Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Крім того, без пихи кажучи, через те, що стільки років займали цей будинок Річинські, він набув популярності.

Пацієнти з села не потребували б довго розпитуватись про лікаря Безбородька. Вистачило б запитати, де живуть Річинські, — мала дитина показала б дорогу.

Олена дивувалась, як цього не розуміє Катерина. Зоня дивилась на справу з іншого боку:

— Ти знаєш, скільки тепер жадають відступного за нові мешкання? Я вже не кажу, що нові будинки не підлягають законові про охорону квартирантів. А в нашому будинку… хочу платити комірне — плачу, а не хочу, то й рік не платитиму, — і що мені зробить господар? Викинути з квартири не має права. Овва, щонайбільше подасть на мене в суд, а суд присудить мені сплатити йому п'ять злотих на місяць… Мама має рацію: як ти цього не розумієш?

Катерина ж перед своїми висувала ось які причини: по-перше, — це мусять визнати Олена і Зоня, — вулиця Куліша трохи таки осторонь від центру. По-друге, розміщення кімнат у будинку не найкраще. Домашні мали б спільний з пацієнтами передпокій, а це, коли взяти до уваги, що Філько спеціалізується в гінекології, аж ніяк неможливе. По-третє, і на це так само треба зважити, — за дві вулиці від них живе доктор Цімерман. Старий, але все ще з широкою клієнтурою. Лізти йому під бік було взаємною незручністю і нетактовністю.

Погодились на тому, що весілля, саме з огляду на традиції будинку на вулиці Куліша, відбудеться ще в батьківському домі, а по весіллі вся родина переїде в новий будинок.

— Нарешті якась зміна, — іронічно зауважила Неля. Слава подивилась на неї страдницькими очима:

— А я не можу погодитись з думкою, що ми покинемо цей будинок. Мені здається, тобі треба буде з міста виїхати.

— Куди? — спокійно здивувалась Зоня. — Пощо??

— Ні, ти запитай краще — з чим? — відповіла на те Оля.

Катерина відшукала будинок на вулиці Джерельній. Чистенька вуличка, що досягала середини міста і починала розбудовуватись у напрямі вокзалу.

Меліоративні роботи на схід від містечка осушували болота, а вслід за ними поставали нові залізобетонні будиночки. Джерельна зв'язувала залізничну станцію з містом новим трактом і, хоч ще не дуже людна, мала великі перспективи як одна з центральних вулиць містечка.

Мешкання було нове, із зручним чорним ходом, який Катерина відразу охрестила дискретним. Вікна двох середніх кімнат виходили на сіножаті, облямовані далеким ліском, але мешкання мало ту незручність, що треба було сплатити за нього, крім високого відступного, ще й річну квартплату наперед.

Про дійсну суму відступного так і не дізнався ніхто. Домашніх Катерина задовольнила вісткою, що на відступне пішла вся застава за мамині дорогоцінності. По містечку кружляли різні чутки з приводу цієї суми.

Дехто доводив її навіть до тисячі доларів. Катерина не спростовувала цих чуток. Не мала нічого проти, коли б плітка збільшила цю суму до двох тисяч доларів.

Треба сказати, те, що Річинські виклали таку суму відступного, справило своє враження в містечку. Ті, що вважали маєтковість Річинських за казочку для наївних, тепер відразу ж присмирніли. Що тут багато говорити, навіть на саму Олену факт цей справив неабияке враження.

Ходила по хаті й журилась смирно: як же мусив любити її покійний Аркадій, коли такі суми витрачав на те, щоб зробити їй приємність; а вона, прости, боже, їй цей гріх, недооцінювала таку любов.

Катерина зажадала модерні меблі, й Олена знову здивувалась. Взагалі останнім часом щораз частіше виникали в її житті причини для здивування. Виходило, що оті довгі роки поруч Аркадія прожила вона в якомусь потойбічному світі, і тільки тепер вступає вона у справжнє життя…

От, наприклад, з меблями для Катерини. Чим не підходять для неї оті з батьківського дому? Їдальня з чорного дерева, масивна, вічна, можна сказати. Звичайно, не нова вже, але, напевно, витримає не одне ще покоління. Спочивальня — тисова. Кажуть, не модна вже сьогодні — але що з того? Зате майже унікум, коли не лічити літньої резиденції владики десь у Перегінську.

І тут не порозумілась Олена з Катериною. Навіть мусила тітка Клавда втручатися в цю суперечку.

— Ти, слухай, — сказала до Олени тоном, який любила вживати до служниць, — ти пощо заважаєш дівчині? Та кожна, що їде на своє сміття, прагне якоїсь обнови. Кінець кінцем хай тобі голова не болить… Я поговорю з Шторхом, і він дасть меблі на виплату… Тільки — ш-ш — язик за зубами…

Доктор Гук, який був мимовільним свідком цієї розмови, запротестував галантно:

— Я дуже перепрошую, що вмішуюсь у сімейні справи, — але чому Шторх, чому не українська фабрика меблів? Я вважаю, що нашим національним обов'язком є підтримувати свій кооперативний промисел, як основу…

— Буде! Буде! — замахала на нього руками тітка Клавда. Дим з люльки, що підстрибувала між зубами, та сміх так душили її, що вона не могла хвилину й слова сказати. — Буде, дорогий меценасе, буде! Я знаю, що кооперація — це міжнародний фронт проти визиску, але поки що можуть давати не визискувати себе тільки ті, що мають гроші… А ті, в яких, от як у нашої Гелі, брак готівки, мусять таки йти до капіталістів… Хе-хе-хе… дивися, Гелю, якими очима дивиться на мене меценас… хи-хи…

— Даруйте, але я дійсно не розумію, — розвів руками Гук. Не любив Клавди за її вульгарний спосіб вислову і тому нерадо заводив розмову з нею.

— У нашому кооперативі треба платити готівкою, а Шторх дасть на виплату…

— Так, — відповів з сумом Гук, — це, між іншим, один з секретів чому українській кооперації так важко боротись з різними приватними п'явками.

— Чи тобі не здається, — запитала Слава у Зоні, — що Гук нагадує чимось вуйка Зенка?

— Зоня ламала собі голову над іншою загадкою:

— Мені лише цікаво, яку штуку втне нам тітка Клавда. Щось мені дуже й дуже підозрілою видається її прихильність до Катрусі. Як то вимовляється по-латині, Славо?

— Тімео данаос ет дона ферентес[181].

Привезені від Шторха меблі, а був це кабінет пана і кабінет пані, Катерина з Маринею відразу розставляли так, як їм належало бути.

Хоч меблі були нові й модерні, кімнати виглядали мертво й холодно.

— Чогось тут бракує… тільки не знаю чого, — міркувала Мариня.

Катерина відразу здогадалась, чого бракує тим кімнатам. Взяла візника і вивезла з дому на Джерельну квіти і буфетик-антик, цінніше з кришталю і порцеляни, килими, ліжники, кращі з картин.

Квіти, особливо пальми і аспарагуси, відразу навіяли життя у мертві кімнати. Зате дім по вулиці Куліща збіднів, хоч від того, що од вікон забрали вазони з квітами, а з стін — килими, стало світліше й просторніше в кімнатах. Проте, незважаючи на простір і світло, було сумно тим невиразним смутком, що його завжди викликають білі плями по картинах на стінах, до яких звикло було наше око.

Зоня ходила роздратована.

Олена погоджувалась навіть з голими стінами — святого спокою ради.

— Мені це нічого не вадить… На лісництві у Лісках були зовсім простісінькі меблі, а як там було приємно…

— Е, бо мамі було тоді шістнадцять років, і тому мамі все здавалося приємним…

Олена не заперечувала. Може, Оля й правду каже. Молоді очі мають полуду, яка з одного боку затуляє їм світ, а з другого — показує щось, чого, як пізніше дізнаємося, зовсім у ньому не було.

У неділю, коли в церкві мали проголошувати першу оповідь, вибралась Катерина на велику службу божу до церкви, щоб почути, як будуть її і Філька вичитувати з амвона.

— Недобре, як молода слухає свою оповідь, — зауважила Олена й відразу подумала про себе: "Я не ходила слухати свою оповідь, — і що з того? Ніби таке надто велике щастя зазнала з Аркадієм?"

Катерина стояла у спочивальні перед дзеркалом і приміряла капелюх. Довгий жалобний серпанок, зважаючи на близьке весілля, не пустила по плечах, а пов'язала модним, коротким шарфом з лівого боку.

З неспокійною об'єктивністю оглядала себе в дзеркалі й прийшла до остаточного висновку, що дівчина напроти таки негарна.

Не кажучи вже про веснянки, що лізли навіть на губи і кінчики ушей, та руде, хоч хвилясте й з полиском, волосся, ціла постать була якоюсь блідуватою, сутулою, наочно непропорційною.

Ольга, наприклад, яка була значно кремезнішою від Катерини, справляла враження повненької, але зграбної жіночки. Вузьке батькове обличчя в Катерини не пасувало до такої короткої шиї і таких же коротких ніг.

Про свою невродливість дізналась Катерина відносно пізно.

Бувало таке, що коли Нелю чи навіть Олю батьки вихваляли вголос, то про неї, Катерину, говорили завжди не зрозумілою їй мовою.

Пізніше тільки зрозуміла сенс тієї конспірації.

Мариня навела її на слід куди простішим способом. Коли приходили гості до Річинських, то Мариня за кожним разом випихала Катерину за двері.

"Іди в сад бавитись" або: "Іди до дитячої, — коли це було взимку, — не показуйся гостям така розчіхрана…"

Катерина виходила, здивована, з протестом у маленькій душі.

Неправда! Неправда! Не була розчіхрана! Ніколи не ходила незачесана! Навпаки! Завжди любила мати на собі чистесенький фартушок і гладенько причесані кісочки. Що тій Марині сталось?

Але скоро, хоч не було їй навіть ще дев'яти років, Катерина зрозуміла, що справа не в зачісці. Бо чому Нелю, іноді замурзану варенням чи облиту кавою, як тільки хто приходив з чужих, хапала Мариня на руки і несла гостям перед очі.

Стало зрозуміло малій Катерині: Мариня соромилась за неї. Правда, Аркадій, а тим більше Олена, ніколи не дали відчути Катерині, що вона інша від решти дітей.

Подібно до того, як комахи в боротьбі за існування набувають захисного забарвлення, так і Катерина у тій же боротьбі позбулась схильності до романтики і нездорового опоетизування життєвих явищ.

— Катруся — то поважна, спокійна дівчинка, — говорили про неї в юності, ба навіть в її дитинстві.

І справді, була спокійною і поважною, бо інакше, не маючи вроди, здавалась би смішною.

В період, коли її ровесниці мріяли про нього, про перші листи, перші поцілунки, Катерина спокійними, тверезими очима розглядала світ.

Тому що Зоня прийшла на світ безпосередньо за нею, з волі Аркадія мусили вони разом дівочити: ходили на лекції танців, музики, на гімназійні вечірки й прогулянки.

І тоді ще чіткіше давала себе знати різниця між обома сестрами: неврівноважена, вертка Зоня завжди мала когось, хто коло неї упадав, писав любовні цидулки, підкидав крадькома квіти з чужого городу, проводив з лекцій додому, чатував на неї, як ішла до школи, — в той час коли їй, Катерині, майже не траплялось щось подібне.

Їх кавалери, переважно ровесники, були надто мрійливі, щоб зважати на матеріальний стан батьків своїх партнерів, і ще зазелені, щоб розуміти моральні якості таких, як Катерина.

Коли на якійсь вечірці дівчат було більше, ніж хлопців, то Катерина, як правило, перебувала в числі тих, хто не танцював, чи то пак, продавав петрушку.

На одній забаві, де Катерині теж судилося петрушкування, затримався був коло неї один гімназист.