Я, Богдан - Загребельний Павло

Смерть довкола літає тисячокрило, то що мені погрози будь — чиї, навіть можновладців? Король так само грозиться, забувши, як помагав йому здобути престол. Вже визначив ціну за мою голову, а того й не відає, що ціна їй — вся Україна, яку панство втратило, як золоте яблуко, навіки! Ти моя тінь, пане Йване, то маєш пам’ятати, що в минуле не буде вороття ніколи! Жду вістей з Москви і ждатиму їх уперто, як найбільшу надію. Затям собі се, не думай ні про що інше і відкинь усі свої страхи! Будеш моєю тінню, інакше не будеш зовсім. Зоставайся чоловіком звичайним, спи з своєю шляхтянкою новогрудською, дбай про свої добра і достатки, для мене ж знай своє діло, і більше нічого! Чуєш, пане Йване?

— Хто ще такий відданий тобі, Богдане, як я? — їдучи по ліву руку од мене, ображено мовив Виговський.

Дощ проковтнув ті його слова, чи я й почув їх, а Тимко з правого боку вирегочував, потішаючись над ханом, якому довелося, може вперше за своє ханство, почути такі слова зухвалі й обурливі.

— Оце ж, батьку, посадовив ти ханика голим задом на їжака нашого вкраїнського! Тепер не спатиме всю ніч, молитиметься Аллаху й посилатиме прокляття на твою голову.

Чи ж я лякався проклять?

Інший страх мене пройняв. Несподіваний напад самотності й покинутості після слів Виговського про його відданість. Якби ж то почув ті слова бодай од сина рідного (хоч той мав бути відданим без слів), хай би промовив їх наймізернішйй козак або найубогіший посполитий — і ця ніч дощова, сповнена тривоги й непевності, засяяла б мені як найсвітліший день! Та не чув тих сподіваних слів, тільки дикі покрики ханської сторожі позаду, чорний шелест дощу та якісь темні стогоні недовідомі в довколишньому просторі, мов жалі вбитих безвинно й дітей та вдів осиротілих. Думав про народ, дбав про його свободу й велич, а що ж чув од нього в цей час смутку і позоставленості моєї душевної? Народ завжди неприсутній, коли тобі тяжко, і яку ж силу треба мати, щоб самому втримати на плечах тягар незносний. Хто поможе, хто підставить ще й своє рамено, хто дотримає вірності, на кого можеш покластися? Виходить, що ото й усієї відданості, що твій писар прибічний, прив’язаний до тебе обов’язком, страхом та ще, може, якимись своїми каламутними сподіваннями, проникнути в які не дано не тільки мені, а й усім дияволам пекла. Навіть полковники мої найвірніші то стають довкола мене стіною так, що можу опертися на будь — чиє плече, то відходять непростежувано, відскакують у боки, коли їм того треба, коли вигода промовляє голосніше за гетьмана, або ж власний норов штовхає до вчинків нерозважливих і зухвалих. Та що? Вірний мій Демко Лисовець, нічого не надбавши при моїм боці, теж верне до маєтного козацтва, виказуючи йому то увагу, то шанобу, може сподіваючись коли й не прямої вигоди, то бодай прихильних поглядів сих мужів, що вміють твердо стояти на землі і топтати під ноги все, що трапляється на шляху, хоч і рідного брата.

В такі хвилі Демко, хоч і стоїть переді мною, дивиться на свого гетьмана пустооко, і я вже не знаю, де никають його думки, і незлобиво кажу йому, щоб ішов він шукати Іванця Брюховецького, бо тут вони стають парою нерозлучною.

Виговський уміє бути і з старшинами, і зі мною одночасно, і я ніколи не міг упіймати його на зраді. Гнучке тіло, гнучкий розум, гнучке сумління. А що таке сумління наше? Це дар розуміння гріховності й духовної недосконалості, всіх провин, допущених і ще не здійснених; цей дар дає змогу розрізняти добро і зло, стримувати пристрасті й своєкорисні розрахунки, бачити виразно незаслуженість свого становища. Совість пов’язує всіх людей воєдино не рабськими путами, а вищим смислом, вона мучить тебе, терзає, не дає бути самовдоволеним, подвигає на безперервне досконалення, оберігає від принижень і пристосовництва, — отож, ніколи не може бути гнучкою, бо для справжньої людини ліпше зламатися, ніж гнутися.

Виговський був далекий від усіх цих цнот, а я терпів його біля себе, не відганяв, він обплутував мене міцніше й міцніше, брав у сповиток, як лялечку безвільну, бо ж був вірним виконавцем моєї волі, а гетьман без виконавців не може, мужніх, хоробрих, відчайдушних йому не досить, потрібні ще й віддані. Ті розбещені свободою, вони радше готові на смерть, ніж для прислужництва, цей же свободою пригнічений і тому вірний мені, як пес.

— Хочу попрощатися з убитими, — несподівано сказав я і завернув коня в поле, де крізь тяжку стіну дощову проблискували кволі вогники.

— Така негода, і ніч глупа, — спробував відраяти мене Виговський.

— Мертві ждати не можуть, бачили свого гетьмана в битві, тепер ждуть, коли прийде схилити над ними голову. Будеш зі мною, писарю, тримайся з нами й ти, сину.

— Може, спершу до вбитих полковників? обережно докинув Виговський. — Вони під наметами, десь там, мабуть, і отець Федір молиться.

— Помолимося й ми без наметів й без отая Федора, звертай, пане писарю, а полк відпусти!

Чорна ніч, залита чорним дощем, і в ній проморги криваво — червоних вогників, що блукали між землею і небом, мов душі загиблих. Червоне й чорне, барви нашої страшної історії, а не самих тільки гаптованих сорочок та рушників, барви журби й радощів, життя й смерті. Кінь піді мною, наляканий полем смерті, до якого ми під’їхали, загарцював норовисто, я зліз із нього, передавши, повіддя коноводу, пішов у темряву, чув, як за мною чалапкають Виговський, Тиміш і кілька козаків Демкових, але не зупинявся, не озирався, вглиблювався в се поле полеглих, мов у власну смерть. Дощ шумів потоками темної води, оплакував і обмивав убитих, вони купалися в чорних небесних сльозах, лежали непорушно, де кого застала смерть, а земля пливла під ними й разом з ними, — так пливли вони у вічність, чужі всьому, що зосталося на сім світі, байдужі до наших клопотів, пристрастей, сподівань і жахів, байдужі, мов земля, і терпеливі, мов земля. Мабуть, вельми б Подивувалися вони, довідавшись, Що блукає поміж них їхній гетьман, розгублений і безпорадний, не вміючи сказати й перед самим Господом Богом, над ким він гетьманує тепер — над живими чи над мертвими — і чи й не вмерла його власна душа від цих інфернальних видив.

Обережно обминав я у суцільній пітьмі тіла полеглих, став зірким, вичував кожного вбитого якимись незнаними мені змислами, ішов далі й далі, хотів побачити зблизька бодай один з тих червоних хистких вогників, що блукали в просторі недосягальні й незбагненні, і якісь ніби шепоти лунали довкола, і тихі схлипування, і суцільний зойк у просторі, над чорториями мороку і чортоломами отхлані. Врешті один вогник зблиснув геть близько від мене, я побачив, що то квола свічечка, накрита вузенькою прозорою долонькою, яким же крихким, але водночас і надійним прихистком від дощу, від вітру і від усіх стихій на світі, і долонька та була — о диво! — жіноча! І щойно побачив я схилену жіночу постать над убитим і оту свічечку, прикриту жіночою долонькою, як усі невловимі й недосягальні доти вогники мовби злетілися до цього місця, оточили мене світляним колом, я побачив безліч жіночих схилених постатей з вогниками в руках, мовчазних і тихих, як сама скорбота, як горе всього народу мого. Сотні або й тисячі жінок ходили по темному, заливаному чорними потоками дощу полі, мовби шукали своїх рідних, злетівшись сюди з усієї України! Де тут взялися, як дісталися сюди, звідки довідалися про поле смерті, хто вони й що? О мої згорьовані сестри!

Тихо пішов я звідти і йшов так довго, що вже стало благословлятися на світ, аж тоді втрапив до намету, де лежали в щойно збитих дубових трунах мої полковники Бурляй і Морозенко, один порубаний і посічений, весь у давніх шрамах, зібравши в своїх зморшках тяжких усі вітри степів і моря, а другий зовсім юний, вродливий, як молодий Бог, з печаттю мудрості на чолі й після смерті. Хто винен у їхній смерті? Кому і як помститися?

Довго стояв я коло тих трун, покритих Червоною китайкою, сею заслугою козацькою, аби й на тім світі бачили, яка кров козацька червона й палка, як горить вона негасимо в обороні землі своєї і волі.

Виговський присунувся перед очі, без слів показав самими очима своїми безвиразними, білими: час, гетьмане.

Я вийшов у дощ, коноводи підвели коней, Демко спитав, куди тепер їдемо.

— Куди ж? — сказав я. — До полків передових. Треба будити панство, а то боки позалежують. Та ще й дощ — Попідпрівають.

— Підкріпитися б тобі треба, гетьмане, — нагадав Виговський.

— Кому страва, а кому слава, пане Йване, — кинув я йому через плече. — Як сказано в Екклезіасті: горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку. Мертві воліють, чуєш, пане Йване! Вимагають помсти!

Я кинув на шляхетський табір усю свою силу, вдарив одразу звідусіль, знов рвався сам у всі пекла битви; в дикому натиску, в стрілянині, галасах і запеклості минув той день, а за ним ще день і ще. Дощ лив безугавно вдень і вночі, і люди мокли у воді, як конопля. Сухарі бралися цвіллю навіть у дерев’яних бочках, порох замокав і не вистрілював, гармати потопали в багнюці, трупи стелилися густо, але дух козацький не вмирав, і ще густіше сипалися жарти, насміхи летіли на той бік валів разом з кулями й стрілами, вогнистіші за кулі й гостріші за стріли,

— А що наш дощик — не докучає?

— Води хоч вмийся!

— Не переймайтеся, панове, занадто: чому висіти, те не втоне!

— А хто й випливе, того повісимо гарненько!

— Оддасте вже нам свої сап’янці, свої саєти, адамашки й кармазини!

— А ми вам — хоч і свої кобеняки заханлюджені122!

— Гей, пани! — гукали козаки. — Годі вам по шанцях лазити, дорогі кунтуші нівечити!

— Ідіть уже в ясир до Криму, там хоч конини пожуєте!

— А То ж у вас тут три пани на один сухар припадає!

— Коли ж ви, панове шляхта, чинш на Вкраїні одбиратимете?

— От уже рік єсть, як ми нічогісінько не платили!

— Ото вам, панове, рогове очко!

— Ото вам оренди, ставщизни, панщини, пересуди й сухомельщини!

— А чи не загадаєте якої панщини?

— От і з бидла досі десятини не брали!

— Коні ржуть, і бидло пошаліло, на ярмарок хоче!

— Що ж ото Ви так поховалися за вали, що й України не бачите?

— Очі більші живота!

— Пани на цілі сани, та ще й ноги висять!

Тиждень цілий щодня, щогодини тривали наші безнастанні штурми і галаси, так що шляхта й витримати не могла такого натиску.