранцем за плечима, перескакуєш із квадрата на квадрат, щоб "не заступити", а плити широкі, доводиться робити спершу один великий крок, а відтак, підбігцем, два маленькі, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, — і зненацька Нічина молодість, із усім її нерозтраченим запасом сил, накриває мене пекучою, яблучно-свіжою хвилею, аж мені забиває дух од її близько пашіючої безсмертної дівочости, од цієї шумовинної готовности леда-мить вибухнути скоком, сміхом, пустощами, грою, ось для чого люди народжують дітей, недоречно проноситься в голові: з ними це все проживається ще раз, і нічим цього не замінити! — це ж на скільки я старша за неї, років на дев'ятнадцять, двадцять?.. Якби ми з Сергієм свого часу не стереглися, я б теж уже могла мати таку дівку — чи хлопчуриська — ні, краще все-таки дівчинку…
І, замість добивати Ніку по тім'ячку (схиленому, мов умисне про те підставленому, аж видно в волоссі білясту борозенку проділу, як сире нутро каштана…), — допоминатись, чи вона дійсно почуває себе Бухаловською внучкою, і невже ж не кортіло ніколи взнати, яке б мало бути їхнє з батьком справжнє прізвище, — я, несподівано для себе самої з жадібним, зоологічним якимсь інтересом, питаю:
— А мамі вашій скільки років?
— П'ятдесят два, — підводить голову Ніка. Тринадцять років різниці між мною і її мамою, не так уже й багато…
— Ви одиначка?
Так, вона одиначка. Можна було й не питати. З кожною хвилиною я дедалі більше чуюся з нею зв'язана — так, як буває з узятим на руки вуличним кошеням: що довше його держиш, то важче потім відпустити назад у міські нетрі. Чому тільки я не важуся спитати, чи Ніка в курсі, що ми з її татом давно знайомі, — що про моє існування він знав, коли Ніки ще не було на світі?
Я ж теж вимахувалась перед її татом. Теж грала свій показовий концерт: ось, мовляв, я, та сама дівчинка, про яку ти колись читав в особовій справі Гощинської Ольги Федорівни, в графі "діти", — дочка, з наголосом на першому складі, ні, тоді ще, мабуть, було по-російському, "дочь": Дарья, 1965 г. рожд., — це я, дивися (поворот голови), нині вже доросла, відома журналістка, прийшла запропонувати тобі співпрацю в моєму фільмі… Так хвалишся перед лікарем, який колись складав тобі зламану ногу: дивіться, як я танцюю, докторе! — перед шкільним учителем, який ще в восьмому класі радив тобі вступати на кінофак, перед кожним, кому чимось завдячуєш, знаючи, що йому буде приємний твій "табель з п'ятірками", бо в тому є і його заслуга, він теж до того доклався… Доклався, ну так. Якби не добра воля Нічиного тата, моє життя склалось би куди кривіше. Але з якого б то дива йому, котрий сам увесь вік прожив під чужим ім'ям, і дочку-одиначку під ним виростив, мали бути приємні мої архівні розкопки?..
Не можна вимагати від людей неможливого, пані Дарино. Або, як каже Адьчин тато, — не хвалися піччю в нетопленій хаті… І чом же би він, той, хто досі зветься — Павло Іванович Бухалов, — мав мені помагати розшукати мою, е-е, родичку, коли він і своїх рідних батьків не відшукав?
І — яке я маю право його судити?
Ніка вже знову, тільки-но вислизнувши з-під помахів моєї указки, туркотить про музику, про своє навчання, хвалиться своїм педагогом зі спеціальности, — ах так, це ж вона мені звітується, я ж теж, виходить, якимось боком відповідальна за її вибір… Живий молюск у розкритій черепашці: голий, беззахисний, ніжно-драглистий (на блюді, в якомусь приморському ресторані, коли це було?..). І якийсь новий, незнайомий жаль затоплює мене зсередини — не той гірко-пекучий, що висушує на солончак, ні, цей не палить, він сам вологий, і від нього я слабну, розм'якаю, як земля під дощем, — набухаю, пучнявію по самі береги зору, от-от проллюся крізь очі, крізь ніздрі: Ніко, Нікусю, бідна моя дівчинко, що ж із нами всіма зробили… Перетинаємо плац перед пам'ятником, — на мить, як завжди, затримавшись на тій осі, звідки зору відкриваються обидва сузір'я хрещатих бань із фортецями дзвіниць нараз, Софійське й Михайлівське, і з грудей, скільки б тисяч раз не дивився, вихоплюється несамовільне "а-ах!" (поставлена сторч громіздка скриня майбутнього "Хайяту" в зеленій дротянці риштовань у цю вісь, на щастя, не потрапляє!), — і вступаємо в браму, як у кишеню зашитої в самому центрі міста тишини: за старезними мурами глухне вуличний гамір, навіть російські туристи тут якось нишкнуть, натомість вмикаються птахи — і сюрчання, джерельне сюрчання десятків ручаїв із невидимих ринв, тут його чутніше, ніж назовні… Погляд сам собою злітає вгору, обмацуючи поплямлену латками рожевої плінфи східну стіну собору, — Ніка теж на хвильку вмовкає й тут-таки поновлює тему: у Губайдуліної німці обманом видурили права на всі її твори, практично за копійки, але Ніка все одно її гратиме, хай і без дозволу, на студентському концерті це не страшно, хто там помітить, правда? Ну звісно ж.
